Коли Владику минуло три роки, ми з чоловіком разом вели за ручку нашого синочка до дитсадка: все-таки, перший день — подія, до якої ми готувалися і переживали, як малюк адаптується в новому середовищі, чи не плакатиме. Увечері я все ще, не вмовкаючи, ділилась враженнями про побачене в садочку, і не помічала, що Борис не слухає мене, якийсь відсторонений.
І в якусь мить, не чекаючи, коли я замовкну, просто вклинився у мій монолог:
— Полінко, я йду. З Владиком уже не важко, в садочок пішов, ти можеш почати працювати…
Він навіть звично назвав мене Полінкою, ніби нічого не сталося! І додав, що прийшов до висновку: сімейне життя не для нього, втомився. Те, що ми з Владиком залишаємося без житла, бо квартира належала чоловіковій мамі, він промовчав. Лише промимрив, як тільки налагодить власні справи – одразу ж почне допомагати.
Я відсторонилась і витиснула з себе єдине:
— Як хочеш…
Це вже потім образа, відчай, жаль спопеляли серце, і я ридала у відчаї в трубку, телефонуючи мамі.
— Пішов, то й пішов. Головне, не падай духом, — намагалась втішати мене мама бадьорим голосом. — Давай збирай речі і переїжджайте з Владиком до мене.
Після батькової смерті мама в Хмельницькому жила самотньо. Сестра із зятем купили квартиру в кредит, а я, вийшовши заміж, переїхала до чоловіка у Вінницю. Думала, назавжди. Що ж, привіт, рідне місто…
Мама була рада нашій зустрічі, хоча й причина була невеселою. Ніжно обійняла мене і погладила по голові, наче я маленька. Вуркочучи, розцілувала сонного внука.
— Роздягайтесь,будемо вечеряти!
— Мам, я не хочу, справді…
— Полінко, не розкисай, тобі ого-го скільки сили зараз треба! Давай за стіл!
Моя мама, скільки себе пам’ятаю, до їжі ставилась, як до ліків, до панацеї. Полікувати – значить, з’їсти щось смачненьке.
Після вечері мама зібрала “військову раду”: я, вона і терміново викликана телефоном старша сестра. Ледь вклавши спати радісного від загальної уваги Владика, сіли чаювати з тістечками на кухні.
— Напевне, Полінці з малим треба остаточно переїжджати до мене, — мама зосереджено дивилась у чашку, ніби ворожила на чаїнках. — Що вам у Вінниці робити, де приткнутися?
— Треба завтра ж подзвонити Борису, поговорити з ним… — запропонувала Неля, сестра.
— Про що? — стрепенулась мама. — Він за чотири роки не спромігся Поліну прописати у квартирі, бо хата, бачиш, належить його мамі! Добре ж він прилаштувався: втомився! Від кого? Від маленького синочка? – і на завершення мама дорікнула мені: — Менше треба було догоджати! Дмухала йому на холодну воду, тепер маєш! — але зрозуміла, що мені й так кепсько, просто зітхнула: — Невдячний егоїст, без нього впораємося…
І переключилась на сестру, яка була головним бухгалтером успішної фармацевтичної фірми. — Щось мені підказує, що Борис не повернеться. Нелю, треба Полінку влаштувати на роботу, а я буду з Владиком.
— Подумаю… — кивнула Неля на знак згоди і дорікнула мені вкотре: – От жаль лише, що ти навчання не закінчила. Був би в тебе зараз диплом…
До заміжжя я навчалась у нашому медичному коледжі, а мій майбутній чоловік у тому ж році, коли ми зійшлися, закінчував навчання, планував повернутися в рідну Вінницю і наполіг, щоб я кинула навчання і зайнялася сім’єю, тобто, ним. Ми одружилися, переїхали, я завагітніла, свекруха дозволила нам жити в однокімнатній квартирі, яка дісталась їй від котрогось самотнього родича. Народився Владик і я повністю занурилась у сімейний побут. Без прописки, без професії. І ось фінал.
Коли після нашого з Владиком переїзду до Хмельницького за моє майбутнє взялись мама з сестрою — все стрімко закрутилося. Я відновилась у медичному коледжі (заочно) і одночасно почала працювати. Сестра влаштувала мене у фірму торговим представником. Робочий день ненормований, ввечері заняття в коледжі, вночі конспекти. Коли я вранці йшла на роботу, синочок ще спав, коли поверталася, вже був у ліжку. Владиком займалась мама і дуже його любила. Проблем з апетитом у малого не існувало, і бабуся була щаслива, аж сяяла. З гордістю гуляла з внуком, перехоплюючи замилувані погляди перехожих: ох, яке янголятко!
Тільки Неля не поділяла нашого замилування:
— Звісно, він гарнюній, але як будете перегодовувати, то з янголятка дитина перетвориться на кулю. Краще віддали б його в якусь спортивну секцію чи в басейн — все ж поруч!
— І не видумуй! — сердилась мама. — А як захворіє, чи води з хлоркою наковтається?
Мама навіть у садочок водила внука на півдня, бо вважала, що їжа там шкідлива і несмачна, а найкращий, звісно, домашній бабусин обід. Час миготів, як веретено, і Владик уже пішов у школу. А я закінчила коледж і далі навчалась — на курсах підвищення кваліфікації, на роботі отримала підвищення. Зарплата висока, втома страшенна, але я почувалась щасливою: нарешті зможу пристойно утримувати сім’ю — маму і сина. Бо особисте життя мене обминало, чи, може, я не була готова до нових стосунків, чи не хотіла знову розчарування…
У школі Владику спочатку було важко. З-під бабусиного крила випурхнув у середовище соціалізованих у колективах дитсадків ровесників і почувався білою вороною. А ще він був досить повненьким хлопчиком, і насмішки летіли у нього, як м’ячі у ворота. Син не вмів за себе постояти, терпів і поступово перетворювався у самотнього мовчуна, над яким продовжувала турботливо квоктати бабуся, терпляче вислуховувала всі його образи. До того ж, вона на такі випадки завжди припасала улюблені Владикові ласощі.
Я не раз пробувала відправити його погуляти в дворі, але він відмовлявся, говорив, що краще почитає книжку чи посидить в Інтернеті.
Коли Владик закінчував четвертий клас, я закохалася. Михайло працював у філіалі нашої фірми, ми познайомились, коли він приїжджав до Хмельницького у відрядження. Я з головою пірнула в почуття, яких мені так бракувало довгі роки! Незабаром ми вирішили одружитися. Мама зраділа. З Владиком було важче.
— Новий тато? — здивувався син. — Навіщо?
— Ну, знаєш, синочку, це добре, коли є і мама, і тато…
— А мені вистачає тебе і бабусі!
— Владику, але мені важко одній, добре, коли в жінки є чоловік.. — підійшла я з іншого боку.
— Ну й заводь собі чоловіка, а мені не треба! — крикнув Владик і втік до іншої кімнати.
Я вийшла заміж через півроку. У Владика починалися канікули. Це було доречно, бо ми планували переїжджати жити в Київ, працювати в центральному офісі фірми.
— Ну, от, Владику, житимеш в столиці, у тебе з’являться нові друзі, нова школа…Ти радий? — запитала я сина.
—Угу, — понуро зітхнув той.
Весь серпень я займалася переїздом, щоб до вересня вже бути в Києві. Владик пішов до школи. Він важко переживав розлуку з бабусею, став ще мовчазнішим.
— Як справи в школі, синочку? — запитувала я, і у відповідь завжди:
— Нормально.
І син зникав у своїй кімнаті. На день народження ми з чоловіком купили Владику дорогий мобільний телефон. Син, здавалося, був щасливий.
Через кілька днів я подзвонила сину в школу, бо той чомусь затримувався, але телефон мовчав. Я захвилювалась, але через годину Владик прийшов додому.
— Ти що, вимкнув телефон? Я дзвонила кілька разів, хвилювалась!
— У мене немає телефона.
— Як це, немає?
Пауза, і нарешті син опустивши погляді, видихнув:
— Загубив…
— Синочку, як так?
Звісно, я не покарала сина, бо бачила, як він страждає.
Та через день Владик повернувся зі школи з синцем під оком, куртка розірвана. І мовчанка. Тож наступного ранку я вже була в школі, щоб розібратися.
— Владик — чудова дитина, добре підготовлений, чемний, — заспокоїла мене вчителька. — Просто ще не встиг налагодити стосунки з класом. Чесно кажучи, навіть не уявляю, хто міг би його побити… А ось про телефон нічого вам не можу сказати, побесідую з учнями, може, щось проясниться… Я їй повірила. Але незабаром у сина почалися проблеми зі здоров’ям.
— Ма, я не піду до школи, в мене живіт болить, — кілька ранків підряд скаржився Владик, а я не знала, правда це, чи він вигадує. Тому відправились до лікаря. Виявилося, у сина гастрит через нервове напруження. Як захистити дитину? Як викликати на відвертість? Я не знаходила ні відповіді, ні спокою.
Через кілька днів вирішила зробити йому сюрприз: після школи повести в кіно, в кафе. Я чекала закінчення останнього уроку у скверику біля школи. Пролунав дзвінок і з дверей випірнула галаслива юрба учнів. Владик плентався позаду, як завжди, один. І тут до нього підскочив якийсь хлопчисько.
— Ей, жировик, жени гроші! — крикнув і вдарив сина. — Ворушись, сало!
—У мене немає грошей, — заскиглив Владик.
— То, може, тебе потрясти? Разом і жир трохи розтрясеться! — хуліган схопив мого сина за шию і почав смикати. І ніхто на це не звертав уваги!
— Що ти робиш?! — розлючена, я миттю підбігла до них. — Відпусти негайно!
Хлопець тут же відскочив, і я марне намагалась вхопити його за руку, відвести до директора. Він чкурнув кудись за школу так само миттєво, як і з’явився.
Коли ми прийшли додому, я влаштувала сину допит:
— Хто той хлопець? Чого він до тебе чіпляється? Які гроші ти йому винен? Скільки все це триває?
— З самого початку.., — розплакався син.
У мене розривалося серце: як це я пропустила?!
— Вони називають мене жирним і іншими словами… ще гіршими… На фізкультурі сміються, коли в мене нічого не виходить. Ніхто мене не любить… — зізнався він.
— Але чому ти раніше нічого не говорив?
— Тому що… Тому що в тебе завжди немає часу, — зітхнув син. — У Хмельницькому так само було. Лише там не били.
Господи, в якому пеклі жила моя дитина! Скільки ж я пропустила, переконувала себе, що все добре. Я готова була в ту ж мить забрати зі школи синові документи і… І що далі? Мій син не вміє спілкуватися з ровесниками, навіть більше: боїться їх! Ось до чого привели надмірна бабусина опіка і моя вічна зайнятість.
Але проблему вирішив Михайло. Він знайшов хорошого психолога. А ще ми повели сина до дієтолога. Я тепер завжди була поруч з сином, хоч на це йшло багато часу і терпіння. Але я була щаслива, бо ми, нарешті, зблизились, і я знала, чого він хоче, про що мріє.
Не про дорогі подарунки. Не про фастфуд. Він хоче, щоб ним по-справжньому пишались. Ми записали Владика у секцію боротьби, і до весни він позбувся більше десяти кілограмів. А головне, став набагато впевненішим у собі, налагодив стосунки в класі. У нього навіть з’явилося кілька друзів. І що мене радує особливо: у них з Михайлом — довірливі стосунки, якісь чоловічі секрети.
А в кінці травня Владик запросив нас на змагання у спортивній школі: додому ми поверталися з грамотою від тренера. Владик пообіцяв вітчиму навчити його кільком кидкам та блокам. І перше заняття розпочалося вже ввечері в кімнаті. Вони чимось гупали, щось з гуркотом упало. За звуком я здогадалася, що це вазон разом з підставкою. Але вирішила не втручатись: моїм хлопцям було добре удвох. І відправилась на кухню готувати какао і сирники, як пообіцяла.
Тетяна Слободянюк