Здавалося б, хто-хто, а носії мови не повинні вагатися і сумніватися, до якого роду віднести те чи інше слово рідної мови. Адже рід іменників, це те, що засвоюємо з дитинства атоматично. Це вже іранцеві чи американцеві, який би вивчав українську, співчуваю: якими асоціаціями він має закріпляти у своїй голові, що злість це вона, а хист — це він. Але, виявляється, часом і ми з вами можемо ставити наші рідні слова не в тому відмінку, що треба. Найчастіше такі помилки пов’язані із впливом російської мови. І не лише ці помилки, але й багато інших. Тому сьогодні саме про такі труднощі перекладу ми й поговоримо.
“Ішов дід лісом, а за ним бігла собака” — саме так було написане перше речення у невеличкій книжечці, яку я колись купила. Але завжди, коли я сідала, щоб вголос її почати, то говорила так: ішов дід лісом, а за ним біг собака. Тому що собака в українській мові не жіночого, як у російській, а чоловічого роду. Тобто у нас собака — злий, бездомний, голодний, породистий, мисливський. Отож сьогодні поговоримо спочатку про рід іменників. У яких ще випадках ми можемо часом припускатися помилок? Візьмемо слово біль. Його також часом помилково роблять іменником жіночого роду, хоча насправді в українській мові це слово має відмінюватися і узгоджуватися з іншими словами як іменник роду чоловічого. Тому правильно казати, що біль головний, нестерпний, пронизливий, раптовий, тривалий. Збиває нас з пантелику і іменник нежить. Часом мовці вагаються: в якому ж роді його правильно вживати і чомусь доволі часто помилково вирішують, що належить він до жіночого роду. Можливо, помилка ця пов’язана з тим, що деякі іменники, схожі за будовою до нежитю, як от: пошесть, ожеледь, либідь, заводь — всі вони в українській мові “жіночки”. Але от іменник “нежить” — власне ні. Тому з іншими прикметниками узгоджуємо його саме так: докучливий нежить, сильний нежить. Чоловічого роду й м’яке слово шампунь. І правильно казати: дорогий шампунь, зміцнювальний шампунь. Задоволений шампунем (а не шампунню). Немає шампуню (а не шампуні). Пам’ятаю, як мене вразило у дитинстві, коли довідалась на уроці російської мови, що іменник тюль — чоловічого роду. В українській він також — чоловічий. Тому правильно буде сказати: прозорий тюль, кольоровий тюль. За тюлем не було видно. Чоловічого роду також іменники — живопис, перепис, рукопис.
До чоловічого роду також належать іменники ступінь і степінь. Тому правильно сказати: науковий ступінь; медаль ІІ ступеня; за ступенем образності. І хоча слово ступінь є в українській мові, але нам треба бути уважними, коли перекладаємо з російської на українську певні словосполучення. Зверніть увагу. “В высшей степени” українською буде — надзвичайно; в (одинаковой) равной степени — однаково, так сáмо; так сáмо, як; як і; однаковою мірою. “До последней степени” — до краю, до останньої межі. “Ни в какой (ни в малейшей) степени” — жодною мірою; ніяк; аж ніяк! “В большей или меньшей степени” — так чи інáк; так чи сяк; так чи так; у кóжному рáзі; хоч так, хоч сяк; чи так, чи не так; “До такой степени” — до такої міри, настільки.
ПРО СМАКИ НЕ СПЕРЕЧАЮТЬСЯ?
Іноді, мабуть, не варто. І не лише, коли це стосується довжини спідниці, кольору волосся чи виду відпочинку. Я помітила, що у словах ми також маємо свої преференції. І в те, як ми сприймаємо окремі з них, замішано стільки всього свідомого і навіть підсвідомого, що без Фрейда, думаю, у цьому й не розібратися. Когось бісить слово продавчиня. Комусь не догодила родзинка. Комусь не подобається етер. Інший не сприймає таці чи поціновувачів. Колись навіть чула, як одна жінка зреагувала на слово “смердить”. Сказала: фу, таке негарне (либонь російське “воняет” на позначення “мати, виділяти неприємний запах” видалося їй значно кращим). Отож, слова, так само як і людей, ми можемо часом сприймати або не сприймати. І нічого тут не вдієш. Є у нашій мові такі пари слів, кожне з яких має право на існування, наприклад: трубка — слухавка, дзвонити — телефонувати, ізюминка — родзинка; галстук — краватка; хідник — доріжка; сковорідка — пательня; рушник — полотенце; хустинка — носовичок. Просто завжди з-поміж обох виберемо, те, що буде нам до душі. Пригадую, як мовознавець Олександр Пономарів в інтерв’ю сказав мені: “В українській мові однаково нормативними вважаються слова галстук і краватка, але я ніколи не скажу “галстук”. Тому що слово краватка особисто для мене має свій шарм, якого позбавлений іменник галстук”. Або наведу вам свій приклад. В українській мові слово фальш можна вживати в обох родах: чоловічому і жіночому. Не знаю чому, але мені якось більше подобається вживати його у чоловічому. Тому швидше скажу саме так: терпіти не можу такого фальшу.
До речі, смаки можуть змінюватися. І слів це стосується також. Пригадую, як сусідка колись мені сказала, що коли вона років 20 тому почула, як я говорю “добрий день”, ніяк не могла звикнути до такого привітання. Так воно їй різало слух. А зараз, каже, вже й не уявляє, як можна вітатися інакше! Або недавно подзвонила подруга і каже: “Дивилася якусь церемонію нагородження і в ефірі постійно звучало: червоний хідник. Якось так дивно. Звикли ж до доріжки”? А я подумала: хто зна, можливо через років п’ять це словосполучення вже багатьом і не буде різати слух. Бо, власне, а чому б і не хідник?
-Уч -юч -ач -яч
“Поющие в терновнике”, “бегущая по волнам”, “горящие тури”, “моющие средства”. Як би ви переклали українською ці словосполучення? Співючі? Бігаючі? Миючі? Але річ у тім, що активні дієприкметники теперішнього часу невластиві українській мові. Отож, як же маємо їх замінити? Насправді, є кілька способів, як це краще зробити. Сподіваюсь, наведені нижче приклади дозволять вам деякі слова просто запам’ятати ну і, по-друге, зрозуміти, як саме ми можемо їх замінювати. Отож заміну можемо робити:
- За допомогою прикметників:
• однокореневих прикметників: панівна еліта (а не “пануюча”), приваблива пропозиція (а не “приваблююча”), провідний (а не ведучий); відсталий (не відстаючий); захопливі (не захоплюючі події); обізнані (не знаючі працівники); керівна верхівка (не керуюча); пояснювальний (не пояснючий); за обтяжливих обставин (не обтяжуючих); мийні засоби (не миючі).
• синонімів: зворушлива зустріч (а не “хвилююча”), прийдешнє свято (а не “наступаюче”), багатий на залізо (або залізновмісний, а не “вміщуючий залізо”), сучасні кордони (а не “існуючі”), чинне законодавство (а не “діюче”), молоде покоління (а не “підростаюче”); зухвала поведінка (не визиваюча); чинний (не діючий); недалекоглядний (недалекомислячий); молоде покоління (не підростаюче); зворушливий момент (не хвилюючий); рухомий рядок (не біжучий).
• прикметника із суфіксом -альн-: зволожувальний крем (або крем для зволоження, а не “зволожуючий”), освіжальний напій, душ (а не “освіжуючий”), знеболювальний засіб (або засіб для знеболення, а не “знеболюючий”);
• прикметника з прислівником щораз (чимраз): щораз слабші поштовхи (а не “слабнучі”), чимраз менший. - За допомогою іменників:
• іменника у формі називного відмінка: відпочивальники (а не “відпочиваючі”), доповідач, промовець (а не “виступаючий”), керівник (а не “керуючий”), вірянин (а не “віруючий”), завідувач кафедри (а не “завідуючий”), оточення (а не “оточуючі люди”); охочі (а не бажаючі); відпочивальники (а не відпочиваючі); голова (а не головуючий): керівник (а некеруючий); лікар-куратор (не лікуючий лікар); психолог, психолог-практик (а не практикуючий психолог); подорожній (а не подорожуючий); вступник до вишу (не вступаючий).
• іменника у формі родового відмінка: лампи енергозбереження (а не “енергозберігаючі” лампи);
• іменника з прийменником: деталі для комплектування (а не “комплектуючі” деталі), засоби для миття (або мийні засоби, а не “миючі”), місця для сидіння (а не “сидячі” місця);
• іменника-прикладки: поет-початківець (а не “початкуючий” поет), одяг для мам-годувальниць (а не “годуючих” мам), команда-лідер (а не “лідируюча” команда); - За допомогою нормативних дієприкментників:
• пасивного дієприкметника на -н(ий), -т(ий): приспана красуня (а не “спляча”);
• активного дієприкметника минулого часу: зраділий студент (а не “радіючий”), ожилий вулкан (а не “діючий”);
• дієприкметника минулого часу з префіксом напів-: напіввимерлі види тварин (а не “вимираючі”), напівзниклі рептилії (а не “зникаючі”). - За допомогою інших хитрощів:
• усунення з тексту зайвого за змістом активного дієприслівника: постійна виставка (а не “постійно діюча”);
• за допомогою підрядного речення: який скаче/плаче (а не “скачучий”, “плачучий”);
• словосполучень відповідного змісту: з любов’ю до тебе (а не “люблячий” тебе), у сльозах (а не “плачучий”), дорогою до Києва (а не “їдучий” до Києва).
Дехто може бідкатися, що от у російській мові ми вживаємо одне слово, а тут треба вдаватися до кількох, і що це, мовляв, робить громіздким текст. Що можу на це заперечити? Як завжди: це просто-напросто у нас говорить сила звички. А я от згадала одного з персонажів “Лісової пісні”. Пам’ятаєте: — Той, що греблі рве… — і навіть не уявляю, що його можна було б назвати “Рвучий греблі.” Бо такий варіант видається якимось куцим і неекспресивним без цього пульсівного речитативу: Той-що-греб-лі-рве.
Хіба не так?
Наталя Захарчук,
журналістка