Насправді їх, мотанок, з’явилося на світ за два з лишком десятиліття набагато більше: понад тисячу українських лялечок-оберегів виготовили, намотали дві сестри, науковиці за фахом. Мотанки розлетілися світом — в приватні колекції, красуються в музеях та фондах як зразки унікальної авторської техніки. Старша із сестер Галина Вікентіївна Бучківська — декан гуманітарного факультету, професор кафедри образотворчого, декоративно-прикладного мистецтва і технологій Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії, доктор педагогічних наук, заслужений діяч мистецтв України, авторка понад 150 cтатей, монографій та посібників, нагороджена медаллю НАПУ “Ушинський К.Д.”. Молодша, Валентина Вікентіївна Греськова, — кандидат педагогічних наук, доцент, завідувач кафедри образотворчого, декоративно-прикладного мистецтва і технологій ХГПА, заслужений діяч мистецтв України.
Тандем таланту і праці
Коло творчих інтересів науковиць-майстринь на теренах ужитково-прикладного мистецтва не обмежене мотанкарством: це й вишивка, і художня аплікація, і декоративне плетіння, і декоративна обробка шкіри, й інші авторські жанри. Їхня любов до народного мистецтва — спадкова: ще живучи з батьками у Дунаєвецькому районі, обидві доні змалечку вчились у мами Марії премудрощам вічної жіночої творчості: вишивання, кухонних секретів і тонкощів. І їхній шлях у самостійне життя був уже прокладений цією любов’ю: спочатку Галина закінчила Чернівецький національний університет ім. Ю.Федьковича за спеціальністю “Початкове навчання. Народознавство” (1997), а згодом і Валентина. А професійний шлях в науку в старшої сестри розпочався з обов’язків лаборантки у тодішньому педучилищі, в молодшої — з викладацьких годин. На той час, у кінці 1990-х — початку 2000-х, педучилище почало активно готуватись до нового статусу: педагогічного коледжу, педінституту, а згодом й академії. І в тому, що митецький факультет (нині гуманітарний) ХГПА — один із найкращих в Україні, є вагома частка праці, таланту і любові його творців. Серед них і сестри Бучківські, як нині називають свій мистецький тандем Галина та Валентина. За понад 25 років творчої діяльності сестри стали учасницями 150 виставок та фестивалів — від місцевих до міжнародних. Їхні авторські витвори отримали прописки у 24 країнах світу.
Відголоски
…Часто буваючи на різноманітних мистецьких виставках, фестивалях народної творчості, я найдовше чомусь зупиняюсь біля барвистих гуртів мотанок. Вони активно почали “завойовувати” простір наприкінці 1990-х років, ці дивні етнічні ляльки з хрестатими личками притягували магічною таємницею. Ще б пак: мотанками, які зберегли свою первозданність (досі виготовляються без використання голки, у певній безкінечній послідовності намотування, без обривання нитки (нитка — це життя!), з символічним хрестом-оберегом на виду), бавились іще доні трипільських матусь! Саме до того періоду вчені відносять віднайдені найдавніші іграшки.
У радянські часи про мотанки мало хто знав, вони залишались “іксами” історії, бо хрестом “запечатане” лялькове обличчя було зовсім не радянським!
Національну мотанку нам повернула, відродила після забуття незалежність України. Вона вже стала нашою візитівкою в світі, як писанка і вишиванка.
Стиль Бучківських одразу впізнаваний: їхні мотанки звиті, сплетені з ниток чи тонкого мотуззя. Тепер у сестер багато послідовників, але вони — першопрохідниці. І тут не обійшлося без дива, магії: у 2007 році дивні мотузяні мотанки попервах з’явилися Галині …у сні. Розповіла сновидіння сестрі і вже назабаром з’явилась перша незвичайна колекція. До речі, композиція з чотирьох мотанок за назвою “Віра. Надія. Любов. Софія” отримала національне визнання і фестивальну перемогу. Оглядаючи величавих “мотаних” хмельничанок на фестивальному стенді, відома мистецтвознавиця Валентина Корнієнко захоплено зізналась: “Я різні мотанки бачила. Але такі — вперше”. А чому так назвали четвірку етнічних красунь? “Нас надихнула чудова скульптура “Віра. Надія. Любов” Миколи Мазура на нашому майдані Незалежності”, — пояснила пані Галина.
Магія діє!
Напередодні Різдва всі мріють про щастя, яке може з’явитись несподівано, як диво. І магія тут — найперший помічник. А де магія — там і мотанка! Тому що вона — це любов у дії, це — закодований на добро обереговий захист. Історій про дива, на які здатні мотанки, у сестер — безліч.
“Одна з найдавніших історій, що запам’яталися, — розповідає Галина Вікентіївна, — пов’язана з нашою однофамілицею, панею Бучківською, громадянкою Польщі, яка придбала нашу мотанку на виставці у Народному Домі в столиці України. Польська гостя обрала з-поміж усіх зразків жіночу фігурку з обереговим немовлям (“качанчиком”) у руках. Попросила й мій телефон. Через якийсь час подзвонила: “Можете мене привітати! У нашій сім’ї — довгоочікуване поповнення!”.
А молоді дівчата замовляють майстриням пари ляльок-нерозлучниць: дівочу і юначу фігурки, скріплені, “вплетені” узами ниток один біля одного. Недарма кажуть: однією мотузочкою зв’язані. “Мотанка — це добро, нею не можливо когось “вколоти”, тобто нанести шкоду, — продовжує Галина Вікентіївна. — Адже мотанка не знає про голку, бо змотується руками, без жодного шва, без жодного колючого дотику”.
Обереги для героїв
Коли розпочалася російсько-українська війна, музей народного декоративно-ужиткового мистецтва, дітище кафедри декоративно-ужиткового мистецтва та трудового навчання ХГПА, перетворився в кипучу виробничу майстерню: викладачки і студентки взялися виготовляти обереги для наших воїнів. “Нас попросила про це волонтер Леся Стебло перед черговою поїздкою хмельницьких волонтерів у зону проведення АТО”, — розповідає ректор академії, доктор педагогічних наук, професор Інна Шоробура. А пані Галина продовжує: “Ми вирішили виготовляти мотанки-янголятка та оберегові браслети з національною символікою. Зробили кілька тисяч оберегів, запаковували повнісінькі великі коробки. І досі готуємо подарунки нашим героям. Тому що всі маємо нині бути українськими добровольцями і волонтерами. Це святе почуття, душевна потреба”.
А які мотанки наймиліші серцю, якщо їх — понад тисячу?
“Це не обов’язково складні вироби, — зізнається пані Галина. — Тому що ми з Валею різні мотанки виготовляємо. І мініатюрні, і масштабні. У складних замовленнях наш незамінний помічник — брат Сергій, його обов’язок — деталі, каркаси, сировина. Найвища з наших красунь — півтораметрова, яку ми зробили на замовлення обл-держадміністрації. Наші мотанки є і в президентів, і в міністрів, дипломатів, депутатів… І, звісно, свої, домашні. Ті, що пов’язані з дорогими моментами життя. У мене досі на почесному місці скромна маленька мотаночка, яку ми зробили удвох з п’ятирічною племінницею Софійкою. Тепер Софія — восьмикласниця. А мотанка мені нагадує, скільки спільної радості принесла нам ця робота”.
Заповіт
Життєвим кредо Галини Бучківської з юності стали слова, сказані татом Вікентієм Івановичем, трудівником і мудрою людиною. Свій трудовий шлях він розпочав у 14 років на Дунаєвецькому консервному заводі у далекі 1970-і, а згодом став директором цього підприємства, зробив його успішним. Старший Бучківський завжди казав: “Хто не хоче — шукає причини, а я шукаю можливості”. І, напевно, секрет успіху й таланту сестер Бучківських у родинному заповіті: працювати, любити і йти до мети. І трішки магії тут не завадить: мотанки про це знають…
Тетяна Слободянюк