Килина була моторною жінкою — все в її руках ладилось. Удосвіта і їсти наварить, і худобу обійде, потім на роботу — на ферму, а ввечері аж до смеркання на городі порається. Та й чоловіка мала неледачого. Разом хату в селі вимурували, тракторця купили — собі орали і людям підсобляли. А вже як подвір’я прибере, то всяк, хто минав хату Килини, зупинявся, милуючись доріжками, висадженими майорами та півоніями. А ще жінка мала веселу вдачу і гарний голос. Бувало, як заспіває про того чорноморця, то аж на сусідній вулиці чутно. Кликали її через той талант геть на всі весілля в селі.
Та після смерті чоловіка Килина змінилась: ані до роботи руки не ставали, ані пісні не співались. Усе господарство трималося на синові, доки він не подався на заробітки. Живність Килина продала, залишивши всього кілька курей, а потім, коли зовсім занемогла, й їх під ніж пустила. Син гроші надсилав справно та й телефонував матері мало не щодня. Та жінка не зізнавалась, що вже й з ліжка майже не встає — ноги здали зовсім. Про те, що матір хвора, Олександр дізнався від сусідки, якій зателефонував, коли мама перестала відповідати на його дзвінки. Одразу ж приїхав. Побув біля матері, на обійсті порядки навів, і знову в дорогу. Перед від’їздом поїхав до районного центру соціального обслуговування та уклав угоду, аби за матір’ю доглянули. Соц-працівниця дуже привітною здалася, тож зі спокійною душею Олександр подався до далекої Іспанії, аби роботу на будівництві не втратити. Про те, що зажила та доглядальниця в селі недоброї слави, чоловік і не здогадувався. Селяни ж добре знали, що Наталка з соцслужби не одного пенсіонера, якого доглядала, на той світ відправила, прибравши до рук їхні земельні паї та хати. Тож почали пильно стежити за жінкою. Попервах усе було наче й нормально. Наталка в Килини і підлогу мила, і прала, і їсти готувала, і навіть город обробляти бралася. Та з часом сільська продавчиня запідозрила щось неладне: разом із харчами для Килини соцпрацівниця щоразу купувала й пляшку вина. Згодом Наталку помітили на обійсті тітки Горпини, яка приторговувала в селі самогоном. Та на сполох люди почали бити, коли сусідка Варвара підгледіла через вікно, як соцпрацівниця наливала Килині в склянку горілку, а та, не встаючи з ліжка, заїдала пійло окрайцем чорного хліба і щось бурмотіла. Що було далі — сусідка не бачила, бо Наталя, помітивши її, щільно прикрила вікно фіранкою. Наступного дня з самого ранку Варвара вирішила навідатись до Килини, та двері були зачинені на колодку. До вікна — а воно затулене газетою. Стукала, мало шибку не розбила, гукала, але дарма. Здавалося, в хаті нікого не було, але Варвара знала, що Килина вдома. Раптом жінка почула, що з якоїсь кімнати ледве чутно доноситься стогін. Не довго думаючи, взяла першу цеглину, яка валялась неподалік занедбаної клумби, і вгатила нею у вікно. За мить знову почула стогін, цього разу сильніший. Варвара хутко повиймала гострі осколки і крізь розбите вікно побачила Килину. Жінка лежала на ліжку нерухомо і не реагувала на її голос. “Ой, лишенько, що ж вона з тобою зробила, окаянна?!”, — зарепетувала Варвара і чимдуж побігла до сільради.
Коли Килину несли ношами до карети швидкої допомоги, біля воріт зупинилася машина, з якої вийшла гарно вбрана дама. Люди впізнали в ній директорку центру соціальної допомоги, до якої їздили навесні, аби розповісти про соцпрацівницю Наталю. Тоді вона обіцяла, що розбереться і навідається в село, але слова свого не дотримала. Про що вона говорила з лікарями — люди не чули, лише бачили, як з кимось розмовляла по телефону, а потім сіла в автомобіль і поїхала. Селяни ж іще довго не розходилися по домівках, обговорюючи новину та звинувачуючи Наталю з соцслужби.
Тим часом у відділенні реанімації медики боролися за життя Килини. Від матері ні на хвилину не відходив Олександр, який приїхав з Іспанії, щойно дізнавшись, що її забрали до лікарні. Медики повідомили, що жінка в критичному стані: рівень білка в крові і тиск були вдвічі нижчими допустимої норми. Вона нікого не впізнавала і не орієнтувалася в часі. Після обстежень лікарі констатували: жінка виснажена, тривалий час вживала алкоголь і майже нічого не їла. Ці слова не давали спокою Олександру: “Як таке могло бути, адже він справно щомісяця надсилав матері 200 євро та й пенсія в неї була, за земельні паї торік отримала понад 50 тисяч гривень. Чому вона голодувала, чому алкоголь?” Аби розібратись, пішов до голови села, але те, що дізнався, його приголомшило. Ще торік матір переписала на соцпрацівницю геть усе: і хату, і шість гектарів земельних паїв. Гроші з рахунку також зникли. Олександр сидів, як вкопаний, міцно стиснувши зуби і кулаки. “Такого не може бути, матір про це нічого не говорила. Схоже, саме Наталя вбивала матір, аби чим скоріше вступити в спадок”, — подумав уголос, а голова села й не заперечував.
Тієї ж миті Олександр вирушив до центру соціальної допомоги. Наталя сиділа в кабінеті директорки і, на відміну від Олександра, почувалася спокійною. Розмову почала першою: “Так, купувала алкоголь, але жінка сама просила. Так, зачиняла в хаті, але тільки після того, як Килина перестала вставати з ліжка. Ходять же селом усякі. Так, переписала все майно, але то була її власна воля. Хто ж від такого відмовляється?”
Зупинила Наталю директорка. З її слів Олександр довідався, що соцпрацівниця не мала права ні отримувати подарунки від матері, ні користуватися її майном, тим більше отримувати заповіт, оскільки за свою роботу отримувала заробітну плату. Та звільняти з роботи підлеглу директорка не поспішала.
Наступного дня Олександр написав заяву в поліцію. Крім нього, скаргу на дії соцпрацівниці правоохоронці зареєстрували і від мешканців села. Кримінальне провадження відкрили за ч. 1 ст. 135 (залишення в небезпеці) Кримінального кодексу України.
“Якщо будуть підтверджені й інші факти, статтю можуть перекваліфікувати”, — запевнив слідчий, пообіцявши ще й накласти на все майно арешт… Не встиг. Через два дні Килина померла, так і не впізнавши рідного сина…
…Сонце сховалося за вербами, а він сидів на ганку, мовчки вдивляючись у все, що нагадувало дитинство. Через сиву пелену бачив усміхнену матір, батька в стельмашні, а ось і він — засмаглий зі скуйовдженим волоссям босоніж міряє калюжі… Сльози стікали по обличчю, а груди розривалися від болю. Так незворушно Олександр просидів усю ніч, а вдосвіта взяв із собою портрет батьків, озирнувся на хату і поїхав із села. Назавжди…
Ольга СЄРГЄЄВА