Я була переконана, що у нас з донькою довірливі стосунки, і вона не почувається самотньою, бо ж я завжди поруч, завжди вислухаю і не відкладу розмову “на потім” чи роздратовано “відчитуватиму” за якісь проступки.
Та останнім часом почала помічати, що дівчинка стала мовчазною, уникає відповідей на мої запитання “що сталося?”, “чому сумна?” і т.д. І це тривало вже тиждень: вранці я заходила до Аниної кімнати, щоб розбудити до школи, і вона починала капризувати, як мала дитина, вигадувала, що у неї болить то живіт, то голова, то горло, і навідріз відмовлялася йти на уроки. А коли я таки її “випихала” з ранцем за плечима, моя дитина так похнюплено пленталась до зупинки тролейбуса, що у мене стискалося і водночас гупало серце.
“Напевно, дорослішає моя дівчинка, гормональна перебудова, от і настрій плаксивий… — лагідно думала я, дивлячись услід дитячій постаті. — Та й листопад надворі, осіння депресія, от і хандрить. Треба перечекати”, — заспокоювала себе. Однак минали дні, а Аня так само була пригнічена і неговірка, постійно зачинялася в кімнаті, а коли виходила, я помічала, що неї припухлі повіки. Значить, плаче на самоті. Чому? Що довело мою дитину до сліз?
Поділилась своєю тривогою з чоловіком. Той відреагував спокійно, не відриваючись від дивану й Інтернету.
— Може, закохалася? Саме знаєш, перше кохання, сльози, таємниці… — висловив припущення Михайло. – Саме вік такий починається. От і поговоріть про свої дівочі таємниці…
Звісно, поговорити потрібно було мені. Причому негайно. Бо стан Ані тривожив усе більше: синці під очима, опущений погляд, ховання за дверима, плач потайки від нас. Може, хтось образив? Шантажує? Господи, а може, …вагітна? Але я тут же відігнала останню думку, від якої стало аж зле. Дівчинці ж всього чотирнадцять!
“Сонечко, ну, що з тобою? Може, хоч натякни, що сталося, якщо не хочеш розповідати… Нічого не бійся, ми з татом тебе завжди підтримаємо, захистимо… Головне, пам’ятай, безвихідних ситуацій не буває”, — подумки зверталась я до доньки.
Але Аня була глуха до моїх жалісливих поглядів і зітхань. Тихенько прошмигне в кухню, вхопить печиво чи яблуко, і знову — “грюк!”— забарикадовується в кімнаті.
У кінці тижня, в п’ятницю, подзвонила класна керівничка і запитала, що з Анею, бо та з понеділка не ходила до школи. Я закам’яніла. Коли перевела подих, зізналась Юлії Максимівні, що мене тривожить.
— Давайте прийдіть у понеділок до школи і про все поговоримо, — запропонувала вона.
— Добре, обов’язково, — я аж захекалась від хвилювання. — Я прийду після уроків.
Дізнавшись, що я збираюсь до школи, Аня запанікувала.
— Не ходи, вона тобі стільки набреше… — майже благала донька. І щоб прохання було переконливіше, розревлася і знову втекла до кімнати. А через кілька хвилин визирнула з дверей і прокричала, щоб ми перевели її до іншої школи, інакше вона …викинеться з вікна.
Я зблідла і схопилась за серце. Господи, та що ж коїться! Така поведінка ще більше переконала мене, що обов’язково потрібно зустрітися з учителькою. Інших джерел інформації просто не існувало.
Підійшла до дверей Аниної кімнати, і коли хвилювання вляглося, промовила, щоб донька почула:
— Сонечко, ніхто не зробить нічого проти твоєї волі, чуєш? Але, будь ласка, розкажи, що коїться? Не муч нас з татком…— і розридалась нестримно, з потоком сліз, які не могла спинити. Мене наче прорвало. Безсилля не відчувала, але тривога від того не меншала.
У цей час зарюмсана Аня таки вийшла до нас з Михайлом і пірнула в батькові обійми.
— Татку, пішли подивимося “Ігри престолів”, я нову серію скачала, — водночас посміхнулася і зітхнула доня. Михайло з вдячністю обняв малу і вони пірнули до неї в кімнату. А я вирішила пройтися, зайти в магазини, щоб розвіятися і продумати план дій. Адже поки не дізнаюся, що з Анею, я не відступлю.
Ледь вийшла з під’їзду, на розі будинку майже зіштовхнулася з Максом, Аниним однокласником. Мені здавалося, що Аня йому подобається, і я буквально перегородила хлопчині дорогу:
— Привіт, Максе! Нічого не хочеш мені сказати?
— Тьотю Людо, я тут ні до чого… Я казав їм, що не треба цього робити… — Макса я застукала явно зненацька, його круглі щічки враз втратили рум’янець і зблідли. — Сам дізнався, аж коли фотки побачив…
— Які ще фотки? — у мене захололо в грудях від жаху. — Вони з тобою? А нумо, показуй негайно! — мій голос зривався, але хлопчина зрозумів, що я вже не відступлю.
— Та ви в Ані запитайте… І взагалі, нащо це вам? Це був просто жарт, все! — У Макса забігали очі і він хотів вирватись на волю, та я міцно вхопила його за рукав.
— Або показуєш, або йдемо в поліцію…Ти знаєш, що ви майже довели її до самогубства?
— Я… Я попереджував Аню, щоб не ходила до Артура, бо він з компанією якийсь прикол видумав, мовляв, Анька така вся правильна, а ми їй трохи репутацію “підправимо”… Та вона не послухала. І, взагалі, Артур тільки прикидається, що він еліта школи, а сам, знаєте, що виробляє? Бо йому що? Татко — депутат, від усього відмаже…
— Де ті фотографії? — не втримавшись, гаркнула я, і це, як не дивно, подіяло.
Макс знехотя дістав з кишені телефон і, вагаючись, почав у ньому длубатись.
— Ти що, зберігаєш їх в телефоні? — я була готова вихопити мобілку з його рук і розтоптати.
— Так вони у Фейсбуку виставлені, — здивовано побадьорішав Макс. – Я їх звідти скачав…
Це був жах… Ні, не жах, а потрясіння, яке мене в першу мить спаралізувало.
Аню я впізнала по бюстгальтеру, який ми з нею купували в кінці літа: фасон “анжеліка”, ніжно-фіолетовий, з квітковим орнаментом і легким мереживом. Донька була в захопленні, хоч і коштувала новинка недешево, але річ, справді, була дуже вишуканою. Тепер же я дивилась на “анжеліку”, як на зрадницю і підступного ворога. Бо в ньому дівчина на фото, що віддалено нагадувала мою домашню Анечку, була …жахлива: п’яна, судячи по знімку, з розтріпаним по плечах волоссям, якась неадекватна. Але це таки була моя дитина.
— Це все? Кажи! Все? — Я вхопила Макса за грудки, наче хотіла витрясти з нього все, що він міг приховувати.
Хлопець оговтався першим і зумів вивернутись з моїх рук.
— Це все, тьотю Людо, чесне слово. Ну це ж просто фотка! Артур їй у вино снодійного чи чогось там іншого підсипав… Більше нічого не було, точно! А, що?.. А що ви подумали?
— Нічого я не подумала, йди…— зітхнула я, витираючи долонею мокрі від сліз щоки. – Негідники сопливі…
Повернувшись додому, я накинулась на чоловіка, кричала щось про фотографію, Фесйбук, ніби Михайло чомусь був винен, тільки тому, що належав до чоловічої породи, яку я в ту мить ненавиділа. Здається, обзивала його всіляко, найнейтраліше — “козлом”. Михайло зрозумів, що в мене істерика і намагався заспокоїти, хоча в нього це виходило погано. На шум і мої крики з кімнати вискочила перелякана Аня:
— Що тут таке?
— Чого стоїш, як вкопана, бачиш, матері погано! – накинувся він на доньку. – Накрапай їй чогось, валер’янки, чи чого там іще, а я спробую заспокоїти…
Я тремтіла від образи, приниження і люті за свою дитину, з розпачем усвідомлюючи, що вже мало чим можу допомогти: ці кляті фотографії, напевно, побачив весь світ!
Мишко намагався мене обійняти і всадовити в крісло. Поруч топталась знічена і налякана Аня. Потім примостилась поруч зі мною в крісло і тихенько заплакала:
— Мамочко, пробач… Я не думала, що все так вийде. Я нічого не пам’ятаю, — схлипувала вона. — Вони мені щось підсипало у вино… Артур сказав: “Випий, якщо не слабачка…”. А я не хотіла пити, чесно, не люблю, ти ж знаєш. Я більше не буду…
Так ми й сиділи: і я, схлипуючи, гладила по голівці, по плечах Аню, з кожною миттю відчуваючи, як мені легшає на душі, хоча забувати кошмар було нелегко.
Потім я подзвонила Юлії Максимівні і попередила, що говорити про все буду у кабінеті директора і в присутності батьків усіх, що напоїли мою доньку і потім насміялись з її стану.
Я знала, що для директорки цей випадок — справжній “НП”, бо вона надто дорожила репутацією престижної міської школи. Напевно, спробує зам’яти цю історію. Чесно кажучи, я також не прагнула все це роздувати, але й забирати документи зі школи, як побитий пес, не збиралася. Це означало б, що негідники й далі почувались верховодами.
Коли поговорила про це з Михайлом, він нічого не сказав, похмуро мовчав. А в п’ятницю зранку заявив:
— Знаєш, Людо, до школи піду я. Це чоловіче діло. Якщо вже такі дорослі ці орли, то по-дорослому і відповідати доведеться.
Я подивилась на чоловіка з вдячністю: виявляється, він здатний показати характер.
— Тільки не повбивай, вони ж підлітки… — я навіть видушила з себе щось схоже на жарт.
— Ну, це як вийде, — кинув з порогу Анин батько.
Закінчення цієї історії мене переконало, що між донькою і батьком справді вибудувалися довірливі стосунки, і даремно я гримала на Мишка, що він не займається Анею. Цей випадок зблизив усіх нас, хоч і один секрет для мене так і залишився невідомим. І він стосується розв’язки цієї історії з “мобільним жартом”.
Я так і не дізналася, про що говорили Михайло з директором і батьками тих пацанів. Чоловік не розповів навіть після тривалого часу.
Коли він повернувся зі школи, то довго про щось говорив з Анею в її кімнаті за щільно зачиненими дверима.
А в понеділок вранці донька сама пішла до школи. І ввечері розповіла, що Артур і вся його зграя привселюдно попросили у неї пробачення. Артур навіть простягнув букет квітів.
— Я той букет шпурнула йому в пику, — гордо повідомила Аня: — І сказала те саме, що він мені, коли фотографував тоді: “Це просто такий жарт”…
Тетяна Слободянюк