Описуючи в шостій книзі “З подільського кореня” інсценізацію творів Тараса Шевченка та інших авторів на сільській і студентській сцені, згадав свою однокурсницю Марію Сікорську. (Її прізвище не має жодного стосунку до Ігоря Сікорського, всесвітньо відомого авіаконструктора). На сцені Львівського училища культури вона грала роль Лялі Убийвовк, я — батька “нескореної полтавчанки”. Один примірник книги надіслав Марії Іванівні. У відповідь отримав від неї півтора десятка листів-спогадів про прожите й пережите за 75 років герметичного самозгоряння, влаштованого їй окупаційною більшовицькою владою на Західній Україні.
Описуючи в шостій книзі “З подільського кореня” інсценізацію творів Тараса Шевченка та інших авторів на сільській і студентській сцені, згадав свою однокурсницю Марію Сікорську. (Її прізвище не має жодного стосунку до Ігоря Сікорського, всесвітньо відомого авіаконструктора). На сцені Львівського училища культури вона грала роль Лялі Убийвовк, я — батька “нескореної полтавчанки”. Один примірник книги надіслав Марії Іванівні. У відповідь отримав від неї півтора десятка листів-спогадів про прожите й пережите за 75 років герметичного самозгоряння, влаштованого їй окупаційною більшовицькою владою на Західній Україні.
“Ти розбудив у мені дрімучий вулкан зболеної душі. Моя родина стояла на обліку в КДБ”, — писала мені Марія Іванівна.
З полиновим смутком згадує вона, як безперестанно жорна більшовицького монстра перемелювали її пристрасті й печалі. А в батьківській хаті на довгі роки поселилися сум, розпач, зневіра…
Лялю Убийвовк катували німецькі окупанти, а Марію Сікорську, ні в чім не повинну перед радянською владою, протягом 30 років катували переслідуваннями кадебісти. І тільки за те, що її деякі старші брати (їх було п’ятеро) були засуджені за участь в УПА, її виключили з Львівського університету.
На очах п’ятирічної Марійки у 1944-ому німці розстріляли діда Миколу. Згодом разом з батьками вимушена була йти на майдан рідного містечка Кам’янки-Бузької впізнавати убитих енкаведистами вояків УПА (зганяли всіх — від старого до малого!).
Зі спогадів: “Тремтіла, щоб мого брата там не було…”.
Образи тих понівечених земляків усе життя переслідуватимуть Марію Іванівну: “…Ті спогади залишилися на денці мого серця. Страшно згадувати…”. І висловлює сумнів: “…Чи зрозуміють і належно оцінять нащадки смисл того життєвого полотна, який ткали мої брати?”. Судячи з успішно проваленого законопроекту, внесеного на останнє засідання минулої Верховної Ради “Про визнання ОУН-УПА воюючою стороною в Другій світовій війні”, таки не оцінили.
Найстарший її брат у 18-річному віці пішов воювати за Україну. Марія Сікорська і нині не знає, “…де його кісточки поховані”. А другого брата Омеляна “…у 15-річному віці забрали німаки. Коли війна скінчилася, боявся вертатися додому. Жив зі звірами в Альпах… Зараз доживає віку в Канаді… А коли Омелян вислав звідти візу, щоб я переїхала до нього, то мене не випустили”.
Коли дочка немічного 88-річного Омеляна Сікорського Христина збиралася з канадським українським хором імені Олександра Кошиця на гастролі до України у Львів і Київ, старий попрохав привезти йому грудочку рідної землі — ознаку сакральної родової пам’яті і поклик крові: “Коли помру, то висиплеш на мою могилу”.
Марія Іванівна пояснює: “Я вийшла заміж за нелюба — росіянина Агапкова, щоб загубитись, щоб відчепились енкаведисти”.
Незважаючи на її самовіддану працю в Кам’янко-Бузькому районному будинку культури та в Народному Домі “Просвіти”, — про це свідчать чисельні дипломи, грамоти, похвальні листи і подяки, зокрема за виступи у столичному палаці “Україна”, — недремне око КДБ частенько викликало її то за необережний вислів батька-залізничника, то за його велелюдний похорон. Треба ж: помер 22 квітня 1969 року — в день народження радянського ортодокса. А секретар райкому КПРС пригрозив їй звільненням з роботи.
Характерними рисами моєї героїні є надмірна чутливість душі, чесність, порядність, людяність і демократичність у спілкуванні з оточенням. Неспроста ж її обирали в колективі головою профкому, депутатом міської ради, громадським народним контролером, народним засідателем у суді. Марія Іванівна згадує: “До сих пір якісь люди вітаються зі мною, питають, чи я їх пам’ятаю, і дякують за те, що колись допомогла зменшити термін незаслуженого покарання їхнього родича… А як була депутатом міськради, допомагала багатьом покращити квартирні умови. Хоча всеньке життя прожила в тісній батьківській хаті, точніше — в її половині. Бо мій покійний брат, маючи прекрасну квартиру, після смерті батьків вирвав у мене половину будівлі для свого сина…”
Її зранена життєвими негараздами душа знаходить втіху і спокій у квітах, якими обсаджені її дім і дача. “…Я за своєю вдачею — трудоголік. Це у мене ще з радянських часів, коли нас посилали в колгоспи на сільськогосподарські роботи: полоти буряки, вибирати льон і в’язати в пучечки, копати картоплю тощо. Пригадую, як, повертаючись з колгоспного поля, всі набрали в сумки картоплі, а голова колгоспу власноруч витрушував її у нас… Так і не посмакувала картопляниками та дерунцями…”
Дивлячись теперішні телевізійні новини, Марія Іванівна переживає за наших воїнів у зоні АТО, які гинуть або отримують страшні каліцтва, захищаючи Україну від російських загарбників. В останньому своєму листі пише: “У мене, Колю, було велике горе: мій старший внук Віктор, який перебуває в армії за контрактом, мав важку травму голови. Дякувати Богові та лікарям шпиталю, вирвався з лабет смерті. Я молюся за тих лікарів, за їх чарівні руки. Адже внук переніс дві семигодинні операції.
…А тут ще в мене з ногою біда: взимку тричі падала. Пішла до церкви молитися, припала на коліна, а потім у кінці літургії не можу підвестися. І тут до мене підійшов сивочолий Янгол — літній чоловік і протягнув мені руки, підняв мене з колін. Від цього людяного поруху незнайомця, від сорому за свою немічність очі мої були повні сліз. Він це бачив…
Подякувавши незнайомцю, попленталася з церкви в сквер, що навпроти, і сіла на лавку біля пам’ятника Тарасу Шевченку. Згодом підходить той чоловік і питає дозволу присісти. Я не заперечила. Незнайомець подякував і з милою посмішкою звернувся: “Бачу, у вас велике горе. Розділіть його зі мною і вам стане легше”. Це мене зворушило до сліз. Я йому розповіла про біду з онуком. А він поділився своїм горем: рік тому померла його дружина. Тому він так гостро сприймає чужий біль.
Проводжаючи мене до хати, розпитував про роботу. Попрохав дозволу навідатись до Народного Дому. Збишек, так його звати, приїхав з Варшави до нас на тиждень провідати могили родичів, які поховані в Кам’янці-Бузькій. Кілька разів запрошував на каву і попрохав, щоб я супроводжувала його на кладовище. І треба ж: на одній могилі ми зійшлися — там похована його і моя далека родичка! Запрошував поїхати до Варшави. Яка вже мені Варшава, коли я не годна з’їздити до Львова?!”
Життєва драма моєї респондентки Марії Сікорської типова для всіх західнячок радянських часів. За псевдопафосом побудови комунізму, за міражем щасливого життя крилося колгоспне кріпацтво селян.
Читаючи листи подруги юності і переживаючи драматизм її долі, зрозумів: понад 75 літ її підтримували Бог і любов до світу, яким би він не був тяжким, жорстоким і нестерпним.
Роздумуючи про сьогоднішній військовий конфлікт з Росією, згадуючи трагічну долю 500-тисячної армії ОУН-УПА на початку 50-х років минулого століття, все ж вірю: не може розчинитися в космічній порожнечі небуття пролита молода кров патріотів України, на прапорі яких було написано: “Здобудеш волю Україні або помреш за неї!”. Не може залишитися невідомщеною загарбникам пролита кров і погребені тіла загиблих у віковому замельному холоді! Бо не може сльоза української стражденниці застигнути сталактитом, а має зродитися зерном добробуту нашого народу! Бо ми ще не втратили гідності й честі! Бо очі юначі ще світяться гайдамацьким блиском непокори. І буде Україна-мати процвітати після столітніх поневірянь. Слава Україні! Героям слава!
Микола Кульбовський
На фото: автор з Марією Сікорською у студентські роки