Минуло чергове 7 листопада і в наших телевізорах з’явилися сюжети чергового святкування дня Великого Жовтня не лише у столиці. До пам’ятників і бюстів вождя знову несли квіти, а тих стоячих і голомозглих ленінів у наших селах і містечках ще, як собак безпритульних.
Минуло чергове 7 листопада і в наших телевізорах з’явилися сюжети чергового святкування дня Великого Жовтня не лише у столиці. До пам’ятників і бюстів вождя знову несли квіти, а тих стоячих і голомозглих ленінів у наших селах і містечках ще, як собак безпритульних.
Я ж добре пам’ятаю Указ Президента України Леоніда Кучми від 9 лютого 2001 року “Про питання щодо використання державних символів України”, в якому ставилося завдання демонтувати і сховати від людських очей символи неіснуючої держави СРСР. І що?
Проте не раз чув від різних людей, що радянська влада несла не тільки горе українському народу, моїм рідним і мені самому, але й добро, годувала народ, який забезпечувала безкоштовними школами, лікарнями, дитсадочками… Це наша історія, а в історії не все було тільки погано. Та відома істина про те, що хто не знає і не береже своєї історії, не буде мати майбутнього.
Недавно з преси дізнався, що у Монголії за державний кошт знесені останні пам’ятники Леніну, а в Грузії на власні очі бачив ямисько на місці пам’ятника Сталіну на його Батьківщині у м. Горі. То що у Монголії і Грузії не очікується достойного майбутнього? Невже у країнах Прибалтики, у Польщі, Чехії, Словаччині, Румунії, Болгарії, Угорщині, у країнах колишньої Югославії, де давно демонтували пам’ятники і символи радянських часів, не дочекаються гарного майбутнього через те, що не моляться на вождів-ленінів, а відмовилися і відкинули геть згадки про них? Хіба не зрозуміло, що там, де починали будувати соціалізм-комунізм, з’являлися ГУЛАГИ, там розстрілювали політв’язнів, там нівечили мільйони людських душ. Така ж доля випала Китаю, Північній Кореї, Кампучії, Кубі та іншим прокомуністичним країнам, де бралися за втілення комуністичної ідеї й обов’язково приходили до голоду, злиднів, політичних репресій. А там, де давали відсіч вірним ленінцям, дарували народам благополуччя і достаток. Наприклад, один народ — корейці, нібито з однією ментальністю, спільною історією, яких розірвав навпіл комуністичний московський Кремль. Південна Корея — це заможність, культура, демократія, главенство права, сучасна економіка з передовими технологіями. І друга — Корея Північна-ленінська. Голод, страх, хворобливі ідеї створення власної атомної зброї! Один народ, а яка різниця! Подібне було і з німецькою нацією до повалення збудованої комуністами стіни. Тож, згадавши сучасних апологетів соціалізму-ленінізму, хочу запитати: скажіть мені, будьте ласкаві, якби німці пішли вашим шляхом та й почали би зберігати власну історію з її пам’ятниками Гітлеру, повертали б назви вулицям з іменами вождів німецького націонал-соціалізму, святкували день створення фашистського комсомолу — гітлерюгенту, як би ви, захисники соціалістичної символіки і Леніна, на це реагували? Ви би дозволили німцям це робити? Ні! Але ж це також історія німецького народу. То вам своїх злочинців, виходить, дане право прославляти? Адже злочини вірних ленінців давно доведені, культ Сталіна розвінчаний ще за часів Хрущова, а Вільнюською резолюцією Організації Безпеки та Співробітництва Європи (ОБСЄ) 3 липня 2009 року чітко й однозначно заявлено голосами парламентаріїв з 57 держав світу про те, що у ХХ столітті європейські держави винесли на собі два потужні тоталітарні режими — нацистський і комуністичний з геноцидом, порушенням прав і свобод людини, військовими злочинами і злочинами проти людства. Таким чином, Вільнюською резолюцією світ довів тотожність злочинної антилюдяної діяльності комуністичного та нацистського режимів. Якщо і цього мало для того, щоб більше ніколи не побачити пам’ятників Леніну, тоді наведу ще один факт з історії.
VIII з’їзд РКП (б) у березні 1919 року започаткував планомірний наступ на релігію та священнослужителів. У програмі комуністів з’явилася теза про необхідність боротьби з релігією, яка на практиці перетворилась у фізичне знищення священиків усіх релігійних течій та руйнацію храмів, святих місць, релігійної атрибутики, монастирів. Незабаром, виконуючи рішення з’їзду, була створена центральна антирелігійна комісія, яка й організовувала боротьбу з релігіями та віруючими, а на місцях були створені аналогічні комісії з виконання програмових завдань по боротьбі з “опіумом для народу”.
У березні 1922 року вождь комуністів Ленін у статті “Про значення войовничого матеріалізму” піддав гострій критиці усі державні органи за неналежну антирелігійну боротьбу. Як відповідь на критику з’явився на світ документ ЦК РКП(б) про необхідність і доцільність прямого втручання державних органів у релігійні справи. Ленінські установки були взяті на озброєння всіма партосередками більшовиків та кожним членом РКП(б). Розправа над церквою перетворилась у безчинства та беззаконня побиття безневинних. Війна комуністів з усіма церковними конфесіями, без винятків, велася у трьох головних напрямах: через знищення їх матеріальної бази, розкольницьку діяльність серед духовенства і пряме втручання чекістів у кадрові питання церкви, переслідування, репресії та фізичне знищення священнослужителів та вірян. На початку 30-х років ХХ століття з-понад 100 тисяч священиків дореволюційного духовенства Російської імперії живими залишилися трохи більше 40 тисяч. Нищення релігійних структур не могло не зачепити й українську землю.
У січні 1930 року, за вказівкою вірних ленінців, відбувся Надзвичайний церковний собор, який ліквідував Українську автокефальну православну церкву та Всеукраїнську Православну церковну раду. Заарештовано митрополита М.Борецького, усіх автокефальних єпископів, тисячі священнослужителів вислано до Сибіру та розстріляно. Певне уявлення про розмах цих репресій дають окремі факти: за осінь 1937 року УНКВС на Полтавщині заарештувало 646 церковників і сектантів. Після Другої світової війни жертвою ленінсько-сталінської партії стала Українська греко-католицька церква, яку в 1946 році було заборонено. Бути поза законом у сталінські часи означало розстріл. Після перемоги над культом особи Сталіна КПРС і ЦК посилюють боротьбу з релігійною опозицією. У Москві підірвано храм Христа Спасителя, стерто з лиця землі або перетворено на хліви і склади тисячі церков, костьолів, мечетей, будинків молитви, синагог. У цьому бездуховному побитті церкви брали участь всі партійні осередки і всі, без винятку, члени КПРС. У 1965 році створено Раду у справах релігій при Раді Міністрів УРСР. В усіх вузах гуманітарного профілю читається курс наукового атеїзму. Під час великих релігійних свят навколо культових споруд постійно чергують комсомольсько-партійні патрулі і загороджувальні загони, триває вульгарне переслідування і цькування дітей священнослужителів у школах і за місцем праці. Комуністична партія дотримувалася стратегії знищення релігії як соціального інституту і втілювала її виконання через державні установи, правоохоронні й репресивні органи.
У ці, такі ще недавні роки, жорстко переслідуються активісти, які боролися за реальну свободу совісті. Їх масово мордують у КДБ і знищують у комуністичних ГУЛАГах.
Усе це лише невеличка частина злочинів проти права на свободу віросповідання комуністами. Та злочини проти людства не мають прощення. Тож я себе запитую: чому наші священнослужителі, зокрема православної церкви, не приєднуються до духовного оздоровлення нашого суспільства і не надто квапляться засудити комуністичні злочини проти церкви? Як може спокійно виховувати власних дітей священик, який, скажімо, проживає на вулиці Леніна, провулку Свердлова, майдані Комунізму, знаючи про закатовані сотні тисяч служителів церкви, які загинули від рук ленінців-комуністів? Чому не розкаже правдивої історії своїм прихожанам про часи радянської влади, про нищення храмів, монастирів святинь християнських?
Ми всі хочемо жити по-людськи, а не по-ленінськи. Але допоки на українських землях стирчатимуть пам’ятники вождям тієї сатанинської влади і в очі нашим дітям будуть впадати їх символи, не бачити нам достойного життя.
Лев Бірюк, народний депутат України