23 травня в Україні відзначають День Героїв або Свято Героїв , встановлене на честь українських вояків — борців за волю України
Не юнацький максималізм та жага до пригод, а глибокий патріотизм й усвідомлення обов’язку захистити Україну спонукали 18-річного хмельничанина Євгенія Ролдугіна піти добровольцем на фронт ще на початку війни у 2014-ому. Народився юнак у Хмельницькому 1995 року, по закінченню школи навчався на географічному факультеті Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича.
Під час Революції гідності був активним учасником Майдану. Тодішні буремні події так загострили відчуття патріотизму юнака, що іншого шляху, ніж іти добровольцем захищати Україну від сепаратистів та російських агресорів, не бачив. У своїх 18 років стукав у різні двері, щоб узяли його на фронт. Врешті у серпні 2014 року, коли йому виповнилося 19 років, друг порадив вступити до лав добровольчих батальйонів.
Так майбутній боєць потрапив під Київ, де протягом трьох днів з командою однодумців їх навчали бойової тактики. До того вмів лише розбирати і збирати автомат радянського зразка, навчився на шкільних уроках допризовної підготовки. Зізнається, коли ішов у зону проведення АТО, стріляти майже не вмів, але бажання стати захисником Батьківщини притупило відчуття страху.
“Нині, коли знаю на власному досвіді, що таке війна, розумію, що їхати на фронт з таким мінімальним багажем практичних навичок було дуже ризиковано. Проте, як не дивно, коли потрапив на передову, у мене взагалі не було страху, а навпаки велика цікавість до всього. Здавалося, що я потрапив на зйомки фільму: навколо їздять танки, люди у військових формах, лунають постріли… Відчув, що військова справа — моє покликання. Хотілося якнайшвидше всього навчитися. Це було для мене навіть легшим, ніж заучувати університетську навчальну програму”, — розповідає нині Євген.
Із тренувальних таборів у Києві команду добровольців відправили до Маріуполя, але дорогою до місця призначення отримали новий наказ: їхати в Дніпро. Там мали отримати зброю і вже в повному обмундируванні вирушати на Донбас. Загалом добиралися днів зо п’ять. Врешті 6 вересня 2014 року Євгеній Ролдугін опинився на Донбасі.
Загалом же хлопець брав участь в обороні Маріуполя в складі добровольчого батальйону “Свята Марія” (перший християнський добровольчий батальйон ротного складу в структурі МВС України, сформований переважно з добровольців “Братства”). Обороняв село Піски Донецької області.
“Якщо в Маріуполі ми дислокувалися в самому місті і звідти вже їздили на бойові завдання, то в Донецьку були безпосередньо на лінії фронту, — ділиться спогадами доброволець. — Вижити мені вдалося передовсім завдяки везінню. Навіть дехто з бойових офіцерів зазнав поранення вже в перші дні війни. На жаль, хороша бойова підготовка — ще не запорука успіху під час перестрілки”.
Відкрив Євгеній Ролдугін і свої секрети, як вберегтися від кулі. Друг-язичник якось сказав йому, якщо на фронті не голити бороду, не загинеш і не будеш пораненим. Хлопець дійсно перестав голитися і все з ним було добре. А фронтовий товариш, який поголився, незабаром отримав серйозне поранення в ногу. Та все ж відчайдух зізнався, що все-таки боявся, але не смерті, а потрапити в полон.
“В основному, ми реагували на постріли противника. Визначали напрямок, звідки летять кулі, й цілилися туди. Найближче до противника, за 100-150 метрів, доводилося бути у розвідці. Зазначу, що російська армія значно підготовленіша й озброєніша, ніж українська, насамперед тому, що добре фінансується. А от сепаратистів, якби була команда зверху, ми б знищили швидко”, — впевнений Євгеній Ролдугін.
Вдруге хлопець повернувся на фронт у вересні 2015 року в складі добровольчого батальйону “ОУН”. На війні пробув до січня 2016 року. Остаточно повернутися додому з передової доброволець вирішив, коли на війні сильно застудився, у нього почали німіти пальці.
Нині, на холодний розум, про війну може згадувати уже спокійніше. Каже, що виживали завдяки волонтерській підтримці. “У добровольчих батальйонах жили за принципом: солдат завжди повинен щось робити. Постійно працювали: будували захисні споруди, прибирали територію штабу, чергували на постах тощо”, — ділиться фронтовик.
Каже, Маріуполь 2014 року — це не Маріуполь 2020-ого. Нині там спокійно можна ходити з українським прапором. А в 2014 році солдату української армії сепаратисти в цивільному могли вночі горлянку перерізати. Доброволець пригадує: “Перше, що помітив у Маріуполі 6 вересня 2014 року, — тліючий прапор України на зупинці громадського транспорту. Загалом, настрої населення сходу країни 50 на 50: половина налаштована за Україну, половина — проти. І це велика проблема. Що казати про пересічних людей, якщо навіть теперішній головнокомандуючий країни не спроможний вичавити із себе слова “Cлава Україні!”. Я б хотів, щоб мною на війні керували такі особистості, як Наполеон чи Кутузов”.
За словами Євгенія Ролдугіна, загалом обличчя російсько-української війни молоде, хоч воюють люди різного віку. Разом з ним на фронт пішов його одногрупник. Згодом на дорозі війни зустріли ще одного товариша з іншого факультету чернівецького вишу.
“Поважного віку знайомий розказував, що приїхав на Донбас добровольцем, щоб діти не їхали воювати, але коли потрапив у батальйон, побачив, що там 70 відсотків молодих, яким у батьки годиться”, — розповідає Євген.
І з Божою допомогою хлопець пройшов свій бойовий шлях без особливої шкоди здоровʼю. Війна обійшлася йому контузією, став нервовішим. Яка б не була холоднокровна людина, смерті товаришів, обстріли залишають слід у її свідомості.
“Я не вважаю, що зробив щось героїчне. Вчинок добровольця — це вчинок нормального чоловіка. Героїзмом це може вважатися хіба з огляду на те, що нині деякі бойові офіцери “косять” від мобілізації”, — зазначає учасник АТО, ООС.
Нині Євгеній Ролдугін є членом хмельницької спілки ветеранів АТО, ООС. У рамках заходів організації часто зустрічається зі школярами та студентами, розповідає їм про теперішню війну. Був учасником проєкту міської центральної бібліотеки “Жива книга”.
Попри молодий вік, святковий стрій солдата Євгенія Ролдугіна прикрашають відзнака Президента України “За участь в антитерористичній операції”, орден “Лицарський хрест добровольця”, медаль батальйону “Святої Марії”, почесна відзнака “За оборону Маріуполя” та відзнака Хмельницького міського голови “Воля і мужність”.
Ірина Салій