Уже понад двадцять років хмельничани мають унікальну можливість: час від часу насолоджуватись на великодніх музейних виставках народною подільською іконою. Нині, у час посту, наші думки частіше звертаються до духовних витоків і цінностей, до сакральних надбань наших предків. І народна ікона допомагає зрозуміти характер, збагнути світогляд багатьох поколінь рідних пращурів, які залишили для нас колективну світлину свого буття — подільську ікону.
До речі, коли ви розглядаєте лики святих на цих сакральних портретах, в душі з’являється відчуття, що ці обличчя вам дуже знайомі, бо свята Варвара — кароока та чорноброва, а Матінка Божа — у вишиванці, в чоловічих постатях — щось козаче, наше. Тобто святі в звичаєвих уявленнях наших предків віддзеркалюють ідеали, архетипи народної краси. І ще особливість: це — хатні ікони, і тому, як помічні, домашні, святі лики сяють лагідними поглядами, від яких стає затишно, як від спілкування в родинному колі, де всі генетично, спадково схожі.
Саме завдяки унікальній колекції народних ікон мистецьке подружжя Лариси та Олександра Чернових знають не лише хмельничани, а шанувальники мистецтва не пропускають жодної виставки з їхньої колекції давніх хатніх ікон. Ось і цього року Чернови готують до Великодня просвітницький проєкт “Віконниці роду”. Про що розповідатимуть мистецькі “Віконниці…”?
Олександр Чернов: — Чому назвали наш проєкт “Віконниці роду”? Тому що, як крізь відкриті віконниці у хату зазирає сонце, зазирає весь навколишній світ, так і народна ікона дивиться в душу, як і сотні років тому.Та й саме слово “ікона” споріднене за звуковим і смисловим наповненням із словом “вікно”, “віконниця”.
Лариса Чернова: — Так, віконниці захищають нас ззовні, ікона — зсередини. Чим унікальна подільська ікона? Насамперед, своєю щирістю у створенні образу і так званою наївністю малярської манери. І ще — наша ікона малювалась не на дошці, як зазвичай, а на полотні, і це були часто “колективні портрети”. Ощадливі селяни замовляли на “одній картині” кількох святих, найбільш шанованих у родині. Це були масштабні за розмірами полотна, виконані олійними фарбами. Але ці портрети зберігали основну рису: стиль наїву, коли народний іконописець, наслідуючи професійний зразок, переосмислював біблійний сюжет відповідно до свого розуміння і відчуття: святі виходили олюднені, справді, домашні, родинні.
О.Ч. — Що ж стосується сакрального мистецтва, то саме через цей так званий малярський наїв церква не визнавала народну ікону об’єктом культової атрибутики, а слово “богомаз” з часом отримало негативний, зневажливий відтінок. А, по-друге, народні майстри, оці богомази, просто відбирали церковний заробіток, малювали ікони часто, як …портрети на замовлення. Народні ікони були стійко популярні. Чому? Бо масової фотографії тоді ще не було, а намальований на замовлення святий лик за подобою схожий часто був на котрогось чи котрусь з близьких, чи на самих замовників — а це вже родинна пам’ять. І тоді навіть правнуки могли упізнати своїх предків у …хатніх іконах!
Схожий випадок трапився й зі мною. Коли до нас потрапила ікона “Тайна вечеря”, ми віднайшли її у Деражні, я довго роздивлявся сюжет, обличчя Христових учнів. У них було щось невловимо знайоме, це хвилювало. І тоді згадав: кілька із святих дуже схожі за типажем обличчя на моїх діда Назара і його двох братів, Гарвасія і Якова, прадіда Тимофія. До речі, моїх діда і прадіда розстріляли у 30-их, як “ворогів народу”…
Л. Ч. — Оця генетична спорідненість — дуже важлива річ: чим старіша ікона, тим більше вона хвилює, бо починає працювати генетична пам’ять. На жаль, за часів радянської влади народні ікони знищувались так само, як і решта об’єктів релігійної культури. І нині кожна така знахідка — цінність.
Кор. — А з чого почалося ваше спільне захоплення народною іконою, попри інші, звісно, ваші колекції старожитностей?
О. Ч. — Перша ікона “Святий Миколай і Богородиця” з’явилась у нас у 1994 році. Ми разом з дружиною працювали науковими співробітниками краєзнавчого музею. Обоє захоплювалися мистецтвом, разом ходили у етнографічні експозиції. У той час музейні фонди активно поповнювалися колекціями з регіонів. Ікону Миколки і Богородиці, яку я відшукав, музейники забракували, мовляв, “кіч”, примітив. Я вирішив віддати у церкву, де мені також відмовили. І вона якийсь час залишалась “безхатньою”. Якось зранку музейна прибиральниця сказала мені: “Там твою ікону в кошик для сміття викинули”. А в мене перед цим, знаєте, було якесь дивне почуття до цієї знахідки. От несу її в церкву, щоб віддати — і на душі так тривожно, серце гупає. Коли я почув про смітник, тут же пішов на роботу: справді, ікона була там, де казала наша працівниця. Привіз додому, ми тоді квартиру знімали на Львівському шосе. У кімнаті темно, бо світло ж вимикали за графіком, пам’ятаєте? Запалили свічку, щоб у темряві не сидіти, поставили на видноті ікону, а вона наче підсвічується зсередини, дивиться лагідно… Лариса тоді сказала: “Бачиш, це вона до тебе просилася…” А згодом наша ікона почала “підбирати” собі товариство.
Л. Ч. — І, знаєте, ця магія тривала… Коли ми у 1998 році чекали на другого синочка, Владислава, у нас було вже близько 12 хатніх ікон на полотні. Я робила опис чергової виставкової експозиції і, природно, розмовляла подумки з майбутньою дитиною. І от Владислав народився на велике свято — Благовіщення. Зараз він навчається в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. А перша велика виставка народних ікон з нашої збірки відбулася у 2000 році, коли відзначалося 1000-ліття хрещення Руси-України. Цю ідею запропонували і допомогли втілити мої колеги з обласного художнього музею Ірина Алексеєва і Людмила Тимофеєва, справжні, активні музейниці. В експозиції було близько п’ятидесяти ікон: і хатні, і деякі церковні. Це стало певним чином хмельницьким феноменом. Згодом, церковні зразки Саша подарував кільком музеям, тим паче, що ікони потребували професійної реставрації. Наші ікони багато мандрували Україною. Ми побували у різних музеях з виставками. Інтерес до народної ікони, насправді, з кожним роком зростає.
У нашій колекції є ікона на полотні, фактично іконокартина, дуже подібна на роботи відомого митця Василя Тропініна, який жив і працював на початку ХІХ столітя на Поділлі, у селі Кукавка на Вінниччині, де ми і знайшли цю ікону. Може, тому що художник, як і Тарас Шевченко, був з кріпаків, йому була близька народна творчість, і він робив деякі свої твори на сакральну тематику у стилі народного наїву. Ця ікона “Йосип Обручник” стала сенсацією не лише для нас. На початку 2000-их ми брали участь у великому проєкті “Подільська народна ікона” в Одесі. Серед гостей була докторка наук з релігієзнавства. Вона спершу не могла зрозуміти цю народну ікону, критикувала її за псевдостиль, примітивізм і т. д. Але після нашої розмови через декілька днів зателефонувала до мене й зізналась: “Я за своє життя бачила тисячі ікон, але вперше мене не покидає хвилювання, що з’явилось після споглядання цього полотна! Надішліть мені, будь ласка, фото цієї ікони …”.
Л. Ч. — Ми — діти свого часу. Наше покоління виростало в інших суспільних запитах, тому так багато втрачено з “доатеїстичного” періоду. Але родова пам’ять — це жива субстанція, вона не зникає. Хочемо того, чи ні, але вірування наших предків володіють оцією родовою енергетикою, яку ми звемо магією. Ця магія приводить нас у потрібні місця. Пригадую ще один наш випадок з молодості. Це було у 1992 році, ми з Сашею були учасниками великої екологічної експедиції по річці Студениці, по півдню нашої області. В якийсь момент ми з чоловіком загубили одне одного: я пішла в одному напрямку і заблукала в лісових хащах на цілий день, а Сашко відправився мене шукати в інший бік. Нас розділяло, як потім виявилося, майже 30 кілометрів! Я втомлена, змучена, ввечері дісталася якогось села, як згодом дізналась, не того, що було заплановано експедицією. І перша ж хата, куди я зайшла запитати, де я опинилась, виявилась справжньою скарбницею! У господині — просто музей у скрині, в шафі, на горищі. Особливо мене вразили тоді старовинні вишивки. Ми домовились, що дещо із свого надбання вона продасть для краєзнавчого музею. І тут втрутилася внучка. Дівчинка спокійно дивилася, як бабуся перебирає старовинні сорочки, і раптом одну вихопила якось інтуїтивно: “Ось цю не будемо віддавати”. Це була сорочка з рідкісним старовинним орнаментом “дубове листя”. Дівчина навіть не могла пояснити, чому саме цю не віддає: не найкрасивішу, не з найрозкішнішим візерунком, — спрацювала родова пам’ять.
Кор. — У вашій мистецько-родинній біографії дуже багато унікальних речей. Де можна побачити перлини вашої колекції?
О.Ч. — Наші знахідки уже багато років знаходяться у музеї-бібліотеці Подільського товариства імені Г.С.Сковороди. І ми щиро вдячні за активну співпрацю його голові, науковцю і меценату Михайлу Чайковському.
Кор. — А є пропозиції розмістити вашу колекцію на депозитних правах у музеї міста Хмельницького, який незабаром відкриється?
Л. Ч. — Ми були б раді, звісно. Тому що подільська ікона — це також частина нашого древнього Проскурова, який творили, будували подоляни, вихідці з навколишніх сіл. І, фактично, народна культура, яка є фундаментом нашої сучасної доби — це ті ж “Віконниці роду”, крізь які ми вивчаємо, відкриваємо і цінуємо наше унікальне минуле.
Тетяна Слободянюк