У Хмельницькому молодіжному народному театрі “Дзеркало Все-світу” відбулася прем’єра вистави за п’єсою російського драматурга Едварда Радзінського, оригінальна назва якої “Я стою у ресторана: замуж — поздно, сдохнуть — рано”. Сценічна версія хмельничан має дещо іншу назву: “Вб’ємо любов? Я стою поблизу ресторану: заміж — пізно, страждати — рано”. Поставив спектакль наприкінці 2012 року дипломник Кам’янець-Подільського коледжу культури і мистецтв Борис Ковальський під орудою художнього керівника “Дзеркала Всесвіту” Івана Кропліса.
У Хмельницькому молодіжному народному театрі “Дзеркало Все-світу” відбулася прем’єра вистави за п’єсою російського драматурга Едварда Радзінського, оригінальна назва якої “Я стою у ресторана: замуж — поздно, сдохнуть — рано”. Сценічна версія хмельничан має дещо іншу назву: “Вб’ємо любов? Я стою поблизу ресторану: заміж — пізно, страждати — рано”. Поставив спектакль наприкінці 2012 року дипломник Кам’янець-Подільського коледжу культури і мистецтв Борис Ковальський під орудою художнього керівника “Дзеркала Всесвіту” Івана Кропліса.
Театр перейменував першоджерело, і це перейменування потягнуло за собою жанрові зміни. Е.Радзінський написав п’єсу у 80-х роках ХХ століття.
У тодішньому Радянському Союзі правляча партія запровадила так звану “гласність”: інтелігенції дозволили вільно висловлюватись. І з’явилися художні твори, в яких життєва дійсність висвітлювалась під кутом зору справжнього, а не “соціалістичного” реалізму. Виявилося, що ідеологічна концепція безкінечного матеріально-технічного прогресу та всебічного задоволення необмежених потреб людини дезорієнтує особистість у навколишньому світі: гламурний ідеал споживання заводить у глухий кут.
Героїня п’єси Е.Радзінського опинилася саме в такому світоглядному глухому куті. Проганявши півжиття за примарним щастям плотського кохання, талановита актриса, жінка у віці, як мовиться, “ще молода”, але вже “заміж — пізно”, залишилася біля розбитого корита, в офсайді, за словами свого законного чоловіка, якого покинула заради коханця. Той же поставився до неї лише як до об’єкта статевого задоволення. Ну, і чим тепер “мадам Брошкіній” наповнити другу половину відпущеного людині терміну на землі? Вона не знає, лише відчуває порожнечу в душі. А далі-то — фінал, якого нікому не уникнути. Таким є споживацьке світобачення абсурдності людського існування. І хоча подібне мислення є хибним, споживач того не розуміє.
Західні митці на кілька десятиліть раніше радянських розробили філософію абсурду й відтворили її в літературі, на екрані, на підмостках. В п’єсі С.Беккета “В очікуванні Годо” двоє людей, опинившись на соціальному дні, живуть надією на подарунок долі: ось-ось має прийти Годо і зробити їх щасливими, наповнити їхнє існування смислом. Годо не приходить. Проте в цьому і полягає надія безрелігійної свідомості: можливо, фортуна все-таки посміхнеться. Людина уже не живе, а марить. У протилежному випадку — зашморг на шию! І жанр у такої реальності, звичайно ж, трагіфарс.
Сподівається на марево і героїня Е.Радзінського, стоячи біля ресторану (герої С.Беккета сидять у сміттєвих баках). П’єса закінчується воланням нещасної, спустошеної жінки до художника (радянський варіант Годо), випадкового стрічного, колись закоханого в неї: прийди, врятуй… Така ж трагіфарсова ситуація.
Театр “Дзеркало Всесвіту” запропонував інший погляд на історію, змальовану Е.Радзінським. Постановники акцентували увагу на темі стосунків між чоловіком і жінкою, вирішивши спектакль у жанрі мелодрами. Тому наскрізною дією актриси (її грає Ірина Підгурська) є помста коханому за зраду (його грає Дмитро Пресліцький). Актриса влаштовує домашній театр у власній квартирі, вигадує виставу за участю свого коханця, аби добряче познущатися над ним.
Іван Кропліс ввів допоміжні персонажі, не передбачені автором п’єси: маски, привиди, спогади героїні. Вони ніби матеріалізуються в життєвому просторі морально пораненої, ображеної жінки, постійно бентежать, дратують, не дають спокою. Тіні минулого печуть, наче вугілля, і спонукають до кари. Відповідно до жанру вистава насичена музикою і сентиментальними піснями. Причому актори і допоміжні персонажі ці пісні пантомімічно зображають. Цей режисерський хід наскільки ефектний, настільки й ризикований: допомагає створити необхідну атмосферу і підказати глядачеві ідею вистави, певною мірою відволікає виконавців від розв’язання внутрішніх акторських завдань, від того, що насичує драматичну напругу на сцені.
Хотілося б, щоб ідею висловлювали насамперед актори, а не подібні “підказки”. Тоді відбувається те диво мистецтва, про яке писав В.Немирович-Данченко: вистава настільки захоплює глядачів, що вони виходять із зали тихесенько і довго зберігають у серці отримане враження. В серце, насичене сильними почуттями, живить розум. Так приходить очікуваний Годо.
Допомагає позитивному сприйняттю вистави “Дзеркала” талановита сценографія (художник — Марина Сліщук). Коли у фіналі дійства квартира актриси розчинилась у Всесвіті і з’явилося двоє вогнів, наче самотні душі, у мене перехопило дихання. І згадалася чеховська “Чайка”…
Олександр МАТРОСОВ, ведучий рубрики
Фото Миколи ШАФІНСЬКОГО