Якось знайома вчителька розповідала, як у неї запитали: як правильно буде українською “улица Прибужская”. І коли почули, що “Прибузька”, розчаровано підсумували: ой, так негарно! І я дуже добре розумію, що у цих ось критеріях щодо слова: гарно-негарно (а не грамотно-неграмотно) вона непоодинока. Недавно, коли редагувала текст і виправляла “свинна відбивна” на “свиняча”, зіткнулася з тим самим мовосприйняттям і тим самим внутрішнім опором. Мовляв, а чи не можна все-таки залишити “свинний”? Якось те “свинний” звучить більш по-людськи. Не те що “свинячий”, від якого свинею так і тхне. І вже як останній аргумент, щоб мене таки відмовити від “свинячого”, сказали, що він асоціюється зі свинячою поведінкою…Одне слово — одні мінуси. На відміну від “свинного”, де суцільна мелодика і прихований аристократизм! Ми не завжди розуміємо, чому ми відштовхуємо і не сприймаємо українські відповідники. Переконана — це просто звичка. Звичка капітулювати перед російським аналогом, перед російським відповідником. Звичка недооцінювати силу виражальних можливостей нашої мови, потугу її образних засобів, закопаних у ній перлів, багато з яких лише починаємо для себе відкривати. І тому час від часу, коли все ж будемо себе ловити на тому, що “свинний” видається кращим за свинячий, УЗІ милозвучніше за УЗД, а їхня “моча” не така сороміцька і в лоб, як наша “сеча”… давайте просто спробуємо запитати себе: а що, коли це просто звичка? І спробуємо її поламати.
Тим більше, що не можемо ж, якщо хочемо говорити і писати грамотно, керуватися критерієм: подобається — не подобається. На вибір слів може впливати єдиний критерій: правомірно — неправомірно. Є це слово у цій мові чи його там немає. Погодьтеся, смішно було б казати, що польське “спшонтать” (sprzątać) гірше за українське “прибирати”. А чеське “дивадло” просто якесь посміховисько порівняно з словом театр…Хоча один мій знайомий колись на повному серйозі говорив: ну це ж треба тим чехам мати клепку і назвати театр дивадлом…
Переходь на українську!
