Ця новина за один день облетіла всі українські соцмережі: 9 травня у Деражні демонтували погруддя Сталіна, яке досі перебувало на території комунального підприємства. Про це у Фейсбуці повідомив секретар Хмельницької міської ради Віталій Діденко: “Бетонне погруддя радянського вождя Йосипа Сталіна розбили 9 травня у смт. Деражня Хмельницької області. Знищивши пам’ятник, ініціатори акції виконали свій громадський обов’язок, згідно із законодавством про декомунізацію”. “Це нонсенс не лише для Хмельниччини, а й, мабуть, для всієї України. Ми отримали інформацію, що цей пам’ятник перебуває на території комунального підприємства Деражні. Він не просто там був, за ним доглядали. Це було схоже так зване місце “паломництва” комуністів. Такі речі взагалі неприпустимі. Ми ліквідували пам’ятник кату українського народу, кривавому диктатору, через терор якого загинуло мільйони людей. Тому досить символічно, що наша команда “стратила” його у визначний для України день”, — розповів депутат обласної ради Віктор Бурлик.
Деражнянський сталінопад, звісно, викликає цілий ряд запитань. По-перше, чому деражнянці такі толерантні до ката України, незважаючи на те, що історія давно викрила усі його неймовірні злодіяння, від яких кров холоне у жилах? По-друге, чому на території українського селища, як виявилося, не діє законодавство України? Адже Закон України “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки”, прийнятий Верховною Радою 20 травня 2015 року, чітко вказує: “…з метою недопущення повторення злочинів комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів у майбутньому, відновлення історичної та соціальної справедливості, усунення загрози незалежності, суверенітету, територіальній цілісності та національній безпеці України приймає цей Закон, яким засуджує комуністичний та націонал-соціалістичний (нацистський) тоталітарні режими в Україні та встановлює порядок ліквідації символів комуністичного тоталітарного режиму”.
Отже, вже 6 років цей закон влада Деражні ігнорує? Чому? Адже Деражня не має автономного статусу! Відповіді на ці запитання, сподіваємося, отримають охоронці закону.
Принагідно нагадаємо історичні трагічні події, пов’язані з особою кривавого диктатора. Ось дані з “Книги Національної пам’яті України” (2006 р.) про Голодомор на Поділлі:” …постраждало 835 сіл і міст області. За попередніми даними, загинуло понад сорок тисяч осіб. І ці цифри не остаточні, дослідження тривають. Це була справжня війна проти українства. Націю вбивали. Не розстрілами і газовими печами, а повільною, найболючішою мукою — згасанням від голоду”.
А ось конкретно — Деражнянський район: “У квітні-серпні 1933 р. померло від голоду: в Богданівцях — 144 чол., Зяньківцях — 86 чол., П.Коричинцях — 43 чол., Мордіно — 94 чол., Голенищеві — 132 чол. Багато людей померло від голоду також в Яблунівці, Л.Барській, К.Деражні, Розсохах, Черешенці, Шелехові, Божиківцях, Янчинцях цього ж району.”
За даними обласної “Книги Пам’яті України” вказано, що на Поділлі за роки Другої світової війни загинуло (офіційні дані) 120860 воїнів, уродженців Хмельниччини.
Сучасна Росія, як правонаступниця сталінсько-комуністиного режиму, використовує участь українців у Другій світовій війни як пропагандистський російський фактор “общєй побєди”. Але реальним є фактор нинішній: війна проти України, смерть наших синів від російських куль. Та й сама Деражня має з початку нинішньої війни своїх земляків-героїв, якими заслужено пишається, вшановує їх пам’ять. Але дивно це виглядає, зважаючи на реальну дійсність.
У центрі Деражні красується школа, яка з 2016 року носить ім’я Івана Зубкова, Героя України, деражнянця, кіборга, почесного громадянина Деражні, Летичева і Хмельницького, а з-за кущів та зарослів комунального підприємства на це все “велично” дивився весь час кам’яний ідол і кат України.
Які закони, які війни нам ще потрібні, аби національна пам’ять була заповнена ще й національною гідністю?
Тетяна Слободянюк