9 листопада — День української писемності і мови
Мій онук навчається у другому класі київської школи. Нещодавно донька надіслала фото підсумку уроку з української мови. Завданням для учнів було правильно написати слова рідною мовою. Почерком Ярослава старанно виведено “слухаНка”. Звісно, помилка, і її виявила учителька. І зеленим кольором (червоний, “учительський”, як ми знаємо, нині у молодшій школі психологи не рекомендують використовувати, бо він, виявляється, часто викликає тривожність, а отже, може травмувати дитину) виправлено “слухаЛка”. А помилка учительки травмує психіку дитини менше? Як на мене, краще вже “слуханка”, бо нагадує рідні слова: читанка, писанка, вишиванка. Але куди зникла, власне, бідолашна “слухавка”, з якою не впорались ні восьмирічна дитина, ні її наставниця? За відповіддю далеко ходити не треба: “слухавку” поглинуло російськомовне середовище, хитка двомовність, яка продовжує розмивати мовні кордони як у побутовій лексиці, так і в освітньому, інформаційному просторі, і в сере-довищі так званої еліти, насамперед політикумі.
Отож почнемо з еліти. Як кажуть, риба гниє з голови. Причому з великої, бо риба немала. Тобто, якщо президент як найвищий гарант Конституції України сам же й ігнорує вимоги Основного закону, а саме: в публічному просторі спілкуватись винятково державною мовою, то навіщо вивчати конституційну мову і вважати, що володіння нею — ознака культурного інтелекту, професійної спроможності громадянина? Подібні запитання вже настільки обговорювані, продискутовані, що стали риторичними, тобто не потребують тлумачення. Але ситуація від того не змінюється, ба, навіть більше, виявляється, президент у цьому випадку несе не юридичну, а лише політичну (?) відповідальність. Як так? Він же Конституцію юридично порушує?!
“Роздвоєний” гарант
9 жовтня, йдеться на сайті “Українська правда”, Верхов-ний Суд України визнав, що президент України зобов’язаний спілкуватися державною мовою під час виконання службових обов’язків. Таке рішення ухвалене за позовом луганчанина (!) Сергія Мельничука про визнання протиправним спілкування президента України 23 травня 2019 року на форумі інтернет-діячів недержавною мовою. Про це повідомляє пресслужба ВСУ. Однак Верховний Суд відмовив позивачеві, тому що “…за дії, вчинені в межах політичної діяльності, а не під час виконання передбачених Конституцією повноважень, Президент несе політичну, а не юридичну відповідальність”, — йдеться у повідомленні. От цікаво, як гарант ділить час? У годинах, хвилинах, тобто, коли можна переходити на російську і навпаки? А на форумі “айтішників” Зеленський виступав як гість чи артист 95-го кварталу, чи все-таки як президент країни? Верховний Суд цього не тлумачить.
А “слуги” проти!
Пам’ятаємо, як з великими потугами, гострими парламентськими дебатами та “кулаковими” аргументами Верховна Рада затверджувала Закон України “Про забезпечення функціонування української мови як державної”, фактично закон про мову, який частково набрав чинності 16.07.2019 р. А більшість викладених у ньому нововведень запрацюють з часом. Зокрема “вимоги щодо рівня володіння державною мовою та складання іспиту на рівень володіння державною мовою, необхідний для набуття громадянства України” почнуть діяти через два роки з дня набрання чинності законодавчим актом, тобто з 16.07.2021 року. А норма про використання лише державної мови для зовнішнього незалежного оцінювання та вступних випробувань (крім ЗНО з іноземних мов) стане обов’язковою з 1 січня 2030 року. А ви вірите, що через рік наші “рускоговорящіє” високосадовці та відверті українофоби всіх мастей “затьохкають” солов’їною? І в те, що “мовні” штрафи, прописані в законі, у розмірі 12 тисяч гривень, запрацюють?
Рік після прийняття закону антиукраїнські сили в парламенті, у політикумі вичікували. І ось у липні цього року з подачі фракції “Слуга народу” голова ВР Дмитро Разумков доручив поставити в розклад засідання парламенту антиукраїнський законопроєкт 2362 “слуги народу” Бужанського, мета якого — тотальна русифікація української освіти. Ось що запропонували прислужники Кремля: перехід учнів 5-11 класів російськомовних шкіл на українську мову навчання має бути скасований. Більше того, в будь-яких школах (включаючи з українською мовою навчання) необхідно дозволити викладати “декілька навчальних предметів” російською мовою.
Це — шлях до тотальної русифікації освіти. А враховуючи нинішню політично, економічно слабку Україну, яку до того ж продовжує виснажувати російська агресія, це незворотний шлях до остаточного реваншизму, капітуляції незалежності, шлях до другої Білорусі.
Та “Слуги народу” разом ОПЗЖ та іншими реваншистами у нас безкарні, тому спокійнісінько планували русифікаторський законопроєкт усупереч конституційній ідеології держави, всупереч нашим втратам у війні, всупуреч усьому, за що ми знову готові збирати майдани і захищати українську свободу, мову, гідність.
А що ж президент? Хоча б в одному із улюблених своїх “відосиків” він обурився антидержавними діями “зе-слуг”? Нам, наївним, здавалося, що мовна “ківаловщина”, як і “медведчуківщина”, відійшла разом з Януковичем. Аж ні: підросли нові “діти Москви”. А особливим цинізмом став запланований день розгляду цієї московської забаганки: 16 липня, в день 30-річчя Декларації про державний суверенітет України.
Стратегію “руского міра” її творці продовжують безборонно насаджувати через своїх агентів впливу. Прокремлівські телеканали у нас уже й школярі знають. Ну, й що? Насправді наша мовна толерантність, якою деякі українці навіть пишаються, — не сильна сторона менталітету, а, навпаки, його вразлива і слабка сутність.
А вам відомо, що з початку ХХ століття на теренах України народилося чотири закони про мову, але жоден з них, на жаль, повноправно не запрацював?
“Русская зима”
Першому закону про державну мову в Україні минуло вже понад… 100 років. 24 березня 1918 року Центральна Рада ухвалила закон про впровадження української мови у банківській і торговельній сферах. У цьому законі чітко зазначалося, що українська мова є державною. Встановлювалися терміни впровадження мовного закону. Але, за нашою давньою державотворчою традицією, він так і не був реалізований до кінця. Українізацію початку ХХ столліття “вбила” українська політична верхівка “нейтрального” до мовного питання гетьмана Павла Скоропадського, вихованого з дитинства у російськомовному середовищі. .
Українізацію тоді розгорнула урядова опозиція, очолювана ідеологом українського націоналізму Дмитром Донцовим. У регіонах почали готуватися до відкриття українських шкіл. А вчителів навіть із провінційних містечок на період літніх канікул відправляли на навчання українській мові до столиці або губернських центрів. Державна скарбниця сплачувала їм компенсацію за дорогу й добові витрати. Але остаточний прихід більшовиків і поразка УНР остаточно розвернули Україну в московщину, спроби українізації провалилисья. Наслідки цього провалу ми відчуваємо й нині.
Українізація — по-російськи?
Інформаційний простір, у якому живемо, навіть найзавзятіший оптиміст не назве українськомовним. І хоча в останні роки суттєво збільшились українськомовні квоти на радіо, телебаченні, в галузі культури, загроза знову бути поглинутим російськомовним продуктом є реальною.
“Будинок”, в якому живе Зе”: так уже в Інтернет-мережі охрестили новий розважально-інформаційний телеканал “Дім”, який повинен стати мостом для передачі інформації на тимчасово окуповані Донбас і Крим. Президент Зеленський особисто затвердив назву каналу — “Дім”.
А що ж під дахом “Дому”? В концепції телеканалу зазначено, що мова контенту не є принциповим питанням, а вирішальним фактором виступає якість (“какая разница?”). Програми будуть як українськомовні, так і російськськомовні.
До створення телеканалу залучили важку артилерію “Кварталу 95”. Юлія Островська, яка раніше працювала директором з виробництва студії, стала виконуючим обов’язки заступника гендиректора каналу. А яка мова наших “кварталів”, серіалів та багатьох інших шоу — відомо.
Ось така у нас культурно-інформаційна українізація: навиворіт.
Онлайн-освіта і самоврядні регіони
Як відомо, карантин поставив перед нашою освітою важке завдання: цілковите освоєння онлайнпростору до цього змусили реалії життя в пандемії. І якщо вчителі й учні таки осилять онлайнплатформи, то власне комп’ютерна мережа у нас залишається російськомовною, зокрема Інтернет, мережеве забезпечення. Українська мова в комп’ютерних програмах — похідна, непервинна. І так понад 20 років.
Далі: ми всі очікуємо нової якості життя від реформи децентралізації, яка стала предметом гострої боротьби за владу на місцевих виборах. Хмельницький став знову унікальним містом в Україні: ми продемонстрували найбільшу народну єдність у виборах міського голови, міської ради. Це радує. Бо ми впевнені, що нашій українізації, а отже, державотворчій політиці ніщо не загрожує. А як буде самоврядуватись схід, південь України, де сепаратистські “спалахи” федералізації набагато загрозливіші, ніж коронавірус, який все одно ж колись вщухне? Чи є гарантія, що не розпочнеться парад регіональних мов, як це вже намагались зробити керовані зовні антиукраїнські сили?
“Какая разница”?
І насамкінець. Про наш Хмельницький, його серцевину, де найчастіше розгортаються масові культурні акції. Це — майданчик біля кінотеатру імені Т.Шевченка. Щодня звукові хвилі гучномовця линуть у бік атракціонів у сквері імені І.Франка. Напевно, каруселі краще крутяться під російськомовні мелодії, ніж українські? Чи, може, взагалі, атракціони люблять російську попсу, як коні овес? Що це? Інерція? Смаки господарів атракціонів, які вони нав’язують малятам, які розважаються тут? А як же квоти українського культурного простору, частиною якого є й кінотеатр ім. Т.Шевченка, до речі, з барельєфом Романа Шухевича на фасаді? Коментарів немає.
І, повертаючись до мовної неграмотності, з якої власне й розпочались усі ці думки, залишається сказати остаточне: що чуємо, те й пишемо.
Тетяна Слободянюк