В обласному художньому музеї відкрилась унікальна виставка, що розповідає про Опанаса Заливаху, якого знає весь український світ. А чверть століття тому митець в експозиційній залі музею вперше влаштовував персональний показ своїх легендарних робіт (1995). Нині хмельничани вдруге отримали можливість зустрічі з геніальним українцем на тематичній біографічній виставці “Опанас Заливаха. Громадянський інстинкт”, де центральне місце отримала інтерактивна репродукція легендарного вітража “Шевченко. Мати”. Почесні гості заходу — донька художника Ярина Заливаха, директор музею мистецтв Прикарпаття Василь Романець, вчена секретарка музею мистецтв Прикарпаття Тетяна Маник (Івано-Франківськ).
Що ми, сучасники незалежності, знаємо про легендарного українця?
Перші три десятки літ свого життя він жив на чужині, де самотужки вивчив українську мову. На запитання про національність завжди відповідав: “Українець”.
Опанас Іванович Заливаха (1925-2007) — живописець, графік, скульптор і кераміст. Лауреат премії імені Василя Стуса, Національної премії України ім. Т. Шевченка (1995). Заслужений художник України (1999). Нагороджений Хрестом Івана Мазепи — відзнакою Президента України (2010, посмертно).
Родина майбутнього художника, рятуючись від голодомору у 1930-х роках, переїхала з Харківщини до родичів на Далекий Схід Росії. Змалку мав неабиякий хист до малювання, відтак навчався у Благовіщенському художньому училищі (Амурський край), згодом — в Інституті живопису, в Ленінграді, звідки у 1948 р. був виключений “за поведінку, не достойну радянського студента” (пізніше відновив навчання). У 1957 році проходить студентську практику в Косові, де захоплюється народним мистецтвом Гуцульщини.
1961 року прийняв рішення переїхати жити на Івано-Франківщину. За рік організував персональну виставку, яка дуже не сподобалася партійним функціонерам через “занепадницькі антирадянські настрої”, і за кілька днів її закривають. Наступна його персональна виставка відбудеться у Львові лише через 26 років!
Восени 1962 року Опанас знайомиться з молодою київською творчою інтеліґенцією, стає активним учасником правозахисного руху в Україні. 1964 року у співавторстві з Аллою Горською, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук та Галиною Зубченко створює вітраж “Шевченко. Мати” до 150-річчя Тараса Шевченка у вестибюлі Червоного корпусу Київського національного університету. Адже Шевченкіана у його творчості займала особливе місце. Твір одразу було знищено, скликана спеціальна комісія кваліфікувала його як “ідейно ворожий”.
1965 року опальний “буржуазний націоналіст” був заарештований та засуджений до 5 років таборів суворого режиму за звинуваченням в “антирадянській пропаганді й агітації”. Покарання відбував у мордовському таборі № 11, де таємно продовжував малювати. Вів активне листування з однодумцями. У 1970 році повернувся до Івано-Франківська, одружився з Дариною, племінницею Степана Бандери. Вони виховали сина Ярослава та доньку Ярину.
Донині його твори актуальні, новаторські, наповнені національно-патріотичним змістом, у них відтворені правдиві сторінки буття українського народу, жертовність і мужність борців за свободу.
Нашій незалежності — лише 30 років. Але шлях Вітчизни до волі розпочався набагато раніше — його торували незламні борці, лицарі українського духу, які просвітлювали людські душі, віддаючи їм незнищенний вогонь своєї любові.
Вікторія Катрич