Домру українці ХХІ століття ледь не “списали” з національного вжитку: мовляв, російська, як і балалайка! Але це таки наш культурний спадок, адже існування домри, а вкупі з нею й балалайки, зафіксоване в староукраїнських літописах ще на початку Х століття! Московії тоді і в помині не було ще три століття.
Про домру чи не найбільше в місті знає учителька методистка музичної школи №1 ім. М.Мозгового Тетяна Лукіна, адже домра — її інструмент. А з династією Лукіних пов’язана історія і сьогодення музичної освіти юних хмельничан. Представники цієї мистецької родини не лише високопрофесійні педагоги, а й талановиті виконавці. За понад два десятиліття активної сценічної діяльності учасники інструментального тріо Лукіних (гітара, домра, балалайка) провели сотні концертів по музичних закладах міста й області, інших регіонів.
З домрою виростало, під її чуттєві мелодії закохувалося, танцювало у переповнених клубах все післявоєнне покоління. У 1940-50 роках минулого століття вона була ледь не в кожній оселі, а нині лише в оркестрах народних інструментів.На жаль, домру українці ледь не “списали” з національного вжитку в запалі революційної люстрації: мовляв, не наш інструмент, а російський. Але ми вже обпікалися, віддаючи оберемком злодієві-сусіду наш український епос. До національного спадку не можна ставитись на одноденну вимогу. Бо лише минуле показує, як древній народ формувався в сучасну націю. Наша історія, на жаль, і так обікрадена, досі не повернута, з неї виривали цілі шматки. Іван Драч з цього приводу правдиво зазначив: “Назва Русь вирвана із серця Києва залізною рукою Петра”.
А щодо культурно-духовного спадку, то існування тієї ж домри, а вкупі з нею й балалайки, зафіксоване в староукраїнських літописах ще на початку Х століття! Московії тоді і в помині не було ще три століття.То ж які це російські інструменти?
До цих думок мене спонукала колега. Показала відео, де її внучка грала на домрі. Дитяча голівка зосереджено схилилась над інструментом, і з-під пальчиків лилась неперервна, чиста мелодія, яка розчулювала такою ж ніжністю, як і юна виконавиця. “А в кого навчається?” — “У Тетяни Лукіної”, — відповіла колега. І це прізвище, власне, й не потребує додаткових пояснень.
Династія однодумців
Із династією педагогів музикантів Лукіних у нашому місті пов’язана історія і сьогодення музичної освіти юних хмельничан. За понад два десятиліття учасники інструментального тріо Лукіних (гітара, домра, балалайка) провели сотні концертів по музичних закладах міста й області, інших регіонів. На жаль, найстаршого з династії, Олександра Павловича, тестя і вчителя Тетяни Лукіної, вже чотири роки немає з нами, але мистецька династія продовжилась у його внучці, також Олександрі, мистецтвознавиці, яка нині мешкає в Одесі. А Тетяна Володимирівна, учителька методистка Хмельницької музичної школи №1 ім. М, Мозгового —ще й беззмінна ведуча всіх концертів з часу заснування їхнього тріо, ансамблю народних інструментів, яким у свій час керував Лукін-старший, й усіх звітних концертів музичної школи №1, де вони з Юрієм Лукіним, чоловіком, працюють понад три десятиліття. До речі, Лукіни у 1980-х перші в місті відкрили клас гітари в музичній школі №1, стали засновниками “Дитячої філармонії”, яка нині здобула популярність вже за межами міста й області, і реалізували чимало інших творчих проєктів як митці і педагоги.
Про те, як творче і особисте переплелось у долі цієї особливої родини, розповідає Тетяна ЛУКІНА:
— Весною я важко перехворіла на ковід. Лежала в лікарні, в кисневій масці, палата на шість чоловік, всі розмови — про те, як хто себе почуває і т.д. І тут я кажу: “Хочете, я вам музику увімкну, звітний концерт моїх учнів?”. Увімкнула концерт моєї учениці, домристки, Дарії Воробйової, до речі, лауреатки всеукраїнського конкурсу. Почали з “По садочку ходжу” на домрі.Одне слово, тема болячок у них відійшла, всі забули про ковід, слухали, просили ще увімкнути щось. Потихеньку і температура спадала, і лікувалось веселіше. Коли мене переводили в іншу палату, сусідки просили лікаря: “Не забирайте Таню, вона наш психолог…”. Тобто, коли є якесь випробування, людям дуже потрібний позитив. І ось, музика — це підтримка, позитив у житті… Я свій ковід не афішувала, єдине — написала у Фейсбуці: шануйтеся, бережіть один одного. Аби заняття в цей час не “злітали”, просила учнів скидати мені у вайбер свої уроки, я їх переглядала, слухала, так ми рухалися вперед. Коли у нас почався локдаун, я першою почала проводити уроки онлайн. Одночасно у соцмережі ділилась досвідом проведення таких уроків з колегами, звертаючи увагу на деталі, адже все це було вперше. Ділитись є чим: уже понад 30 років працюю викладачем з класу домри і гітари в першій музичній школі. Своєрідним підсумком цієї роботи став методичний посібник з нотним матеріалом “Початковий етап роботи з учнем гітаристом”, який нещодавно був надрукований моїм власним коштом. За 30 років незалежності він перший такий в Україні.
— Династія Лукіних дуже відома в місті, загалом в українському мистецькому середовищі. Як Ви стали членом цієї родини?
— Як я стала Лукіною? Ще коли вступала до Хмельницького музучилища. Першу консультацію, як домристці, мені давав Олександр Лукін. Я родом з Полонного, фарфорового краю, моя мама вирішила викладачеві подарувати красивий чайний сервіз, але так і не наважилась, надто серйозним був мій учитель. В результаті сервіз простояв на полонському горищі багато років. Ставши студенткою, з багатьох предметів я займалася саме з Олександром Павловичем, зокрема, з диригування, оркестрування, класу ансамблю. А починаючи з 2 курсу, я почала зустрічатися Юрієм Лукіним, сином мого викладача, який на той час вже закінчив училище. Закохалися. Я комплексувала, звісно, бо батько — викладач училища. Юра невдовзі пішов в армію, а Олександр Павлович з дружиною взяли мене під крило на два роки, жартували, що “придивились собі невісточку”. На моєму останньому курсі ми одружилися, і мама нарешті на день народження свата подарувала йому “багатостраждальний” сервіз. Коли свекор дізнався про його історію, то сказав, добре, що тоді не дали, а то полонські чашки по сходах би летіли.
Я росла без батька, і свекор став для мене батьком. Хоча й залишався вчителем, талановитим композитором, світлою людиною. І не лише для мене. Нещодавно, у річницю пам’яті Олександра Лукіна, Галина Яківчук розмістила у Фейсбуці останню написану ним пісню “Ясен і берізка”. Було багато відгуків, адже пані Галина, для котрої Лукін насав чимало гарних пісень, щиро, душевно її виконувала. Це дуже зворушливо, якщо пам’ять — це любов великої кількості людей.
У нашій кімнаті — спільний портрет наших батьків із їхнього золотого весілля, яке ми їм влаштували. Купили обручки, поставили тата з мамою на рушничок, бо вони діти післявоєнної пори, тоді було не до весільних ритуалів. Жанна Никифорівна напередодні пережила онкооперацію, ми всі дуже переживали. От і вирішили влаштувати батькам свято. Тоді й сфотографували. Коли я займаюся з учнями, часто дивлюсь на це фото, спілкуюся з Олександром Павловичем подумки, запрошую послухати. І в школі ми з Юрою відчуваємо його присутність, адже ми втрьох постійно працювали разом, він був нашим наставником, робив перекладення музичних творів для тріо, оркестру.
Ми багато виступали. Юрій спочатку грав на балалайці, я на домрі, Олександр Павлович на гітарі, потім змінювали партії. Коли вже вдосталь набралося репертуару, створили тріо народних інструментів у складі викладачів першої музичної школи Юрія і Тетяни Лукіних, Бронівслава Совінського, пізніше до складу тріо увійшла Оксана Боруца. У хмельницькій телестудії за ініціативи та участю Євгенії Богдан було записано серію концертів. Що відрізняло наше виконання? Як стверджують колеги музиканти, це — чистота звучання, попри те, що “цифри” тоді ще не було. У Лукіна був особливий стиль. От всі намагаються грати швидко, в темпі, голосно. А для Олександра Павловича головне було, щоб душа говорила: чисто, чутливо. Це відрізняло і його учнів, вони уміють слухати інструмент душею. І таким він був у сім’ї: делікатним і дуже щирим.
У Хмельницькому моє постійне місце роботи — перша музична, клас домри і гітари. Я й починала тут після закінчення училища, відкрила перший у місті клас гітари. А ось Юрій після армії працював у Старокостянтинівській музичній школі, і я невдовзі поїхала до чоловіка. Це був 1982-й рік. У той рік набору фактично не було. “Беріть усіх, — сказав нам директор музичної. — Дверний дзвінок чує, значить, слух є, решта — треба працювати…”. А через чотири роки в нас уже був конкурс і на домру, і на балалайку. Ми створили дитячий та викладацький оркестр та ансамбль народних інструментів, які були незмінними учасниками багатьох концертів.
Тоді ж ми почали перші кроки в царині “Дитячої філармонії”. Почали робити дитячі концерти-лекції. Програми були різноманітні, так само і форми спілкування: від лекцій, концертів — до вікторин і КВК. Словом, робота нас дуже захопила, і якби була перспектива з житлом, можливо, ми там би і залишалися. Але з’явилося місце в хмельницькій музичній, і ми повернулись. Продовжили вже тут роботу “Дитячої філармонії” для учнів загальноосвітніх шкіл. Така праця вимагає, звісно, неабиякого ентузіазму, бо не входить до професійних обов’язків, але у нас зібралася група викладачів, і з часом ця діяльність переросла у всеукраїнський проєкт. І це того варте.
А в роботі “Дитячої філармонії” брали і досі беруть участь відомі музиканти, співаки, педагоги.
— Існує думка, що нині знижується рівень класичної музичної підготовки. Новітні технології, електронна музика, поп-культура більш доступні, ніж рутинна, клопітка підготовка майбутнього музиканта. Це так?
— Я спілкуюся з багатьма колегами з різних міст України, з-за кордону, беру участь в різних семінарах. Багато років у Літній гітарній академії Всеукраїнської спілки гітаристів у Ворзелі під Києвом збирались викладачі з України і Білорусі, багато спілкувались, і на цю тему також. Так, спад є. Тут зіграли роль і доступність легких жанрів, і зниження педагогічної вимогливості. Від цього скандинавські школи вже відмовляються, тому що практика показала: без копіткої праці, без щоденних кількагодинних занять справжнього музиканта, співака не виховати. Це як у спорті. Так, до дитини, з якою працюєш, потрібно ставитись з душею, з любов’ю, але при цьому бути вимогливим, бо мистецтво не терпить поверховості. А в Україні, впроваджуючи так звану реформу музичних закладів, зробили ставку саме на доступність, спрощеність, а не на вимогливість, тобто , на кількість, а не на якість. На жаль, люди, які її організували, далекі від специфіки базової музичної освіти, і ця реформа — це просто калька, гугл-переклад з російської, де вона, до речі, не дала позитивних результатів. Ми руйнуємо нашу унікальну, насправді, систему музичної підготовки, одну з найякісніших у світі, і це розуміють викладачі, розуміють професіонали і б’ють на сполох, були й протести з пікетуваннями в столиці, але поки що безрезультатно.
— Хто Ваші учні? Ким стали?
— Я, чесно кажучи, всіх їх люблю, і хто став музикантами, і хто пішов у широкий світ з любов’ю до музики, до народних інструментів. Деякі з них працюють викладачами музичних шкіл, музикантами оркестрів. Як-от, Максим Заводний, Олександра Рашина, Тетяна Коваль, Вікторія Барзишена, Олександр Полянський, Ігор Кіницький…
— Повернемося до Вашого інструмента — домри, яка нині не надто, м’яко кажучи, популярна. Але Вам вдається знаходити дітей, яким прищеплюєте любов до цього інструмента. В чім секрет домри?
— На домру, балалайку просто навісили ярлик “російські”. А від чого відмовлятимемося завтра? Від яких інструментів, жанрів, історичних постатей? І домра, і балалайка — це інструменти ще часів Київської Русі. Знаєте, коли були буремні часи, після Майдану, до мого кабінету в справах зайшли хлопці, майданівці, побачили балалайки: “А що це у вас тут російська балалайка робить?” Довелося зробити історичний екскурс. До речі, в нас українська домра, 4-струнна, в Росії — 3-струнна. 4-струнна має стрій скрипки, і можна грати скрипкову літературу.
Я пам’ятаю мудрі слова нашого колишнього директора Олександра Апонюка, який сказав: “Поки на інструмент бодай кілька дітей іде, доти він актуальний”. На ній дітям легко вчитися грати, але водночас вони знайомляться із світовою музикою, розвивають свій світогляд. По-друге, вона фінансова доступна. Не кожна сім’я може собі дозволити піаніно, скрипку, інший інструмент. Що найважливіше, коли до нас приходить дитина? Навчати її переборювати труднощі, чого навіть не всі батьки роблять. Ми й з батьками працюємо, вчимо їх розписувати час з дитиною, щоб була структура занять, дисципліна. Коли дитина грає, вона стільки функцій виконує одночасно: треба й інструмент втримати, і продумувати, як пальчики поставити, пам’ятати ноти, текст, викласти свої почуття, не боятись сцени. Тобто, це всі ті моменти, які допомагають потім у житті, в саморозвитку.
— А що Ви любите виконувати на домрі?
— Улюблена мелодія — кантилена. Вона допомагає глибоко передати емоції та почуття, але не цураюсь і жвавої музики. І це надихає.
Розмовляла
Тетяна Слободянюк