Наприкінці тижня ми, як належить, знову на державному рівні відзначимо День пам’яті жертв голодоморів. А мені пригадується, як два роки тому в ці дні, коли в Києві мав ось-ось вибухнути Майдан, поплічники Януковича у нашому місті, використавши адмінресурс, зорганізували доволі велелюдну скорботну ходу, яку, щоправда, тоді їм зіпсували хмельничани, які прийшли на цю акцію за покликом совісті, а не за наказом керівництва. Пам’ятаєте, на них тоді накинулися місцеві тітушки на очах у міліції, есбеушників. А пізніше, коли Майдан переміг, так і не вдалося порушити кримінальну справу за цим фактом владної сваволі тодішнього режиму, який, на жаль, є одним із безлічі подібних, що відбувалися напередодні та під час Революції гідності…
Наприкінці тижня ми, як належить, знову на державному рівні відзначимо День пам’яті жертв голодоморів. А мені пригадується, як два роки тому в ці дні, коли в Києві мав ось-ось вибухнути Майдан, поплічники Януковича у нашому місті, використавши адмінресурс, зорганізували доволі велелюдну скорботну ходу, яку, щоправда, тоді їм зіпсували хмельничани, які прийшли на цю акцію за покликом совісті, а не за наказом керівництва. Пам’ятаєте, на них тоді накинулися місцеві тітушки на очах у міліції, есбеушників. А пізніше, коли Майдан переміг, так і не вдалося порушити кримінальну справу за цим фактом владної сваволі тодішнього режиму, який, на жаль, є одним із безлічі подібних, що відбувалися напередодні та під час Революції гідності…
Здавалося б, нині, коли імперська Москва плюндрує нашу землю, нищить у Криму, на окупованих територіях Донбасу все українське, здійснюючи відверту політику етноциду проти нашої нації, суспільство мало б об’єднатись у боротьбі з агресором. Адже загрози від путінської Росії не менші, ніж від більшовиків на початку 20-х років минулого століття. Пряник лицемірної українізації, творення нібито рівноправного союзу радянських республік, яким вони деморалізували багатьох українців, як відомо, завершився тотальним терором та фізичним знищенням мільйонів співвітчизників під час Голодомору, продовжувався нескінченними репресіями проти свідомих українців аж до середини 80-х років. Нині вже ми є свідками нової спроби російського імперського молоху опанувати українську землю і душу. На жаль, немало з його диявольських пропагандистських посівів знаходять досить благодатний ґрунт у денаціоналізованих душах співгромадян. Тож не дивно, що саме на Донбасі та в Криму, де українська держава була присутня номінально, де історична пам’ять про репресії та Голодомор витравлена з суспільної свідомості, провокації Москви знайшли підтримку у значної частини тамтешнього одурманеного люду.
Та що там, якщо і в наших краях, де, здавалося, люди мали б уже давно прозріти, прояви совковської психології нагадують про себе нічим не виправданим опором цих маргінальних верств населення заходам декомунізації. До речі, у нашій редакційній пошті вистачає листів на цю тему і, зізнаюся, пишуть здебільшого анонімні захисники символів радянської епохи. Аргументи анонімів зводяться до однієї тези: мовляв, усі ці статуї лєнінів та його поплічників, їх імена у назвах наших населених пунктів та вулиць — це наша історія. Пригадую, як якось на сесії міськради лідерка місцевих регіоналів, яка нині знайшла, здається, політичний прихисток у партії-сателіті регіоналів з дивною назвою “Совість України”, з трибуни сесії закидала мені і нашій газеті, що ми — націоналісти, бо тільки те й робимо, що пишемо на такі дражливі для цієї капіталістки-комуністки теми. Тож роздумуючи над усім цим, запитую себе: чи здатна пробудитися національна свідомість у таких клонованих радянським режимом людей, чи може достукатися до їхніх душ вселенський стогін тих мільйонів українців, яких вигубила комуністична система, серед яких точно були і їхні родичі?..
Вочевидь, загублені душі цих маргіналів уже ніщо не врятує, тож більше думаймо про молодь, дітей, тих патріотів, які захищають нашу землю від ворога на Сході, хто поліг на Майдані та на фронті, хто власним прикладом будить і веде нашу постгеноцидну націю до утвердження в країні демократичних цінностей.