Україна бурхливо увійшла у 2021 рік: на тлі стрімкого зубожіння народу (попри президентські обіцянки про кінець епохи бідності), на піку політичних поразок і скандалів як внутрішньодержавних, так і міжнародних, з розростанням тарифних майданів, які загрожують перерости у відверте протистояння суспільства некомпетентній і злочинній владі, з цинічними корупційними схемами у “боротьбі” з пандемією і т.д. Як ми проживемо цей непростий рік? Чи вдасться зупинити суспільну депресію і випрямити розхитаний вектор — від ілюзій, зрад та поразок до повноцінного гідного розвитку?
Про це розмова з директором Подільського інституту регіонального розвитку, професором, доктором наук з державного управління, членом Моніторингового комітету Конгресу Ради Європи, депутатом ІV скликання Верховної Ради України, громадським діячем Віталієм ОЛУЙКОМ.
— Віталію Миколайовичу, серед подій минулого року українцям важко виокремити позитивні, хоча такі, безперечно, були, але викликів і розчарувань було набагато більше. Як Ви оцінюєте головні події минулого року?
— 2020-ого було багато викликів, не менше їх буде й цього року. На жаль, мусимо визнавати, що наша країна втратила чимало людських і матеріальних ресурсів. Дії центральної влади були аморальними та непрофесійними. З точки зору державності в нас розпочався олігархічний реванш за кремлівським сценарієм. Проросійська іржа проникла в усі гілки влади. Реформи повністю зупинені. Їх немає просто кому проводити. Відсутні і політична воля, і професійність, і відповідальність.
У державному управлінні, як і в шахах, потрібно мислити стратегічно, передбачати ходи… Інакше буде цугцванг, коли будь-який крок стає програшним. А нинішнє управління державою швидше нагадує класичну японську нецкі з трьома мавпами — “нічого не бачу, нічого не чую, нічого не скажу”.
Кожна думаюча людина вже розуміє, що ми живемо в якомусь шоу. Безглуздя засіло у високих кабінетах. Дивлячись на кадрові призначення в країні, приходиш до невтішного висновку: держава Україна ризикує стати жертвою поверхневих, примітивних знань у галузі державного управління, для аналізу яких необхідні досвід та якісна інформація, які нині в дефіциті чи взагалі відсутні. Сьогоднішня політична еліта вважає, що вона піднялася… Насправді вона просто спливла, як самі знаєте, що…
— Найбільш емоційні враження минулого року?
— Найбільш трагічні дні — влітку, коли наша влада “кинула” сержанта-розвідника Ярослава Журавля, що три дні лежав поранений на полі бою з російськими найманцями і чекав на допомогу, яку пообіцяв президент… Герой-захисник України помер без води, від поранень, фактично без будь-якої допомоги. А в цей час головнокомандувач самозакохано штампує свої “відосики”, бігає тренажерною доріжкою, грає в теніс… Хочеться вити від болю. У всьому цивілізованому світі своїх воїнів не здають, не залишають! Але виявляється, що це не про Україну. Як же соромно і боляче за таку владу!
— Чи реальна масштабна російська воєнна загроза нині? Адже влада переконує, що ситуація під контролем…
— Небезпека від північного сусіда не зникла. Навпаки. Методи стали цинічно витонченими. Нещодавно я прочитав книгу українського стратега і політичного аналітика, академіка Володимира Горбуліна “Як перемогти Росію у війні майбутнього”. Висновок такий — новий напад Росії неминучий, не варто чекати поблажки. Поступки нашої влади руйнують безпеку країни, а з сьогоднішньою армією все дуже сумно.
— Які нині позиції України в європейській політичній спільноті? Адже Європа — не лише наш сусід, а й безпековий, економічний партнер.
— Починаючи з минулого року, Україна крок за кроком втрачає міжнародні позиції. І нині вона відкинута на периферію світових процесів. Немає у нинішньої влади сильних переговорників, немає ідей, ініціатив. Вона, як “пожежна команда”, працює в авральному режимі. Тобто реагує лише на те, що вже горить, але й тут не встигає…
Наші позиції в ООН, Раді Європи різко погіршилися. Це стагнація. Європейський напрямок розвивається дуже слабко. Спілкуючись із європейськими політиками, переконуюсь, що вони займають іноді більш проукраїнську позицію, аніж сама офіційна Україна. Дипломати такий стан називають інструментально-смисловою порожнечею.
— Вперше за багато років українці згідно із соцопитуваннями не очікують від 2021 року змін на краще. Які Ваші міркування щодо головних викликів? Якщо не повертатись до теми пандемії, то якими, на Вашу думку, будуть основні проблеми?
— На жаль, такі настрої реальні… Через непрофесійні дії влади та олігархічну залежність Україна буде доведена до “внутрішнього” дефолту, що потягне за собою знецінення гривні і неможливості обслуговувати зовнішні борги. Тривають крадіжки з бюджету, контрабанда на митниці, значні кошти йдуть через офшори, олігархи знекровлюють бюджет, лобіюючи собі пільги. Це — паразитичний сценарій для тіньової економіки України, з якої виносять, витягують останнє. Всі мовчать, очевидно, маючи свою частку в корупційних змовах. За обіцяні деолігархізацію та демонополізацію взагалі мова вже не йде.
— Минулий рік завершився, а новий розпочався народними тарифними протестами. Але їхня суть не лише в платіжках за газ… В одному з інтерв’ю Ви сказали, що “Україна не бідна, а пограбована держава. А її населення на виборах перемогло громадян”. У цих словах і біль, і надія: потрібно об’єднуватись навколо цінностей, а не проти когось, інакше — поразка.
— Так, на жаль, новий, 30-й рік незалежності України розпочався безсоромним, економічно необґрунтованим підняттям тарифів на всі енергоносії. Як ціноутворюючий чинник це потягне за собою всю решту економічних проблем. Але олігархи продовжують спокійнісінько “рулити” країною, збираючи ренту на нові політичні партії та нового президента. Посадовці постійно жонглюють цифрами, бо десятки приватних фірм та “прокладок” присмокталися до газової труби і до закупівлі вакцин.
Нові тарифи — це просто відлуння хаосу у виконавчій владі. Ніякого конкурентного ринку не існує, як і немає соціальної справедливості. Псевдодержавний “професіоналізм” просто зашкалює. Насправді за закритою звітністю державного “Нафтогазу” собівартість українського газу складає 1,6 гривні за кубометр з врахуванням витрат на підтримку добування і податки! Суспільство починає жорстко реагувати на владний цинізм, але процеси, запущені державно-олігархічними кланами, надто глибокі.
А щодо вакцини від коронавірусу, якою турботливі уряди вже рятують своїх громадян, всі наші сусіди здійснюють безкоштовну вакцинацію, то українська влада продовжує нахабно маніпулювати, як на цьому нагріти руки та ще й безсоромно вижебрати у когось якісь крихти. Досі ж не відомо, де в черзі на придбання вакцини Україна, які обсяги закупівель і т.д.
За все в цьому житті треба платити, особливо за дурість, за відсутність мислення, за ставлення до держави з позиції нахлібника. І що має іще відбутися, аби стало всім зрозуміло, що запущений механізм ліквідації суверенітету України. Біда не в тому, що нагорі брешуть, а в тому, що внизу ще продовжують вірити… Слабка влада притягує біду, тому, на жаль, попереду нас чекають ще більші виклики, ще більші випробування нашого суверенітету.
— На тлі нинішнього електорального розчарування в Зеленському, на тлі ось цього “непокараного зла” (Ваш вислів), чи вже підійшла Україна до тієї межі, коли народ нарешті замислюється, чи голосувати “по приколу”, чи з розумом?
— Ми часто любимо згадувати граблі, коли хочемо виправдатись. Ми навіть на власному досвіді не бажаємо вчитися. Свого часу Черчіль сказав, що демократія — найгірша форма правління, але нічого кращого людство не придумало. Але часи змінилися і популізм політиків нищить демократію. Не можна так плюндрувати державу. Безславний кінець неминучий. Не можна ніколи йти у владу, якщо не знаєте, що з нею робити, коли маєте хаотичне уявлення про державне управління. Не буває брехні заради врятування рейтингів. Буває просто брехня, яка розвалює соціальні інститути держави.
Популісти прийшли до влади на хвилі боротьби з корупцією попередньої влади під красивим гаслом “прийде весна — саджати будемо”. Минули вже дві весни та дві зими, а своїх “бариг”, які торгують країною, посадами, законами, бюджетом, вони не помічають, а, навпаки, вигороджують і покривають.
Якщо влада не зробить висновків, тоді висновки “зроблять” цю владу. І тоді можливий сценарій, про який філософ Томас Пейн говорив: “Коли всі права людини проігноровані, тоді право на повстання стає безспірним”. А поет Василь Симоненко сказав ніби про сьогоднішню ситуацію: “Немає нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини”.
Часто запитую себе, чому так сталося? Відповідь на поверхні. Примітивізм переміг грамотність. Натомість бути примітивним стало тепер не соромно. А це вже небезпечно. Виявляється, можна не вчитися, можна не читати, можна списувати, красти … і стати народним депутатом України, міністром уряду! Тривале терпіння породжує холопство. Ера популізму охопила Україну. А насправді пройдисвітів та популістів потрібно виявляти і не допускати до публічної влади. Пройдисвіт не може стати елітою! У нас же елітність на рівні споживання: годинники, нерухомість, офшори… Доки у “пацанів” навіть сумніву немає, що вони є елітою, держава не матиме справжньої еліти. Може, онуки це зрозуміють. Але їхні онуки вчаться в Англії і будуть жити там.
Питання не у тому, як сказала одна людина, “какая разніца”. А в тому, що одна з ідей, навколо якої можна об’єднуватись, — це майбутнє. І цим треба заражати суспільство, інакше ми перетворимось на те, чим сьогодні майже стали — складом донорських органів. Люди, ліс, надра, вода, земля, території…
Зараз ми є системою донорських органів, а не організмом, який може себе захистити або кудись свідомо рухатись.
Натомість маємо втримати український та проєвропейський рух України. Майбутнє не за популістами, які доводять країну до банкрутства. Майбутнє за тими, хто обіцяє і виконує. Я — прихильник класичної політики, яка нині зникає і перетворюється на політиканство і договорняки. Тому, пішовши з великої політики, активно працюю на розвиток громадянського суспільства, займаючись міжнародною та науковою діяльністю. Тут більше волі і свободи, а можливості для реалізації ті ж самі.
Як політик роблю все можливе, щоб розумні та освічені люди приходили в політику та державне управління. Адже саме в них наш порятунок.
— Повертаючись до подій минулого року, не можна не згадати одну з його найважливіших подій: місцеві вибори. Які Ваші очікування від самоврядування? Як оцінюєте вибір подолян, хмельничан?
— Як приклад організації самоврядного життя громади мені подобаються стиль і методи роботи Хмельницького міського голови Олександра Симчишина. Місто інноваційно розвивається, існує стратегічне мислення, відбувається омолодження кадрів. Хотів би побажати більш вимогливо ставитися до дизайну всіх будівель і, зокрема, пам’яток історичної спадщини, щоб наш обласний центр ставав більш статусним.
— Ваша книга “Об’єднатись і перемагати. Моя Вікіпедія”, що вийшла торік, уже здобула своїх шанувальників. Це є підсумок життєвого досвіду, пошуки сенсів чи бажання ними поділитись: “життя не те, що прожив, а що пам’ятаєш”? У чому ці сенси для українця, політика, громадянина?
— Значною мірою це — роздуми про здобуті цінності життя. Я намагався бути відвертим і про це кажу в книзі: “Не лукавлю: я часто у житті йшов проти течії. Не в ногу, так би мовити, з “правильними”, “всезнаючими”, “непоступливими”, “лякливими”, “байдужими”, “крикливими”. І якби йшов за течією, поступався принципами, не помічав неправди і чужої біди, шукав комфортного життя — чим тут ділитися? Якими сенсами? Що найважливіше для мене? Це — бути собою і нікого не боятися. Бо подобатися всім — помилковий шлях.
Розмовляла
Тетяна Слободянюк