Будь-якому новому керівнику, міністру чи президентові прийнято давати першу оцінку роботі саме за 100 днів діяльності. Як не як, майже третина року. Президент Зеленський — не виняток. Але якщо закордонні політики та експерти роблять це дипломатично й обережно, то в Україні цей процес більш демократичний.
Газета “Проскурів” зробила власний аналіз подій, що відбулися за 100 днів президентства Зеленського, опираючись лише на перевірені факти, а вони, як відомо, річ уперта.
Перший крок Зеленського успішний. Розпуск парламенту й призначення дострокових виборів. Однак через поспіх, аби втримати свій ще гарячий електорат, вибори відбулися за старим законодавством, наслідки якого вже очевидні. Партії президента вперше вдалося отримати абсолютну більшість у ВР. Однак серед нардепів “слуги народу” чимало випадкових людей з заплямованою репутацією. Це дає можливість Зеленському контролювати роботу ВР, яка раніше була хоч і маленьким, але все ж запобіжником проти узурпації влади. Зрозуміло, що Зеленський, перебравши на себе не властиві йому конституційні повноваження, демонструє своє гасло “Зробимо їх усіх”, яке вже стало лейтмотивом діяльності президента, щоправда, з душком володаря світу. Але хто ж буде чинити супротив, якщо президент, загравшись у кіно, ухвалюватиме помилкові рішення? Спікер чи віце-спікер парламенту, голова уряду, генпрокурор чи голова СБУ, яким він “роздає” завдання? Чи парламентська опозиція, якої насправді і, на жаль, немає. А далі все за сценарієм, оцінити який не важко, принаймні, як розходиться слово президента з ділом.
“Не переймайтеся. Кумівства у нас не буде”, — запевняв Зеленський під час своєї передвиборчої кампанії. Втім перші ж призначення продемонстрували іншу тенденцію: низка посад дісталася давнім друзям і бізнес-партнерам Володимира Зеленського, зокрема, й артистам і сценаристам 95 Кварталу.
Та чи не найбільше дискусій викликало призначення керівником АПУ (Офісу президента) Андрія Богдана, особистого адвоката мільярдера Коломойського, який підпадав під закон про люстрацію. Але як раніше за Порошенка “намалювали” закон під Луценка, так і за Зеленського “намалювали” під Богдана. Скоріш за все, задля підтримки штанів, бо ж за 100 днів президент не зробив жодного кроку без Андрія Богдана. При цьому сам Богдан поводиться, можна сказати, зухвало, без будь-яких проявів етики, часто забуваючи свої посадові обов’язки. Згадаємо хоча б його заяви про референдуми, мову, які не входять до його компетенції. Часто Богдан, якого, до речі, вже прозвали тінню Зеленського, на зустрічах з чиновниками, і не тільки з ними, жує жуйку, відверто диктує на вухо президентові, що той має сказати, що викликає сміх і аж ніяк не додає Зеленському авторитету. Втім і сам президент дозволяє собі далеко не етичні висловлювання на кшталт: “Вийди відсіля, розбійник”, “Продайте Ленд Крузер… Заради людей”, “Напишіть заяву”. Ці “афоризми” схожі до сленгу Ляшка і розраховані, як і в радикала, на схвальну реакцію з боку прихильників.
За 100 днів Зеленський з’їздив тричі, а, може, й більше на море та на зйомки Ліги сміху, виставляючи пікантні фото в соцмережі. Причому саме в той час, коли на передовій перебувала делегація ОБСЄ. Цей факт викликав чимало обурень як серед цивільного люду, так і серед військових.
Щоправда, 27 травня Володимир Зеленський у статусі глави держави побував на фронті. Він відвідав Станицю Луганську та Щастя, що в якихось півсотні кілометрів від ворога. Фото, які виклав Зеленський у соцмережі, десь перегукуються з постановочними зйомками “на передовій” того ж Ляшка. Їх можна прокоментувати фразою: “Було б смішно, якби не було так сумно”, адже президент був не в камуфляжній формі, а в сорочці і бронежилеті. А начальник Генштабу Хомчак одягнув бронежилет задом наперед.
А ще за 100 днів пан Зеленський “реанімував” мінський процес і українську делегацію знову очолив Кучма. Наслідки відомі — ворог продовжує гатити, причому з важкої зброї.
Встиг Зеленський скасувати купу указів своїх попередників та познайомитись зі світовими лідерами. Перший закордонний візит Володимир Зеленський здійснив до Брюсселя. Там він відвідав штаб-квартиру НАТО та інституції ЄС. Потім президент відвідав Париж, Берлін, Торонто, а також Анкару і Стамбул. Під час зустрічей Зеленський намагався продемонструвати проєвропейський курс країни та зробив ряд заяв про те, що Крим і Донбас — це Україна. Чи то не сприйняття світовими лідерами самого Зеленського, чи то відсутність впевненості у його виступах, але його не почули. В результаті ПАРЄ повернула російській делегації всі права в Асамблеї. Навіть незважаючи на те, що жодної з умов для повернення, які були передбачені резолюціями ПАРЄ, Москва не виконала. Зокрема, не припинила агресію проти України. Тоді Зеленський ніяк не підтримав зусилля української делегації з протидії російському плану, навіть не зустрівся з нею. Чи не наслідками цього стали заклики про повернення Росії до G8 і зняття з неї санкцій?..
За 100 днів президент не провів жодної повноцінної прес-конференції, але періодично записував відеозвернення: майже всі з елементами сценічного сарказму — улюблена фішка Зеленського, яка ні до чого не зобов’язує, але робить свою справу, викликаючи ейфорію в його прихильників, які не здатні аналізувати і мислити масштабно. До речі, досить пікантна позиція команди Зе про те, що журналісти їм не потрібні: “Нам не потрібні журналісти як посередники для спілкування з виборцями”. Окрім того, що це досить-таки примітивна позиція, яка недооцінює і не розуміє ролі та функцій медіа у суспільстві, це ще й попахує цензурою і бажанням нової влади поширювати дезінформацію. А зовсім свіжий інцидент, коли президент України Володимир Зеленський назвав “хлопчиком” журналіста програми “Схеми” Михайла Ткача, цей вчинок опустив Зеленського в очах світової медіа-спільноти.
Хвилю обурення українців викликала ініціатива Зеленського щодо скасування військового параду до Дня Незалежності та дрес-код — білий колір, який багато хто розцінив як колір капітуляції перед ворогом-агресором. Та чи не найбільше насторожило, що під час своєї промови президент жодного разу не назвав Росію агресором.
Можна ще перераховувати та аналізувати роботу президента, зокрема події, пов’язані зі звільненням бойовика Цемаха — єдиного свідка у справі про збиття у 2014 році малайзійського літака у небі над Донбасом. Як і висловлювання президента про легалізацію зброї в Україні, надання російській мові статусу державної, але, підбиваючи підсумки, хочемо процитувати короткий аналіз, зроблений лідером ВО “Свобода” Олегом Тягнибоком, оскільки основні тези, які в ньому містяться, найбільш реально розставляють акценти і дають можливість робити певні висновки.
Олег Тягнибок: “Минули перші 100 днів президента Зеленського. Програми нема. Законопроєктів, необхідних Україні, нема. Хоча ще до інавгурації заявляли, що все готово.
Стратегії щодо війни, реформування ЗСУ й СБУ теж нема. Зате є кумівство, якого вже не мало бути. Є знущання над Конституцією, екс-регіонал Богдан в офісі президента і лейтенант-“кварталівець” Баканов на чолі СБУ. Є провальна міжнародна політика й імпотентний мінський формат. Є повернення РФ до ПАРЄ, заклики про повернення до G8 і зняття санкцій. Є загравання з Путіним, чергове одностороннє розведення військ і смерті українських захисників. Є пенсії ізраїльтянам і вивчення івриту в українських навчальних закладах і водночас зневага до української мови. Є обіцянка зросійщити українську гуманітарну політику, і щастя, що досі жодного реального кроку в цьому напрямку. Є індульгенція олігархам замість справедливого покарання й обіцянка розпродати українську землю та українські держпідприємства. Тобто немає нічого нового і є все старе, що шкодило Україні завдяки Порошенку. “Ні обіцянок, ні пробачень” або простіший варіант: “Я вам нічєво нє должен”.
Але “спихнути” провали на уряд або парламент уже не вдасться. За отриману повноту влади доведеться відповісти особисто”, — підсумовує лідер ВО “Свобода”.
Втім, наступні 100 днів Зеленського можуть бути більш “продуктивними”, адже передумова для цього вже є.
Повернення бранців Кремля. Оди Зеленському — Путін потирає руки
Обмін між Україною та Росією відбувся 7 вересня за формулою “35 на 35”. Додому повернулося 11 незаконно засуджених та 24 моряки, яких Росія захопила в районі Керченської протоки в листопаді 2018 року. На цю мить бранці Кремля та їхні родичі чекали з нетерпінням і це, безумовно, радісна подія. Мабуть, не знайдеться жодного українця, який цьому б також не радів. Але співати оди Зеленському не тільки недоречно, але й зарано, оскільки це далеко не його заслуга. Обмін полоненими був вигідний передусім президентам Франції та США, які хотіли примирити Україну з Росією заради власної вигоди, вважаючи себе миротворцями: Трамп — напередодні виборів у США, а Макрон — на фоні перехоплення європейського лідерства в Ангели Меркель, яка йде на пенсію. Це перше. Друге: вживати слово обмін ні морально, ні тим більше юридично не правильно, оскільки моряків мали не обмінювати, а повернути в будь-якому разі за рішенням Міжнародного трибуналу. Але Росія цього не хотіла, бо робить лише те, що хоче. А ось не виконати рішення Міжнародного трибуналу ООН з морського права вона не могла, бо мала б серйозні санкції, зокрема заборону заходити російським суднам у морські порти інших держав. І вона знайшла вихід — піднесла цей обмін як жест доброї волі і поваги до нового президента Володимира Зеленського. Другий вбитий заєць — для міжнародної спільноти, мовляв, вони виконали рішення трибуналу, замовчуючи про неповернуті кораблі і видачу моряків під особисте зобов’язання пані Денисової (уповноваженої ВР України з прав людини). Тобто цим самим ми визнали незаконне захоплення моряків.
Простими словами, офіційний Кремль використав заручників для реалізації своїх задумів. Окрім цього, Росія забрала людей, які скоювали злочини на території України і засуджені за українським законодавством, в обмін на звільнення людей, яких вона зробила заручниками, незаконно затримала і засудила за надуманими звинуваченнями. В такій ситуації Зеленський мав би щодня інформувати світ через компетентних експертів про порушення міжнародного права, до яких вдавалася і вдається Росія, відібравши в України Крим і здійснюючи агресію на Донбасі. А ще президент мав би одразу після відмови Росії виконувати рішення трибуналу, зробити заяву про вихід нашої держави з мінського процесу, оскільки Кремль свідомо не виконує його умов. Нічого цього Зеленський не зробив. Чому? Запитань більше, ніж відповідей. І одне з них: чи не прихована від нас частина домовленостей між Зеленським і Путіним? Логічно виникає наступне запитання: чи можемо ми зрозуміти всю ціну повернення українців додому та всі ризики? А ризики є, оскільки Росія залишається країною-агресором і своє ставлення до України не змінила. Та й не виключено, що за ґратами в Росії дуже скоро можуть опинитися й інші українці. Це Росії дуже вигідно, якщо згадати того ж Цемаха, до речі, під час захоплення якого один наш боєць загинув, а інший залишився інвалідом.
Наступні логічні запитання: а чи не стане цей обмін початком поступок українського суверенітету, особливого статусу Донбасу, амністії бойовикам або статусу російської мови, зрештою, руху до НАТО та ЄС?. А Зеленський продовжує бавитись у соцмережах, вішаючи собі ярлик миротворця і не бачачи, що Росія користується його аморфністю на міжнародній арені, веде діалоги за спиною України і, судячи з останніх подій, їй це вдається.
Лариса Світловська