Більшість хмельничан чує про війну на сході України лише з теленовин. Одноманітна, позбавлена емоцій інформація змушує сприймати війну як далеке й абстрактне явище. Тому не дивно, що суспільство поволі байдужіє. Нагадати усім, що на Сході продовжується російсько-українська війна, взявся режисер Володимир Павловський, втіливши задум у театралізований проект “Монологи війни”.
“Коли ми починали роботу над виставою, нас найбільше цікавила не тема агресії Кремля, а байдужості суспільства. Тому постаралися зробити все, щоб глядачі згадали хлопців, які загинули на Майдані та на фронті. Крім того, “Монологи війни” — це не лише мистецька акція, а метод психологічної реабілітації ветеранів. Світовий досвід показує, що така арт-терапія набагато ефективніша, ніж робота воїна з психоаналітиком”, — зазначив Володимир Павловський.
Унікальність “Монологів” у тому, що на сцені грали не професійні актори. Головні ролі разом зі студентами, журналістами та акторами-аматорами театру “Дзеркало” виконали ветерани російсько-української війни та волонтери. Їхні історії стали основою вистави. Тому “Монологи війни” варто сприймати саме як документальний спектакль. Художня частина дійства є лише обрамленням розповідей реальних Героїв.
Музичні виступи між спогадами кожного з воїнів фактично стали невід’ємною частиною дійства. Вони допомагали глядачам перевести подих, осмислити почуте. Бо кожна з шести розповідей була настільки емоційно зарядженою, що викликала у глядачів щирі сльози.
Першим на сцену вийшов полковник Сергій Дупляк. Для нього війна почалась у 2014-ому, він проходив службу в управлінні Луганського прикордонного загону. Коли почалися перші обстріли й з’явилися так звані “зелені чоловічки”, найбільше він переживав не за власне життя, а за дружину й сина, які мешкали разом з ним у Луганську.
“Наприкінці травня 2014-го контроль над містом повністю перейшов у руки сепаратистів. Єдиний український прапор майорів лише на нашому прикордонному загоні. Це не влаштовувало ворога й нам висунули ультиматум: перейти на їхній бік або залишити позиції. Ми ж вирішили стояти до кінця. В ніч з 1 на 2 червня наш загін оточили бойовики, а приблизно о четвертій ранку вони почали стріляти по наших позиціях зі стрілецької зброї та гранатометів”, — розповів полковник.
Сергію Дупляку та його побратимам командування поставило завдання перебувати в тилу ворога й вести розвідку, щоб передавати координати бойових точок сепаратистів для наведення авіації. Бій тривав увесь день. З настанням темряви Сергій Дупляк повернувся у прикордонний загін, який впродовж трьох днів обороняв з товаришами. Опісля надійшов наказ залишити позиції, адже неможливо було доправити підкріплення.
“Коли йшов масований обстріл наших позицій, усе видавалось ілюзорним. Лише куля, яка просвистіла біля вуха, повернула мене до реальності. Проте найбільше переживав за родину. Пізніше дружина розповіла мені, як вона покидала місто з сином. В одній руці вона тримала сумку, в іншій — клітку з хом’яком, бо дитина не хотіла його залишати напризволяще. Коли тривав бій і було чути вибухи, син весь час у неї запитував: “Мамо, а тато живий? Мамо, а вони вб’ють тата?” Вона нічого йому не могла відповісти”, — поділився Сергій Дупляк, ледь стримуючи сльози.
Далі були артилерійські обстріли з території Російської Федерації, втрата товаришів. Проте день, коли життя розділилося на “до” і “після”, назавжди закарбувався у його пам’яті.
Коли Сергій Дупляк завершив свою розповідь, глядачі підвелися з місць і почали аплодувати. Хмельничани зустрічали й проводжали зі сцени оплесками кожного з бійців. Помітно, що ця реакція присутніх була невимушеною. Бо кожен із них — справжній Герой, який прожив небачені випробування та не зламався.
Далі власною історією поділився боєць восьмого окремого полку спеціального призначення Олександр Маковей з позивним “Макоша”. За час війни він брав участь у багатьох бойових операціях, переживши немало випробувань і втрат… Проте найбільше “Макоша” запам’ятав свій день народження.
“Після тижня підготовки нас посадили в літак і навіть не сказали, куди летимо. 12 липня 2014-ого надійшов наказ деблокувати Луганський аеропорт. Там наші хлопці вже давно сиділи без провізії. 13 липня, у мій день народження, ранок почався з привітань. Пізніше ми сформували колону й рушили до летовища”, — почав Олександр Маковей.
За його словами, коли натрапили на перший сєпарський блокпост, ворог почав тікати. Це розсмішило наших воїнів. Далі заїхали в село, в якому люди з радістю зустріли українських бійців. Один чоловік застеріг не їхати далі, бо там багато ворожої техніки.
“Ми продовжили свій шлях. Дорогою в танк влучив ворожий снаряд і бойова машина загорілася. Танкіст прийняв героїчне рішення — він від’їхав у поле, де підірвався разом із танком. Ціною власного життя він врятував товаришів. Після цього була наступна засідка. У БТР влучила ракета, зав’язався бій. Сергій Муравський не розгубився, заскочив у БТР і відкрив вогонь по ворогу, щоб дати нам час перегрупуватися. Довго він не зміг стріляти, його вбив гранатометник. Я запам’ятав того гранатометника й помстився за Сергія”, — поділився “Макоша”.
Попри все військові прийняли рішення прориватися до летовища. Коли вони прибули туди, захисники аеропорту зустріли їх, як рідних. Вони думали, що ворог розбив українську колону й підмоги вже не буде. Того ж дня вечорі вони зробили спільне фото. На ньому видно лише темні силуети. Проте для кожного, хто пережив той день, ця світлина стала найдорожчою у житті реліквією.
Дещо інша історія у бійця добровольчого українського корпусу “Правий сектор” Романа Білика із псевдо “Зуб”. Спочатку він потрапив на фронт як волонтер. Пізніше його попросили підмінити польового медика, адже за фахом “Зуб” — лікар.
“Нашу колону, яка складалася з цивільних машин, ворог обстріляв з мінометів. Коли вистрибнув з авто, страх змусив міцно притиснутися до землі. Поруч зі мною у повний ріст стояв сивочолий дідусь. Я йому кричу: “Діду пригніться”, а він мені — “Я заговорений”. І цей дідусь рушив далі. Лише після цього страх трішки розвіявся. Почав відповзати. Біля мене розірвався снаряд. Далі ще один. Я розвернувся й побачив, що троє моїх побратимів лежать і стікають кров’ю. Намагався їм допомогти, але не вдалося. Коли приїхав на базу, зателефонував додому привітати доньку з днем народження. Говорити було важко, адже знав, що міг її більше не почути”, — зазначив Роман Білик.
Не менш пронизливими були й розповіді військовослужбовця, ветерана війни в Афганістані та російсько-української війни Василя Мельника (позивний “Петрович”), бійця Збройних Сил України й батька трьох дітей Валерія Подкалюка (позивний “Генерал”) та волонтерки Лесі Стебло. Кожна з цих історій — це історія боротьби, героїзму, страждання від втрати побратимів і віри у перемогу й краще майбутнє для України.
Між монологами воїнів на сцені виступали студенти міських коледжів у ролі “темної сили”, а також бард Ігор Білий та композитор Віктор Відоменко. Зал реагував на кожен монолог, репліку героїв, і всотував настрій зі сцени. Після закінчення вистави глядачі стоячи аплодували акторам, дарували квіти та не поспішали розходитись — ділились враженнями та емоціями.
Андрій ЯЩИШЕН
Фото автора