Громадську та політичну діяльність він розпочав у 21 рік, вступивши до лав соціал-національної партії (нині ВО “Свобода”). Потім був Ірак, який після служби в десантних військах Збройних Сил України став для нього справжнім іспитом на витривалість та військовий гарт. Повернувшись з війни, очолив Хмельницьку міську організацію Всеукраїнського об’єднання “Свобода”, залишившись вірним принципам справедливості, стійким українолюбом, добропорядною та чесною людиною.
Знайомтесь: Віталій Діденко. 44 роки. Депутат Хмельницької міськради двох скликань, учасник Революції гідності, приватний підприємець, волонтер, кандидат у народні депутати України в окрузі №187 від ВО “Свобода”.
— Віталію Васильовичу, вас хмельничани здебільшого знають як голову міського осередку ВО “Свобода”, а ще як борця за справедливість. Не раз доводилося бачити вас на протестних акціях, мітингах. Водночас ви — людина досить поміркована, прагматична і небагатослівна. Розкажіть трохи більше про себе.
— Я — хмельничанин. Мої батьки — прості люди: батько працював слюсарем, мама — водієм таксі. У нашій сім’ї завжди панував культ родини і глибокої пошани до людей. Батько ніколи не був зі мною дуже суворим, хоча спуску не давав, за непослух і на горіхи перепадало.
— А було за що?
— Та було. І вишні в сусіда обривали, доки той був на роботі, і в футбол з хлопцями ганяли під час уроку російської мови — не подобалася вона мені ще з дитинства, і навіть брав участь у бійках між дворами. А ще часто зависали з однокласниками на дахах, граючи там у карти. Одного разу ледь не впав з багатоповерхівки. Відтоді страшенно боявся висоти.
— І досі боїтесь?
— Страх минув під час строкової служби в армії, яку проходив в аеромобільних військах, де повітряно-десантні тренування є основою бойової підготовки, а стрибки з парашутом та десантування вантажів — звичним явищем. Щоправда, страшно зважитися саме на другий стрибок, коли вже знаєш, що таке політ 800 метрів над землею, яка виглядає зверху як географічна карта.
— Як же ви потрапили на службу в десантні війська?
— Я зі школи мріяв служити на флоті, можливо, тому, що нечасто доводилось бувати на морі. Але в ті часи призовників із західної України служити в Крим не брали, для танкіста я був занадто високим, а ось десант, де потрібен сильний характер, — якраз те, що мені найбільш імпонувало, як і девіз десантників: “З неба на землю і в атаку!”. Потрапити до цього роду військ було не легко, але я ще зі школи впертий і свого таки добився. І ніколи про це не шкодував, хоча служба ця не з легких, як кажуть, три хвилини — ти орел, решта часу пашеш як кінь (сміється — прим. авт.)
— А миротворча місія в Іраку — ще один девіз десантників: “Ніхто, крім нас”?
— Саме так. Одразу, коли почув, що йде набір у миротворчу місію в Ірак, пішов до військкомату. Про те, що там справжня війна, знав. Як і те, що можу більше не повернутись додому, але солдат, який не воював і не нюхав пороху, — не солдат. Прикро лише, що держава, заробивши на нас, добровольцях, величезні гроші, одразу ж про нас забула.
— Важко було повертатись до мирного життя після війни? Як не як, вона тривала для вас цілий рік.
— Нелегко. Ходив обережно і, озираючись, щоб на фугас не натрапити, адже майже всі наші БТРи в Іраку підривались на вибухівці. Був навіть випадок, коли під Новий рік я зустрівся з бойовим товаришем і хтось кинув поруч петарду. Ми за звичкою впали на землю. Люди подумали, що ми так дивно розважаємося…
— А як прийшли в політику?
— Помаранчева революція відіграла не останню роль. Відчувалися піднесення, віра, що нарешті настануть зміни в країні. Звичайно, я не стояв осторонь, був на майдані в Києві, а згодом очолив міську організацію ВО “Свобода”. Хоча вступив до цієї політичної партії ще у 1998 році.
— Нині ви балотуєтеся до Верховної Ради України. Чому так вирішили?
— На дочасні парламентські вибори мене делегував з’їзд ВО “Свобода”. Мою кандидатуру запропонував Олександр Симчишин. Звісно, були відповідні погодження керівництва партії та міського осередку, врахована вся моя попередня робота. Я дякую всім побратимам за довіру, старатимусь її виправдати.
Скажу лише, що зараз у парламенті, як ніколи, мають бути націоналісти, щоб не дозволити і присікати тих, хто намагатиметься демонструвати зневагу до виборця, до української нації, до України.
Потрібні закони, які б приймались для людей, для розвитку держави, а не закони, які дозволяють олігархам грабувати народ і залишатися при цьому безкарними.
— Рівень довіри до Хмельницького міського голови, свободівця Олександра Симчишина дуже високий, адже він на ділі показав, як можна всього за кілька років досягти позитивних змін у місті. Як думаєте, це стане вирішальним моментом для виборців?
— Хмельничани вперше обрали мене депутатом Хмельницької міськради у 2010 році, коли містом ще керував Сергій Мельник. Отож можу порівняти його роботу з діяльністю нинішнього мера Олександра Симчишина, який дійсно показав, як можна змінювати місто, як можна будувати школи, дитячі садки, спортивні майданчики, ремонтувати дороги й двори, втілювати інноваційні проекти, чути ініціативну молодь і робити довкілля чистим. Це і сміттєпереробний комплекс, який має запрацювати до 2020 року, установка з дегазації побутових відходів, яку запустили ще торік і яка вже принесла місту понад 2,5 мільйона гривень, залучення інвестицій, конкретна підтримка малого та середнього бізнесу, нові робочі місця. І це далеко не все, що зроблено в місті за досить короткий відрізок часу. Було й чимало справ, які доводилось починати навіть не з нуля, а переробляти, зокрема, в містобудуванні, архітектурі… Не раз інтереси міста відстоювали й у судах.
Тож, обравши чотири роки тому свободівця Симчишина мером, хмельничани не тільки не прогадали, а й виграли. І переконувати в цьому нікого не потрібно — це очевидно.
Так само свободівці можуть працювати і в парламенті. Тому що наша команда — це команда принципових людей, команда однодумців і патріотів. Ми довели, що здобувати прихильність до партії можна не за допомогою грошей та обіцянок, а шляхом конкретних дій та відстоювання українських інтересів. А чи потрібні нам усім нардепи, які просиділи останні п’ять років в парламенті, протираючи штани, коли один літає вертольотом на Городок і йому все одно, які там дороги на Меджибіж. Інший займається власним бізнесом і отримує дивіденди за те, що натискає або ні кнопку під час голосування, використовуючи мандат народного депутат в своїх інтересах.
— А чому, на вашу думку, попередники Симчишина практично не займались плануванням розбудови міста?
— Це питання до них. Я лише можу навести приклад. Візьмемо мікрорайон Озерна. Житло там будувалося, але ніхто не задумувався про школи, дитсадки, дороги… Зараз ми намагаємося виправити ситуацію і вже буквально на останній сесії заброньована земельна ділянка під будівництво ще однієї школи в цьому мікрорайоні. Адже на цей рік у НВО №28 записалось 11 перших класів і в кожному класі по 38-40 дітей. То хіба люди, які керували містом до Симчишина, думали про майбутнє Хмельницького?
— Але ж нині триває децентралізація. Була ж, мабуть, фінансова підтримка держави?
— Хмельницький від держави отримував мізер. Оті байки про децентралізацію і блага, про які розповідав Гройсман, — це передвиборчі технології для того, щоб у черговий раз перед виборами прослизнути у владні крісла і затриматись там ще на п’ять років. Влада нищила українців тарифним геноцидом, при цьому гарно розповідала про децентралізацію. До речі, нам вдалося втримати в місті найнижчий тариф на воду та один із найнижчих тарифів в Україні на тепло, незважаючи на те, що уряд Гройсмана підняв ціну на газ до максимуму. І це завдяки, знову ж таки, злагодженій роботі команди свободівця Симчишина. Адже комунальні котельні в нас тепер можуть працювати на альтернативних джерелах енергії — когенерації, сонячних колекторах та на твердопаливних котлах. І все робилось і робиться виключно за кошти місцевого бюджету.
Але якби держава допомагала не на словах, то власні кошти місто могло б ще потужніше використовувати на соціальну сферу. Тобто ми не мали народного депутата, який би лобіював інтереси міста.
— Як ви думаєте, депутат-мажоритарник у своїй діяльності обмежений виключно своїм округом чи це представник усього народу?
— Народний депутат на те й народний, що він не має рамок для своєї діяльності. Але він має відстоювати інтереси й округу — тих громадян, які його делегували в Раду. Візьмемо, до прикладу, найбільше будівництво в Хмельницькому — Палац спорту. Місту вдалося залучити на це будівництво 27 мільйонів гривень з держбюджету. До прикладу, на будівництво аналогічного Палацу спорту в Рівному місто отримало з державного бюджету вдвічі більше коштів і тільки через те, що там є дієвий народний депутат-свободівець Олег Осоховський, який відстоював ці ідеї разом з міським головою. Якщо взяти Вінницю, то на реконструкцію аеропорту Вінниця отримала 1 мільярд гривень, Хмельницький — нуль. А це якраз робота нардепа, який представляв інтереси громади, але для неї палець об палець не вдарив.
— Багато хто з кандидатів у нардепи хоче зайти до парламенту цілими родинами і під крилом нової партії, як-от пан Стефанчук. Як кажуть, куй залізо, поки гаряче. Та тільки навіть залізо при цьому червоніє, а вони чомусь ні.
— Якщо проаналізувати, то перед виборами завжди з’являється якась нова партія. Перед попередніми, наприклад, з’явився Народний фронт Яценюка, а що з нею сталось? Луснула, як мильна булька. Я про те, що кожна нова партія — це як ракета, яка доставляє супутник на орбіту, тобто закидає до парламенту своїх людей, які відстоюють власні інтереси. Бо ж за кожною новою партією стоять старі олігархи, які тягнуть за собою своїх слуг, щоб далі відстоювати власні інтереси і прикривати свої злочини.
— Не дивлячись на втрату Криму Україною і роль деяких українських олігархів у підтримці російської агресії, нікому з них не було зроблено жодного попередження, не було відкрито жодної кримінальної справи. Кожен президент чи прем’єр-міністр, навіть якщо заявляв про боротьбу з олігархами, закінчував тим, що домовлявся з ними. ВО “Свобода” — єдина політична сила, яка намагається насправді побороти це зло.
— Олігархи в Україні є проблемою вже майже 30 років. За великим рахунком, ніхто не може нічого з ними зробити. Ті, хто могли б, наприклад, президенти України, яких з часу виникнення олігархів було п’ять, не хотіли. І навряд чи захоче шостий, оскільки за ним самим стоїть олігарх.
ВО “Свобода” має законопроекти, які вже зареєстровані у Верховній Раді. В них ідеться про те, щоб вивести українську економіку на новий рівень — це якраз можливість повернення тих коштів, які були виведені в офшори олігархами. Бо якщо взяти останній період часу, то парламент працював з точністю до навпаки.
Хіба було поставлене питання Криму в олігархічному контексті? Ні! А має бути поставлене.Чиї активи залишилися в окупованому Криму? Олігархів і вони їх втратили. То так їм і треба? Ні, в Криму залишилися активи України і вони мають бути націоналізовані, і саме держава має відстоювати повернення компенсації за них від Росії. Олігарх Ахметов — це також не питання бізнесу, а політичне питання. Та більш небезпечним сьогодні для України є інший олігархічний консенсус — непублічна угода президента з тими олігархами, де третьою стороною і бенефіціаром виступає Росія. І саме олігархат найбільше впливав і продовжує впливати на українську владу. Саме ці групи є найбільш проросійськими і саме вони сьогодні є найбільшою загрозою для цілісності країни в умовах російсько-української війни!
— А чи можуть сьогодні прості українці хоч якось побороти олігархат?
— Можуть. Коли прийдуть на виборчі дільниці і з холодним розумом оберуть людей, які відстоюватимуть державні інтереси. А якщо оберуть тих, хто відстоюватиме власні інтере-си або свого хазяїна, тоді перспектив немає. Тому потрібно об’єднуватись заради спільної мети, як ми зробили в міській раді. З 42 депутатів — усього 10 свободівців, але завдяки Олександру Симчишину ми працюємо на благо громади.Якщо взяти Чернівці, там зовсім інакше. Між міським головою та депутатами немає консолідації, тому й досі оголошують недовіру голові, а це все позначається на людях.
Маємо вивести Україну з прірви. Це важко, коли в нас є стільки багато течій впливу, коли маємо незавершену війну на Сході, коли досі гинуть люди.
— Якщо вже зайшло питання про російсько-українську війну, то ви прихильник якої моделі стосунків з Росією: воювати до перемоги чи домовлятися?
— У першу чергу, треба припиняти війну, але виключно на українських умовах. Але ні в якому разі не можна здавати позицій та віддавати території України ворогу, адже, віддавши хоча б одну область, ми дамо прецедент для втрати інших.
— Як ви ставитесь до висловлювання голови офісу президента Андрія Богдана про те, щоб надати російській мові статусу державної на Донбасі, і до слів президента Зеленського, що всі мають розмовляти на тій мові, на якій зручно?
— Українська мова — невід’ємний атрибут державності, тому обговорювати це питання у Фейсбуці і тим більше виносити на різні референдуми, це не те, що не коректно, а й протизаконно, адже статус української мови як державної закріплений у Конституції України. А що в нас? Тільки починаються вибори, одразу порушується питання мови. Тобто питання мови — це однозначно передвиборчі маніпуляції і передвиборчі технології.
— Що скажете про рейтинги кандидатів та політичних партій? Це — також маніпуляція?
— Деякою мірою так. Людям постійно кажуть: ця партія непрохідна — і вони вірять. А хто постійно товкмачить виборцям про рейтинги? Ті, хто володіють центральними каналами телебачення. А хто ними володіє? Ті ж олігархи. Ось і вся відповідь.
Я переконаний, що ВО “Свобода” в будь-якому випадку буде в парламенті. Інше питання — скільки депутатів буде. Але ми бачимо великий рівень підтримки, зокрема в Хмельницькому, людей мислячих, здатних аналізувати і, як кажуть, читати між рядками. Натомість маємо не допустити у Верховну Раду відвертих українофобів, агентів Кремля, які потім будуть на догоду Москві приймати потрібні їм закони. Слід не забувати, що новий уряд формуватиме Верховна Рада, але якщо туди зайдуть чергові покидьки, то вони відповідно й такий уряд сформують. “Свобода” в парламенті цього не допустить!
— Які меседжі хочете передати хмельничанам?
— На мою думку, українська політика давно перетворилася в змагання порожніх обіцянок, демагогію та повну безвідповідальність людей, які таким чином бажають отримати владу і доступ до грошових потоків. Є велике бажання, щоб наші громадяни аналізували досвід та діяльність політиків, а не орієнтувались лише на яскраві картинки у Фейсбуці чи на телебаченні. Українцям раз на п’ять років дають шанс і наступати вчергове на ті ж граблі вже просто ніхто немає права, бо якраз оті танці на граблях змушують розчаровуватись. Тому хочу побажати не розчаровуватись у виборі, бо це — наше майбутнє. Я розраховую, що люди в нас навчилися відділяти кукіль від пшениці. І ті позитивні зміни, які відбулися в Хмельницькому, яскравий приклад цьому.
Я не олігарх, маю почуття гідності, маю мету робити зміни в нашій країні і допомогти нашим громадянам, як це зробив свободівець Олександр Симчишин у Хмельницькому.
Лариса Світловська