Мистецький світ Степана Данилишина

Творчість Степана Івановича Данилишина (1909-1973), члена Спілки художників СРСР, члена Українського театрального товариства, заслуженого діяча мистецтв УРСР, художника українських музично-драматичних театрів — своєрідне явище в українському театральному мистецтві 40-х — початку 70-х років ХХ століття.

Пишучи про свого вчителя, відомого художника українського драматичного театру Степана Данилишина, я зіткнувся також і з певними труднощами, адже театр ― це мистецтво, у якому синтезуються в єдине ціле драматургія, режисура, акторська гра, музика, сценічне оформлення, костюм, грим. На відміну від образотворчих мистецтв, поставлені на сцені спектаклі існують у досить короткому відрізку часу, в основному за життя їхніх творців-виконавців ― режисерів, художників, акторів і в час, коли виконуються на сцені. Можна сказати, що вже минуло понад століття від дня народження Степана Данилишина і майже 40 ― з часу переходу митця у вічність. Отож я зіткнувся з питаннями про невідомі або маловідомі сторінки біографії і творчості митця.

Народився Степан Іванович 5 січня 1909 року в с. Юхимівці Проскурівського повіту Подільської губернії в селянській родині. Велике бажання отримати професійні знання й навички з образотворчого мистецтва привело Степана у 1924 році до Одеси в політехнікум образотворчих мистецтв на відділення станкового живопису.

Період його мистецьких студій в Одесі збігся в часі з появою різноманітних нових мистецьких угруповань в 20-30-х роках ХХ століття. Все це відбувалося на фоні гострої боротьби та дискусій, у яких брали участь викладачі різних творчих позицій та напрямів, а також їхні студенти.

У 1929 році він вступає на живописний факультет Київського художнього інституту ― одного з провідних вищих мистецьких закладів колишнього СРСР. Вже на початку 1930-х його спіткала невтішна доля. Цей період Степан Іванович образно, з властивим йому гумором охарактеризував як час, “коли на голову сипалися різного роду бомби”. Ідеологічна поляризація суспільства дійшла до критичної межі. Саме тоді, після 1930 року, багато обдарованих студентів перестали навчатися в інституті.

Залишив навчання й Степан Данилишин ― через нестерпну ситуацію в закладі.

У 1934 році він вступив на живописний факультет Ленінградського інституту живопису, скульптури і архітектури, дипломну роботу на тему: “Похорони Вакуленчука” виконав під керівництвом академіка М.Петрова.

Перебування художника в Одесі, Києві, Ленінграді мало позитивне значення для розвитку його художнього обдарування, підготовки художника-професіонала та зацікавлення мистецтвом театру, оскільки це були немалі культурно-мистецькі центри з чудовими пам’ятками архітектури, багатими колекціями музеїв, театрами.

Після закінчення у 1940 році навчання був направлений у Брест, де працював у художньо-виробничих майстернях, викладав спеціальні художні дисципліни на курсах підвищення кваліфікації, читав лекції з історії образотворчого мистецтва в обласному будинку народної творчості. З книги В.Гайдабури “Театр, захований в архівах” дізнаюся, що в період Другої світової війни Степан Данилишин працює в Проскурівському музично-драматичному театрі ім. М.Садовського, де був художником-постановником вистав “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці” М.Старицького, “Запорожець за Дунаєм” С.Гулака-Артемовського, “Тітка Чарлея” Б.Томаса, “Скапен-штукар” Ж.Мольєра та інших. Після визволення Проскурова радянськими військами Степан Іванович і надалі працював художником-постановником театру до квітня 1945 року. А згодом був покликаний військкоматом на службу і відправлений на фронт.

У 1946-1952 роках працював головним художником Коломийського музично-драматичного театру, де оформив вистави “Без вини винуваті” О.Островського, “Життя починається знову” В.Собка, “На старті” Ю.Мокрієва, “Любов Ярова” В.Енке, “Візит у неділю” Г.Флоринського… Ескізи декорацій до вистав вказували на точне відчуття жанрових і стильових особливостей драматичних творів. З 1952 року Степан Іванович  працює головним художником у Тернопільському музично-драматичному театрі ім.Т.Шевченка, де оформив понад 100 вистав. У кінці 1950-х — на початку 1960-х років формується індивідуальний стиль Данилишина як театрального художника, який виразно проявився в оформленні вистав “Устим Кармалюк” В.Суходольського, “Наливайко” В.Грипича та В.Серпкова, “Оборона Буші” М.Старицького, “Кайдани порвіте” Т.Шевченка. Манері художника властиві прагнення до реалістичної переконливості та історичної достовірності, інтерес до ліричного й емоціонального вирішення образу.

У 60-70-х роках минулого століття у творчості Степана Данилишина поетичність (сценографічна “поезія”) і розповідь (декораційна “проза”) поєднались, набувши гармонійного синтезу, і знайшли своє вираження у спектаклях “Камінний господар” Лесі Українки, “Запорожець за Дунаєм” С.Гулака-Артемовського… Значною подією в театральному мистецтві стала вистава “Незабутнє” за О.Довженком, поставлена Я.Гелясом та оформлена С.Данилишиним. Степан Іванович зумів глибоко сприйняти твір Довженка, знайти для нього відповідне сценічне вирішення. У пошуках виразності образів режисер та художник вдалися до суміжних мистецтв ― балету, пантоміми та кінопроекції. В 1967 році Степану Данилишину було присвоєне звання заслуженого діяча мистецтв УРСР”.

Також слід згадати станкові живописні твори художника — портрети, натюрморти, пейзажі (портрети дружини, дочки Валентини “Першокласниця”). У натюрмортах простежується прагнення до постійного вивчення натури (“Ромашки”, “Квіти”, “Гладіолуси”), відчувається точність рисунку, вражає різноманітність кольорів та їхніх відтінків. Пейзажі розмаїті за сюжетом і настроями, він умів передавати мінливий стан природи з ранковим чи вечірнім освітленням (“Ріка Серет”, “Осінь”, “Гірський потік”, “Тернопільське озеро”). Окрему групу полотен становлять міські краєвиди (“Кременець. Гора Бона”, “Вид на театр”, “Парк біля озера”). Багато зусиль докладав Степан Данилишин до створення мистецької студії у Тернополі.

Степан Іванович часто експонував свої твори на різних художніх виставках. У 1961 році в Тернополі та в 1962 році у Львові Львівське обласне відділення Спілки художників СРСР організувало персональні виставки творів художника, де були представлені ескізи декорацій, костюмів, макети оформлення спектаклів, а також твори станкового живопису. В 1972 році на Всеукраїнській виставці художників театру та кіно були експоновані макети вистав, які розробляв Степан Данилишин (“Перша борозна” І.Кавалерідзе, “Незабутнє” О.Довженка). Перед глядачем поставав майстер не лише ерудований, а й художник з індивідуальним обличчям, творчо зрілий, зі своєю ідейною мистецькою програмою. Критики відзначали його велике обдарування як сценографа і живописця.

Степан Данилишин був і талановитим педагогом. Своїх учнів він послідовно переконував, що спершу слід пройти добру школу, освоївши певні етапи навчання (школа — училище — інститут), а згодом робити те, що хочеш, вибирати напрямок своєї художньої діяльності, який припадає до душі.