Хмельницький обласний академічний музично-драматичний театр імені М.Старицького розпочав романтичною виставою “Безіменна зірка” (п’єса Р.Себастьяна, режисер-постановник О.Сторожук). Світлим, мажорним контрапунктом пролунала вона на фоні нашого темного суспільного сьогодення та й сьогодення самого театру. Своєрідна антитеза чеховському “Вишневому саду” з його печальним звуком обірваної струни. Хоча як довго ще витримає ця струна у Хмельницькому на Соборній, 60, гадати не беруся.
Хмельницький обласний академічний музично-драматичний театр імені М.Старицького розпочав романтичною виставою “Безіменна зірка” (п’єса Р.Себастьяна, режисер-постановник О.Сторожук). Світлим, мажорним контрапунктом пролунала вона на фоні нашого темного суспільного сьогодення та й сьогодення самого театру. Своєрідна антитеза чеховському “Вишневому саду” з його печальним звуком обірваної струни. Хоча як довго ще витримає ця струна у Хмельницькому на Соборній, 60, гадати не беруся.
У виставі зайняті кращі актори місцевої трупи. На них наш театр поки що тримається всупереч тому руйнівному буревію, який накинувся на нього і не вщухає третій рік підряд. Це — заслужені артисти України Степан Бортнічук, Лариса Курманова, Микола Валівоць, провідні майстри сцени Сніжана Туткевич-Самойлова, Анатолій Остапенко і ще кілька молодих талановитих акторів. Але їх я назвати, на жаль, не можу, оскільки не знаю їхніх імен і прізвищ. В академічному (!) театрі не продають програмки. Театр ім. М.Старицького у буквальному сенсі став безіменною зіркою. Здається, такого приниження театральної справи, людей мистецтва не дозволяв собі навіть сумнозвісний Карабас Барабас. Що це означає? Дирекція театру, видно, не зацікавлена в тому, щоб хмельничани знали своїх акторів і в такий спосіб дає глядачеві хамський меседж неповаги до господарів царства Мельпомени.
Чесно скажу, мені важко писати цю статтю-рецензію, бо негативні, ганебні явища, наче п’явки, обліпили Соборну, 60, і відсутність програмок до вистав — лише одна з отих п’явок. Схоже, поруч з Карабасом Барабасом сидить його п’явковий колега Дуремар, для якого чим більше рептильок у ставу, тим вища культура застійної водойми…
А “Безіменна зірка” — це зворушлива і водночас щемлива й драматична історія кохання в бездушному примітивно-обивательському, тваринно-споживацькому світі. Паралелі з українськими реаліями настільки прозорі, що не віриться, буцім п’єсу написав румунський драматург. Р.Себастьян змалював мрії і страждання тих, хто надто м’який і чутливий, щоби вижити в сучасному жорстокому суспільстві.
На залізничній станції провінційного містечка випадково зустрічаються шкільний вчитель астрономії (заслужений артист України С.Бортнічук) і столична краля на ім’я Мона (артистка С.Туткевич-Самойлова). На перший погляд, вони абсолютно різні люди. Астроном живе в бідній холостяцькій комірчині, економить кожну копійку, аби купити дорогу старовинну наукову книгу. Проте бідність дослідника не обходить. Він відкрив, вирахував нову зірку! Однак знайти назву для неї книжнику не таланить.
Як на нинішній перекручений час, викладати астрономію в провінційній гімназії погодиться лише дивак, “неуспішний”, “некреативний”. Натомість зоряний романтик Степана Бортнічука, закоханий у свою професію, саме і є нормальною людиною. В цьому образі можуть побачити себе залишки інтелігенції. Астроном, як і бібліотекар з вистави “Не такий, як усі”, окрім того, що є чудовими сценічними роботами, мають і важливе громадянське значення: протистоять навалі антигероїв-суперменів, позбавлених інтелекту, совісті, моралі.
Викладача космічної науки вдало доповнює вчитель музики у соковитому виконанні Анатолія Остапенка. Актор наділив свого музиканта м’яким гумором, елегантною ексцентрикою, чим тонко відтінив замріяність, надпобутову відстороненість колеги-астронома. Остапенку зазвичай дістаються ролі другого плану, проте його акторський рівень потребує інших ролей.
Та повернімося до бідної кімнати астронома. Тут відбувається справжнє преображення Мони, гламурної фіфи. Сніжана Туткевич-Самойлова відкриває в Моні спрагле серце, яке жадає чистого кохання, чистого життя. Цю чистоту Мона і знаходить в провінційному інтелігентові, в людині, котра шукає не бабло, а невідомі зірки. На жаль, казка триває недовго. Мона змушена покинути коханого і повернутися туди, звідки вона втекла, туди, де люди схожі на ходячі грошові знаки. Як і в ібсенівській Норі, актриса вибудовує складну драматургію образу: у виставу входить навіжена столична штучка, а залишає місце дії нещасна жінка, очищена щирим коханням і мукою невідворотного розставання. Сцена прощання астронома і Мони варта того, щоб дивитися всю виставу хоча б заради неї однієї. У виконавській манері актриса майстерно поєднала гострохарактерність із драматизмом. А от мелодраматизму актори вдало уникли. Не розумію, чому Сніжана Туткевич-Самойлова досі не заслужена артистка України?
Втім у театрі ім. М.Старицького, відколи його очолив Петро Данчук, коїться таке, що протирічить здоровому глузду. Про відсутність програмок йшлося вище. Це не тільки хамство щодо акторів, це й неповага до глядача. І не дивно, що хмельничани на цю негречну поведінку дирекції реагують ногами. Хто ж з нормальних людей ризикне відвідувати театр, що не опалюється? Сидиш у партері в шубі і не второпаєш, де знаходишся: в академічному мистецькому закладі чи в зимовому парку? А як акторам грати на холоді в блузках і піджаках?
Адже нині наш рідний хмельницький театр, який був одним із провідних театрів України, де ставили Шекспіра, перетворено на барахолку. В фойє постійно влаштовують виставки-ярмарки і на спектакль продираєшся крізь хащі базарного шмаття. Напевно, там крутяться чималі грошики. Де ж вони? “Безіменна зірка” неприємно вразила жалюгідною сценографією. Уявіть собі: романтичний спектакль поставлено на двох щитах! І це не провина художника і режисера-постановника. Навіть “Нічні трудівниці паризьких тротуарів” — козирна, мабуть, для пана Данчука імпреза, судячи з того, як вперто цей кітч нав’язується глядачеві, — оформлені аналогічно.
Доки триватиме подібне знущання над нашим містом, культурними традиціями краю?..
Олександр МАТРОСОВ, ведучий рубрики