Під такою назвою в архівному відділі міськради відбулася зустріч учасників Революції Гідності та добровольців російсько-української війни з учнями 10-11 класів ЗОШ №29. Учасникам зустрічі під час подій Революції Гідності і початку збройного нападу на українську землю з боку Росії було всього по 10-11 років, і нині, вже в юнацькому віці, вони по-новому сприймали події, про які їм розповідали не просто очевидці, а реальні герої, життя яких назавжди змінив Майдан.
Олександр Полудніцин до подій 2013-2014 років тривалий час працював на заводі “Нева”, інших підприємствах. Вийти на хмельницький Майдан змусили події, пов’язані з побиттям студентів у столиці. Під час трагічних подій під стінами управління СБУ 18 лютого 2014, отримав важке поранення в живіт, а поруч замертво упала Людмила Шеремет. Це закарбувалося на все життя. Хоча рани давали про себе знати, навіть недолікувався — поїхав із “свободівцями” на Київ прямо з хмельницького Майдану. Перебував там з 23 січня до 2 лютого, пригадує, як доводилося не лише відбивати атаки “беркутівців”, а й виловлювати провокаторів та засланих російських “козачків”. Але через стан здоров’я змушений був повернутися додому. Довго лікувався в Хмельницькому, у чеському шпиталі. Нині продовжує активну громадську діяльність. “Вчіться відрізняти правду від фейків, які є частиною інформаційної війни проти України, — звернувся він до старшокласників. — Наша мета — вільне демократичне суспільство. Але не забуваймо: усталені демократичні цінності Європа здобувала протягом кількох століть, а ми на початку шляху, який обов’язково пройдемо разом”.
Михайло Габрух працював телеоператором на ТРК “Поділля-Центр” та “Есклюзив”. Спочатку фіксував на камеру всі хмельницькі події. Потім поїхав на Майдан у столицю, де вже перебувала його мама Любов Францівна. Вона готувала обіди хлопцям на імпровізованій кухні в готелі “Жовтневий”, зайнятому майданівцями. Коли до “Жовтневого” вдерлися озброєні силовики і почали гамселити людей, Михайло під кулями “беркутівців” кинувся на допомогу. Вони вижили дивом. Прямо з Майдану відправився в АТО, був замполітом-волонтером у штабі АТО в Краматорську, працював військовим журналістом. Михайло переконаний, що лише патріотизм здатний виховувати націю, яка має вільне і гідне майбутнє.
Володимир Вільгуш записався добровольцем на війну з початку нападу Росії на східні рубежі України. Він міг би свою громадянську активність обмежити лише участю у подіях київського Майдану, адже на той час чоловіку вже минуло 53 роки. Після військкомату потрапив одразу на передову. У складі 24-ї механізованої бригади брав участь у боях за Георгіївку, Новосвітлівку, Авдіївку, інші гарячі точки. Отримав поранення, переніс 4 операції, у 2016 році повернувся додому. Та місце батька у 2017-ому зайняли його сини, кадрові військові офіцери — Денис та Андрій. У 2018-ому Андрій отримав важку контузію, але, незважаючи на підірване здоров’я, знову відправився на схід, був снайпером. На жаль, життя героя війна обірвала. Звертаючись до молоді, батько героя сказав: “Будьте сильними. Сильних — не чіпають. Це стосується й країни”.
І наша сучасна історія після Майдану — це історія захисту, боротьби і нелегкого шляху до перемоги за волю країни і гідність кожного з нас.
Тетяна Слободянюк