Якщо хтось вірить, що порядною людиною бути легко, то дуже помиляється. Я це знаю по собі, тому що порядність і совість мені часто заважали в житті. Чому так? Всі навколо волають про непорядну владу, чиновників, продавців у супермаркетах, сусідів, але як тільки ти цю порядність виявляєш, одразу знаходяться ті, кого ти дратуєш і чуєш осудливе, кинуте у вічі: “Знаєш, чому ти нещасна? Бо дуже горда, а точніше — дурна…”.
З цим жити важко, але по-іншому я не вмію. Якось не виходить у мене брехати ще з дитинства. Голос завжди починав тремтіти, у скронях гупало, я червоніла, аж задихалася. Досить було єдиному маминому погляду ковзнути по мені, щоб одразу визнати: так, я обманюю. У гамірних витівках і дитячих пустощах я також була не на висоті. А в школі мною постійно прикривались однокласники, коли потрібно було виправдатись перед класним керівником: “Я не винен, Ларисо Юріївно, он, нехай Юлька скаже…”. Бути почергово арбітром і в тих, і в інших було важко, особливо, коли друзі починали мене використовувати як одноразовий аргумент, а наступного разу називати зрадницею. Тому самотність мене супроводжувала всюди, така ж незрадлива і постійна, як і я.
Після школи був університет, потім життя дорослої жінки, і все давалося мені нелегко, бо безкомпромісність стала майже моєю вадою, ламала долю і псувала стосунки. Хоча в душі я розуміла, що таким чином ці стосунки перевіряються, але від того страждала не менше. Втім, доля невдовзі подарувала мені Юрка, який єдиний, крім мами і кількох друзів, не вважав, що мої принципи нікому не потрібні. Але коли ми одружились, не минав нагоди з легким докором зауважити, що хитруни, пристосуванці і брехливці в житті набагато успішніші.
Мушу зізнатися, я з ним погоджувалась… І, як приклад, в пам’яті виринала подруга з дитинства, Марина, моя цілковита протилежність. Що нас пов’язувало? Досі не знаю. Нас притягував одна до одної якийсь магніт, хоча ми були різко полярними людьми: я не могла брехати, була відлюдькувата, гарненька Маринка брехала і фантазувала, як дихала, природно і кокетливо. Це була така симпатична брехня, що Маринці прощалося все. Майже все. Винахідлива і метка з дитинства, вона була найкмітливішою в наших іграх і пригодах, завжди була вожаком у наших набігах на чужі грядки з полуницею чи сусідські садки з абрикосами і грушами. І коли доводилося нашій присоромленій банді “пекти раків” перед господарями, Маринка уміла викрутитись, що не була з нами. Або могла забрати мою ляльку на кілька днів, а потім, коли пропажа знаходилась серед її іграшок, миловидна брехунка такими чистим і невинним поглядом обдаровувала всіх, що дорікати їй за крадіжку було просто неможливо. У школі Маринка виявляла чудеса списування звідусіль, звідки могла: від мене, від однокласників, навіть з власних ніг. Так само складала випускні екзамени: одягала спідничку до колін, легенько потім загинала поли і …списувала. Ці шпори звивалися дивними ієрогліфами від колін до стегон, старанно намальовані тонкою кульковою ручкою. Звісно, таке проробляла не лише Маринка. Але маніпуляції зі спідницею вдавалися лише їй, хоча сині від пасти стегна під короткою спідницею не міг побачити лише сліпий.
— Тобі ніг не жаль? — дивувалась я. — Шкіра ж псується!
— Дурниці, ацетоном змию, щіточкою відітру, — відмахувалась Маринка. — Головне, щоб щітка не кусалася!
А як вона хвацько брехала вчителям про свої прогули! Заслухувалась навіть кремінна на вдачу хімічка. Просто сідай і записуй Маринчині казки, як з уст класика-фантаста. Коли ми отримували атестати, в Маринки оцінки були вищі, ніж мої, хоча вона вчилась гірше. Виручили шпори на ногах і талант до маніпуляцій. А коли прийшов час визначатись з майбутнім після школи, Маринка знову вразила своїми міркуваннями.
— Ти що, збираєшся п’ять кращих років життя вгробити на лекціях і за зубрінням? — насмішкувато запитала мене.
— А як ти собі уявляєш навчання? — здивувалась я.— Ось навіть вибрала вже спеціальність — буду бібліотекарем.
— Ти що? Збожеволіла! Щоб видавати книжки на абонементі, витратити п’ять років?
— Чому лише видавати книжки? Ось на цьому факультеті спецкурсів багато — видавець, культуролог, літературна критика, соціологія…— не здавалася я. — Цікаво ж!
— Усе це не приносить грошей, гуманітарія — це злидарська територія. І роботу за цими всіма культурологіями в Хмельницькому не знайдеш! Це ж не Київ і не Львів. Будеш все життя по підробітках бігати. Не витрачай молодість і час, Юлько!
— А ти куди будеш вступати? — змінила тему розмови, яка мене трохи ображала.
— Я? Вступати? Я буду “бабки” заробляти. Магазин, базар, ресторан — тут копійка крутиться, щодня свіжа. І від батьків не буду залежати. Свої гроші — це круто. Зароблю на новий айфончик, чобітки замшеві, одяг нормальний, а не китайський мотлох чи “секонд”.
Я вперше не сказала Маринці у вічі, що вона примітивно мислить, і викликає в мене лише жалість. І добре, що змовчала, бо життя, як не дивно, наче хатинка на кучячих лапках, розвернулось не в мій бік.
Бо все відбулося саме так, як говорила Маринка. Вона, справді, дуже непогано влаштувалася у магазині “секонд хенду” і влаштувала там власний бізнес: перепродувала “секондівські”речі на хмельницькому товчку як нові брендові. Вона наловчилась дурити покупців і заробляти на перепродажу солідні гроші. Ось тут стовідсотково пригодився її талант і досвід обманювати і маніпулювати. Їй все сходило з рук, бо своїми базарними заробітками ділилась зі своєю начальницею в магазині, і далі вони вже вели бізнес разом. Великим потрясінням для мене стало усвідомлення, що моя порядність якась безпорадна і шкодить насамперед мені, моїм близьким. Я розкажу, а ви вже судіть самі.
Коли я виходила заміж за Юрка, ми ще навчались в університеті, лише на різних факультетах. Я майбутній бібліотекар, мій чоловік соціолог. Щоправда, отримавши диплом, роботи за спеціальністю не знайшов, уже перебуваючи на біржі, закінчив курси водія тролейбуса. На весілля я покликала Маринку, яка на той час жила з Олегом.
— Маринко, про подарунок не думайте, приходьте з Олегом, будемо раді вас бачити.
— О, дякую, погуляю із задоволенням, — зраділа подружка. — А подаруємо вам гроші, щось потім купите собі, а то з тими сервізами чи з постільною білизною…
— Ну що ти, гроші не головне, просто приходьте! Тим більше я прошу тебе бути старшою дружкою. А ви коли, до речі, збираєтесь обмінятись обручками?
— Ми? — здивувалась подруга. — А звідки ти взяла, що нам треба розписуватися?
— Ну, у вас наче б взаємне кохання… Сама ж казала, що він найкращий і ви ж чекаєте на малюка і…
— Чекаємо синочка, вже й ім’я підібрали — Владислав, — повідомила Маринка. — Але до чого тут весілля, шлюб? Тільки руки собі зв’яжемо. Ні-ні, я буду оформляти собі матір-одиначку.
— Маринко, бійся Бога, ви ж разом живете, це якось неправильно, непорядно стосовно дитинки. Наче безбатченко… Шахрайство якесь.., — з мене поперла прямолінійність, і подруга, я відчула, образилася. Напевно, за “безбатченка”. А хіба не так? Але Маринка швидко опанувала себе, демонструючи цим якусь свою зверхність, і розсміялась:
— Ой, ну ти не змінюєшся! Саме про майбутнє нашої дитини я зараз і думаю! Знайшла шахрайку. Та зараз всі так живуть! Та в матері-одиначки купа пільг, на відміну від вас, сімейних! Для мене в усі кабінети двері відкриті з таким статусом! Бо в нашій країні одиначка краще забезпечить свою дитину, ніж сімейні батьки. І виплата на дитину, і субсидія… Знаєш, треба жити за старим правилом: дають — бери. От я й візьму!
— Ні-ні, почекай, а як же Олег? Він погодився, аби в метриці сина у графі про батьківство стояв прочерк, і навіть прізвище буде твоє? А Олег — ніхто?
— Слухай, ти справді не розумієш, чи тебе дратує, що я не дурепа…
— Марино, це принизливо для чоловіка: прочерк замість батька.
— Знаєш, скількох офіційних батьків я тобі зараз назву, починаючи зі свого, які своїм законним дітям навіть аліменти не виплачували, як мій татусь, який п’ять разів женився… За фактом, у моєї дитини є батько, причому нормальний, а папірець — це просто па-пі-рець! — Маринка вже жалкувала, що довірилась мені. Я це зрозуміла з напруги в її голосі.
Але я не могла заспокоїтись після почутого. Як так? Вони просто звихнулись на грошах і вигоді! Я думала, що Олег — нормальний чоловік, з нормальним почуттям гідності, невже заради кількох сотень гривень готовий відмовитись від сина? Не дасть прізвища, по-батькові…
Весілля ми відгуляли, а на початку весни з’явилася наша Ганнуся. Маринка, мати-одиначка, трохи раніше народила Владиславчика. Ми жили, як і раніше, поруч, то ж з малюками гуляли разом, а коли ті підросли, ліпили з ними коровайчики з піску на дитячому майданчику. Час пролітав у клопотах непомітно, за цей час наші малюки навіть подружились і залюбки бавились разом. Коли Ганнусі минуло три рочки, я зібралась вийти на роботу, а малу оформити у дитсадок. Маринка давно вже повернулась на базар, з Владиком у вихідні сиділа то її мама, то свекруха, а в будні малюк буз з нянею. Маринка, справді, уміла заробляти і вигрібати всі належні їй соціальні блага як мати-одиначка. Хоча і Олег не байдикував, допомагав дружині на базарі.
Ми з Маринкою обрали один дитсадок, у нашому мікрорайоні, разом стали в чергу, здавши документи у міський відділ освіти. От лише мою Ганнусю, коли прийшов час, в садочок не прийняли. Засмучена, я поскаржилась на несправедливість подрузі:
— Ти уявляєш? Мою малу не взяли, сказали, що перед нами ще два десятки дітей очікують. Для чого тоді обіцяли? Мені на роботу через два місяці виходити треба, куди я Ганю приткну?
— А я тобі що казала? — сипонула докорами Марина. — Допомогла тобі твоя висока мораль? Треба було, як я, одиначкою оформлятись! Я написала заяву в освіту, подала довідку, що я одиначка — все, нас вже записали в садочок, навіть групу назвали. Сьогодні Владику вже спортивний костюмчик і чешки купила, бо в них там фізкультура і танці. Ось так, Юлечко… Мені тебе дуже шкода! — але її голос торжествував.
Ось так… Виходить, коли ти чесна з державою, з дитиною, то за це наче сама себе караєш? Але обман все одно мені огидний. Та серце стискається, коли подумаєш, що люди, які вміють брехати, чомусь живуть краще. І так себе стає жалко. Тому що на роботу я так і не вийшла. З ким залишати Ганнусю? Моя мама — після інсульту, їй ліки потрібні, і реабілітація, яка з неї нянька? Юрко по змінах працює, втомлюється. У нас в будинку на першому поверсі відкрили цілодобовий магазин “Принцип”. Радості від “точки” мало, бо ночами тут шумно, але в магазині часто змінюються працівники, і я нещодавно влаштувалась туди касиром. Юрко навіть пожартував: “Нарешті наша принципова матуся потрапила у “Принцип”.
Але продовжую надіятися, що ми з Юрком все подолаємо і в нас все буде гаразд. Допоможемо мамі стати на ноги, влаштуємо таки Ганнусю. Вчора я знову записала доньку у три садочки, щоправда далеко від дому. Може, і нам, чесним, нарешті, нам усміхнеться щастя?
Тетяна Слободянюк