Недавня розмова на сторінках “Проскурова” з письменником Броніславом Грищуком завершилася його обіцянкою продовжити ці діалоги темою наших дитячих спогадів. А якими можуть бути нині взимку ці картини з дитинства, юності без вражень про Різдвяні свята: у нього — з подільським, а у мене — з галицьким колоритом?
Недавня розмова на сторінках “Проскурова” з письменником Броніславом Грищуком завершилася його обіцянкою продовжити ці діалоги темою наших дитячих спогадів. А якими можуть бути нині взимку ці картини з дитинства, юності без вражень про Різдвяні свята: у нього — з подільським, а у мене — з галицьким колоритом?
— У мить, коли ми розмовляємо, Богдане, до Різдва залишаються лічені дні, а в мені вже кілька тижнів бринять мелодії колядок та щедрівок. Упевнений, що ти, галичанин, їх ніколи не чув. Та й не всі подоляки чули. Бігме.
— Ну, то заспівай бодай одну з них. Хоча знаєш, і я собі у ці дні пригадую, як ми в дитинстві готували різдвяний репертуар. Адже тоді дуже багато важило чимось здивувати своїх слухачів, найперше родичів, сусідів, які традиційно не скупилися на гостинці, по-сучасному кажучи, гонорари. Тож і нині із задоволенням слухаю ці співи, яких, на жаль, у наших селах поменшало.
— То надзвичайно поетичні тексти. Романтичні, сповнені неповторної краси. І хоч у мене не такий стан, щоби ото співати, не такі вокальні дані, аби їх демонструвати, все-таки спробую, все одно читачі не почують (сміється), а ти ж напишеш у газеті, що співав я геніально. Отож-бо — слухай. “Ой, за горою, за кам’яною, там дзвін дзвонить, місяць сходить. Там дівчина біль білила, сама до себе вогорила…” Саме “вогорила”, Богдане, і в цьому слові є якийсь кайф, що його я не годен пояснити.
— Завваж, що дієслово “вогорити” однаково присутнє і в моєму галицькому діалекті. Зрештою, хіба не пісня, та ж колядка, щедрівка, незважаючи на штучні кордони, які ділили Поділля, Україну впродовж віків, єднали наш етнос у єдину націю? Тож не дивно, що у твоїй Сергіївці “вогорили” так само, як у моєму Межиріччі. Але що та дівчина при цьому вогорила?
— А вогорила вона, що “нема кому дати до батенька знати, щоб приїхав біль забрати”. А батенько каже: “Я не піду, я не піду, не поїду, в мене коні не ковані, в мене сани не ладжані”. Отакі-то справи, Богдане. І знову: “Ой, за горою, за кам’яною, там дзвін дзвонить, місяць сходить. Там дівчина біль білила, сама до себе вогорила: “Нема кому дати до братика знати, щоб приїхав біль забрати”. Але і братик відповідає те ж саме, що й батенько: мовляв, коні не ковані, сани не ладжані. Одне слово, типова бюрократична картина: то з транспортом сутужно, то пального нема…
— То патронів катма, то якоїсь довідки з ЖЕКу бракує… Але ж мусить десь от-от з’явитися той, хто все-таки візьметься за цю невдячну роботу?
— Чому ж невдячну? Ще й яку вдячну! Коли доходить черга до миленького, він радісно погоджується на всі незручності, пов’язані з мандрівкою до дівчини. У нього і коні ковані, і сани ладжані, і він готовий негайно виїжджати по той загадковий вантаж. Як я передбачаю, біль — це якась пряжа, білизна чи полотно, що його відбілювала під сонечком моя мама, розстеливши на травичці в долині за нашим городом.
— Але ж у щедрівці — зима, сани, коні… А втім, безнадійне це заняття — дошукуватися логіки в народних піснеспівах. Хоча варто повторитися, що пісня, наш фольклор — то безцінний скарб, над шифрограмами якого буде працювати ще не одне покоління дослідників і навряд чи осилить усю його безмежну таїну.
— А може, ми чогось не зрозуміли в самому тексті? Хочу ще додати: слово “дівчина” — умовне, замість нього має бути Галина, Ярина, Катруся і т.д., залежно від того, під чиїм вікном співаємо, тобто чи проживає в оселі дівка на виданні, ота Галина-Ярина-Катруся…
— Це вже щось весільне, якийсь віват чи вже щось ближче до традицій Андріївських вечорниць…
— Справді. Але так чомусь заведено було в моїй Сергіївці. І з хлопцями те саме. Якщо, наприклад, є у хаті парубок на ім’я Василь, то… “Пішов Василько в поле косити — бриніла, бриніла коса коло покоса, бриніла…”. У зв’язку із тим “бриніла коса коло покоса” пригадую такий давній випадок. Приїхала до нашого сергіївського сусіда Фелька Муравського якась сім’я з Росії — мати і двоє дітлахів. Дівчинку звали, здається, Галя, а хлопця, старшенького, — Валентин. Пора повоєнна, напівголодна. Так ось, отой Валентин одразу влився в наш хлоп’ячий гурт. Ми на став купатись — і Валентин з нами. Ми рибалити — і Валентин тут, як народився. Ми вночі в чужий садок нарвати яблук — Валентин у перших рядах. Одним словом — урвитель такий, як і ми. А от сестричка його… Скажімо, зима, Різдво, хлопці збираються колядувати — Валентин також. Ну, й Галя надумала собі приєднатися до хлопчачої ватаги. Але вередливий “мужеський” гурт чомусь не захотів цього. Видно, спрацював давній забобон: жодної жінки на кораблі! Отой “закон” властивий багатьом народам, згадай хоч би російську пісню “Из-за острова на стрежень”, там є рядок про княжну, що її Стенька Разін “за борт бросает”. Або знаменита українська “Їхали козаки із Дону додому…”. Там також подібна ситуація… Одним словом, абияк завчивши тексти деяких щедрівок, винахідлива дівчинка наважилася ходити під вікнами одноосібно. Зауваж, Богдане, української мови ця російська сім’я не знала зовсім. Або майже не знала. І ось ця дівчинка під першим-ліпшим вікном зупинялася й ангельським голосочком заводила для господарів щедрівочку про Василька, що вирушив у поле косити. А от приспів — “Бриніла, бриніла коса коло покоса…” — у трактуванні дівчинки звучав так: “Брінєла, брінєла коса полукапоса… да…”
Дуже зворушливий момент. Це ж скільки літ проминуло? Вважай півстоліття! А ми з братом ще й досі згадуємо оте одноосібне щедрування, оте “полукапоса”. До того дозгадувалися, що забули геть власне текст щедрівки! Я навіть колись вірша на цю тему написав.
— Прочитай, якщо і його не забув. І якщо вірш не дуже довгий.
— Здається, не дуже… Утім, твоя рука — владика. Викреслиш. Отже:
Десь на самім денці серця
щось забуте озоветься,
три рядочки, три рядочки
на чотири голосочки:
“Бриніла, бриніла коса
коло покоса,
бриніла…”
Я у матері спитаю,
чи згадає, заспіває?
Скаже мати, що не чула,
а як чула, то забула,
Бриніла, бриніла коса
коло покоса…
Я у ластівки спитаю —
мо’ згадає, заспіває.
— Ой, не чула я, не чула,
а як чула, то забула.
Бриніла, бриніла коса…
Хто ж ту пісню пригадає —
хвиля в морі, вітер в гаї?
Серед поля три тополі?
Чи спитатися у долі?
— Ой, не чули ми, не чули,
а як чули, то забули.
Бриніла, бриніла…
Народися, пісне, знову
прорости, забуте слово,
через давні зими й весни
джерело пробий, воскресни,
задзвени срібноголосо,
мов коса коло покоса!
Бриніла…
— Ось тобі й новий текст на той же щедрівочний мотив! Хіба ні, Броніславе?
— Та чи я мав би таке право — посягнути на?.. І хоч я знаю, що ти жартуєш, не можу втриматися від спокуси надрукувати в газеті ще одного Грищукового різдвяного вірша, дуже давнього.
У три голосочки сплетемо “Возрадуйся, земле”,
дискантами чистими тишу села сколихнем.
Вікно кристалево обмерзле щедрівку приємле
і папороть криги засвітить алмазним вогнем.
А дядько Назарко, якого нема вже на світі,
накине кожуха і вийде у ніч за поріг.
І хлопцям бідовим — війни проминулої дітям
зігріє долоні глевкий повоєнний пиріг.
— Дякую тобі, Броніславе, змусив, мабуть, не лише мене згадати про ці чари українських різдвяних свят, які, виходить, завжди з нами і не діваються з нашої свідомості. Тож скажем одне одному, а заразом і нашим читачам: Христос народився!
— Славімо Його!
Розмовляв Богдан ТЕЛЕНЬКО