Персона

Моя Ліна. Моя Україна

19 березня вся Україна щороку цитує Ліну Костенко: шкільні уроки, інтернет, ефіри наповнюються флешмобами, цитатами з її поезій і статей і, незалежно, чи то ювілей поетеси, чи черговий (слава Богу) день народження — весняний простір бринить, вібрує любов’ю.

І навіть не потрібно нікого переконувати, що це щастя — бути ровесниками цієї гідної, величавої Жінки, яких на планеті одиниці. І при цьому вона цілковито — наша. Ми не просто її любимо, ми її віршами, фразами часто пояснюємо власне ставлення до себе, до Вітчизни:
Ми воїни. Не ледарі. Не лежні.
І наше діло праведне й святе.
Бо хто за що, а ми за незалежність.
Отож нам так і важко через те.
Розмовляємо Ліниними цитатами, наче з молитовника, чи нашої, української Книги буття.
Єдина Ліна дозволяє собі жити так, як велить їй серце. Вона відмовилась від Золотої Зірки Героя України у 2005 році: “Політичної біжутерії не ношу”, від інших престижних орденів-медалей. Сказала, що Поетам для спілкування з Народом потрібно тільки Слово. І нація полюбила її ще більше. Бо нація не любить обласканих владою піїтів. Обласкані стають придворними. Це не про Ліну. Не про мою Ліну. Чому мою? Бо я належу до тих мільйонів шанувальників, для яких Лінині слова, думки, — це усвідомлена необхідність гідності і любові. Бо це Ліниним серцем, її пристрастю відкриваємо для себе Україну. Ліна Костенко написала поему “Маруся Чурай” — нація в один голос заговорила про український феномен: дівчину, яка подарувала нам геніальні народні пісні, які співаємо досі. А щоб повернути з безпам’ятства трагічну і героїчну битву під Берестечком, відкрити комплекс-музей однойменної битви, українцям потрібно було прочитати Лінину поему “Берестечко”. Через її “Чорнобильську Мадонну” ми наново осмилюємо спопеляючу, вічну трагедію атомного міста. Та ми й про кохання воліємо розповідати її, Ліниними віршами: “Чи біля тебе душу відморожу Чи біля тебе полум’ям згорю…”.
Її вірші десятками перекладають на музику, але вони все одно продовжують жити своїм поетичним життям. Тому що її поезія сама собою – наскрізь мелодійна, вона бринить у душі космічними вібраціями, пронизує, змушує звучати тисячі твоїх почуттів, облагороджує їх, як геніальний художник здатний зробити прекрасним найбанальніший пейзаж за вікном, чи кілька смужок осінньої стерні, щоб потім ними милувались кілька поколінь нащадків.

Завдяки книгам і статтям Ліни Василівни ми осягаємо шлях і серце нашої нації. Пам’ятаю, як вперше, у 2005 році, мені потрапила до рук її книжка прози із статею “Гуманітарна аура нації або дефект головного дзеркала”, присвячена гострим проблемам української національної культури у світовому контексті. Саме тоді в суспільство оберемками закидались “розвінчування”: козаки — п’яниці, Леся Українка і Ольга Кобилянська — лесбійки, Тарас Шевченко — мужлан і також п’яниця, а його вірші — примітивні. Якесь тубільне плем’я перевертнів безборонно топталося по пам’яті, по любові. Чому? Звідки стільки люті, жовчі, гавкоту? І Ліна пояснила, поставила діагноз: “Нація виявилася незахищеною. Ореол, аура — цедуже тонка матерія, це не панцир і не щит, а, проте,нації, які мають ауру, надбану віками, захищені надійніше. Втім, помічено, що імперії завжди страждають на манію величі, а народи поневолені схильні до самобичування…
Українці — це нація, що її віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення, духовної експропріації, генетичних мутацій, цілеспрямованого перемішування народів на її території, внаслідок чого відбулася амнезія історичної пам’яті і якісні втрати самого національного генотипу. Образ її спотворювався віками, їй приписувалася мало не генетична тупість, не відмовлялося в мужності, але інкримінувався то націоналізм, то антисемітизм. Велике диво, що ця нація на сьогодні ще є, вона давно вже могла б знівелюватися й зникнути. Фактично це раритетна нація, самотня на власній землі у своєму великому соціумі, а ще самотніша в універсумі людства. Фантом Європи, що лише під кінець століття почав набувати для світу реальних рис. Вона чекає своїх філософів, істориків, соціологів, генетиків, письменників, митців. Неврастеніків просять не турбуватися”…
Або хто ще з сучасників зміг би сказати влучніше: “Ми унікальна нація. У нас хліборобів морили голодом. Режисери ставили спектаклі у концтаборах. Поетів закопували у вічну мерзлоту. У кого ще є атомний саркофаг? А у нас є”.
Моя Ліна веде лабіринтами зарослої споришами і закиданої каменюками генетичної пам’яті. Щоб я ставала сильнішою і правдивішою. І так скаже кожен, хто шукає відповідь на вічне запитання: хто ми? чого варті? за що нас (мене) любити? Я захищена Ліниною любов’ю. А любов — це щастя, яке осягаєш протягом життя. Спасибі, Ліно Василівно, що я — українка.

Тетяна Слободянюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *