Чи мають право на існування меморіальні комплекси, присвячені не жертвам, а їхнім катам? Чи варті вони історичної пам’яті? Українське суспільство досить хворобливо сприймає такі запитання. Мабуть, через те, що спадщина тоталітаризму не те, що не вивітрилася з нашої культури, а так і залишилася неосмисленою. Її осягнення — це шлях дискусій і спотикань, подолання, а не забуття історії. Не дивує, що німецькому суспільству, переступивши через морок гітлеризму, знадобилося декілька десятиліть, щоби пройти цей шлях. Проте вражає, що післявоєнні покоління німців таки здолали його. Звісно, не з першої спроби, а болісно і супе-речливо. Але нині демократична Німеччина не тікає від жахливих сторінок минулого, зберігаючи їх в історичній пам’яті як попередження і застереження сучасникам і наступникам.
Чи мають право на існування меморіальні комплекси, присвячені не жертвам, а їхнім катам? Чи варті вони історичної пам’яті? Українське суспільство досить хворобливо сприймає такі запитання. Мабуть, через те, що спадщина тоталітаризму не те, що не вивітрилася з нашої культури, а так і залишилася неосмисленою. Її осягнення — це шлях дискусій і спотикань, подолання, а не забуття історії. Не дивує, що німецькому суспільству, переступивши через морок гітлеризму, знадобилося декілька десятиліть, щоби пройти цей шлях. Проте вражає, що післявоєнні покоління німців таки здолали його. Звісно, не з першої спроби, а болісно і супе-речливо. Але нині демократична Німеччина не тікає від жахливих сторінок минулого, зберігаючи їх в історичній пам’яті як попередження і застереження сучасникам і наступникам.
Отже, як меморіалізувати і як викладати історію Другої світової війни? З досвідом німецьких науковців і вчителів у цьому сенсі нещодавно знайомилися їхні українські колеги, які беруть участь у науково-освітніх програмах Українського центру вивчення історії Голокосту (директор Анатолій Подольський). Серед них — і двоє вчителів НВК №10, де, до слова, вже кілька років діє українсько-німецький учнівський пошуковий проект, присвячений, зокрема, проблемам порушення прав людини під час війни, примусовій праці, історії Голокосту, вихованню толерантності та протидії расизму, антисемітизму і дискримінації сьогодні.
Для всіх, хто співпрацює з названим Центром, відкривається можливість порівняти підходи до вивчення цієї проблематики в Україні, Ізраїлі, Польщі, Франції, Німеччині, інших країнах. “Берлінський напрямок” має свою специфіку, бо освітянський семінар відбувається в місцях, звідки світом поширювалися людиноненависницькі накази про депортації та вбивства мільйонів.
Ось, наприклад, пам’ятка історії — будинок сумнозвісної Ванзейської конференції на мальовничо-озерному південному заході Берліна. Тут проходила основна частина наших семінарських навчань, проведених доктором Вольфом Кайзером та його колегами. Нині це меморіально-освітній центр. А 20 січня 1942 року тут зібралися 15 високих нацистських чинів, щоби за дві години “остаточно вирішити єврейське питання”. Так було створено систему вбивства. Запрацювали концентраційні табори і табори смерті — Терезіенштадт, Аушвіц, Майданек, Белжець, Собібор…
Ми вивчаємо історію кабінетних убивць, деяким з яких вдалось уникнути справедливої кари і безпечно дожити до 80-х років уже минулого століття. Тут працюють студенти, учні. Знайомляться зі страшною історією, аби не повторилося такого в майбутньому.
Загалом, меморіал у сучасному розумінні слова — це не просто пам’ятник. Це — місце зустрічей з належним науковим арсеналом, тобто центр освітньої та просвітницької роботи — з музеєм, тематичним архівом і бібліотекою, медійним зібранням та хоча б кімнатою для занять. Не потрібно помпезності, потрібна праця.
Ще один приклад такого підходу — меморіальний комплекс “Топографія терору”, який з 2010 року працює в самісінькому центрі Берліна, біля уламків відомого муру. У часи нацизму тут знаходилися зловісні силові каральні структури — резиденція рейхсфюрера СС Гімлера та Головне управління імперської безпеки з гестапо та іншими службами. На руїнах цього страшного кварталу від 1945 року і донедавна був пустир. Ніхто не хотів тут оселитись або розташовувати діловий офіс. Нині тут науково-просвітницький центр.
Неподалік від Бранденбурзьких воріт — меморіал жертвам Голокосту. У серці колись нацистської Німеччини гідно й зворушливо вшановано пам’ять закатованих мільйонів представників єврейського народу, який, за планами Гітлера та його поплічників у Ванзейській віллі, підлягав цілковитому знищенню. А поруч — метрів за 30 — місце колишнього бункера, місце смерті Гітлера. Тут стерто в порох і будівлю рейхсканцелярії, і бункер. Тут мирний житловий квартал із деревами, квітами і дитячими майданчиками. Про фатум цього місця нагадує одинокий стенд. Нагадує, попереджає і застерігає.
А підете в інший бік — колишній рейхстаг, а нині бундестаг, де депутати не сховані товстими стінами від народу, а за їхньою роботою в сесійній залі може спостерігати будь-який громадянин і турист: хочете — з вершини скляного купола, хочете — крізь скляні двері.
Утім шлях від тоталітаризму до демократії проходить не лише через політику, а й через освіту. Важливо, що подібні семінари і проекти, безумовно, допомагають якісніше проводити уроки історії (і не лише історії) в школі. Та ще важливіше для суспільства — винести такі уроки з самої історії.
Микола Тімков, учитель історії, Святослав Ратушняк, директор НВК №10