Це далеко не риторичне питання вже варто ставити не лише перед владою Деражнянського району, хоча нині мова якраз про неї. Відносно недавно у його райцентрі було відкрито чудовий краєзнавчий музей, який очолив і, власне, створив історик Олександр Кохановський. На жаль, не все зі своїх задумів ще вдалося йому реалізувати в створенні експозиції музею, зокрема, у висвітленні героїчних сторінок національно-визвольної боротьби в краї часів Української національної революції 1917-1920 років. Саме Олександру належить ідея встановлення на приміщенні залізничного вокзалу Деражні меморіальної дошки про перебування тут у 1919 році уряду Директорії, яка досі нереалізована, хоч і з’явилася в часи нібито патріотичної помаранчевої влади в районі та місті. До речі, з приходом тут до влади регіоналів, у цій царині була спроба з власної ініціативи голови райради, регіоналки Людмили Стрілецької ініціювати демонтаж пам’ятника Леніну з центрального майдану Деражні, проте ця ініціатива, яка хоч і виплеснулася на сторінках місцевої райгазети, та “захлиснулася”, мабуть, від суворих політреалій нашого часу. Вочевидь, місцеві регіонали не змогли піти наперекір своїм союзникам-комуністам. А от нещодавно надійшла до нас про цей район нова інформація з цієї проблематики. До “Проскурова” звернувся координатор всеукраїнської благодійної ініціативи Павло Подобєд, з яким ми співпрацюємо, й оповів ще одну історію про те, як у цьому районі “не пущають” правду нашої історії.
Це далеко не риторичне питання вже варто ставити не лише перед владою Деражнянського району, хоча нині мова якраз про неї. Відносно недавно у його райцентрі було відкрито чудовий краєзнавчий музей, який очолив і, власне, створив історик Олександр Кохановський. На жаль, не все зі своїх задумів ще вдалося йому реалізувати в створенні експозиції музею, зокрема, у висвітленні героїчних сторінок національно-визвольної боротьби в краї часів Української національної революції 1917-1920 років. Саме Олександру належить ідея встановлення на приміщенні залізничного вокзалу Деражні меморіальної дошки про перебування тут у 1919 році уряду Директорії, яка досі нереалізована, хоч і з’явилася в часи нібито патріотичної помаранчевої влади в районі та місті. До речі, з приходом тут до влади регіоналів, у цій царині була спроба з власної ініціативи голови райради, регіоналки Людмили Стрілецької ініціювати демонтаж пам’ятника Леніну з центрального майдану Деражні, проте ця ініціатива, яка хоч і виплеснулася на сторінках місцевої райгазети, та “захлиснулася”, мабуть, від суворих політреалій нашого часу. Вочевидь, місцеві регіонали не змогли піти наперекір своїм союзникам-комуністам. А от нещодавно надійшла до нас про цей район нова інформація з цієї проблематики. До “Проскурова” звернувся координатор всеукраїнської благодійної ініціативи Павло Подобєд, з яким ми співпрацюємо, й оповів ще одну історію про те, як у цьому районі “не пущають” правду нашої історії.
“У травні нинішнього року ініціатива “Героїка” звернулася до Деражнянської міської ради з пропозицією вшанувати у їх місті пам’ять про земляка деражнянців, генерала-хорунжого армії УНР Левка Дроздовського, — пише пан Павло. — Ми пропонували встановити погруддя визначного земляка деражнянців коштом жертводавців, а депутати міської ради мали б лише погодити суто формальний бік справи — виділити декілька квадратних метрів землі під постамент. З моменту реєстрації нашого звернення до міськради минуло вже понад п’ять місяців і ось 12 жовтня її депутати спромоглися розглянути це питання на сесії. Результат — з 32 депутатів “за” проголосувало лише п’ять, і це при тому, що у її складі нині семеро батьківщинівців, шестеро — від “Фронту змін”, один — від РУХу і всього п’ять депутатів від КПУ, які могли б з ідеологічних міркувань, бо п’ята колона є на те п’ятою, голосувати проти рішення з цього питання”.
До речі, нині у Деражні немає жодного меморіального місця, яке б нагадувало про героїку армії УНР, хоч пам’яток так званої комуністичної патріотики того періоду вистачає. Є там могила червоноармійців, які загинули у роки, за комуністичною історіографією, громадянської війни, є пам’ятні таблички про перебування тут червоного козацтва Віталія Примакова, яке відзначалося особливою жорстокістю проти подолян, а сам Примаков ганебно втікав від українських повстанців отамана Якова Гальчевського у цьому районі, не кажучи вже про пам’ятники Леніну, Марксу. А от пам’яток про героїку часів УНР не збережено, хоч у містечку біля старої церкви, зруйнованої комуністами, було колись поховано воїнів УНР.
Ну, а щодо мотивів голосування депутатів міськради про встановлення у Деражні погруддя генералу-хорунжомуЛевку Дроздовському, то може потішити хіба той факт, що особисто голова фракції “Батьківщини” Василь Сидорук та голова фракції “Фронту змін” Олександр Руденький голосували “за” таке рішення. Де були всі інші їх соратники з цієї й інших нібито патріотичних фракцій, чому за п’ять місяців вони не вивчили це питання, за якими морально-політичними критеріями деражнянці обирали свою міську раду — це вже питання і до них, і до керівництва тих політичних сил, які себе називають державницькими.
“Якщо місцева рада не готова прийняти в дар пам’ятник, то його подальша доля, як я розумію, однозначно буде дуже сумною у такому місті. Шукатимемо ті міста і таких депутатів, для яких історія свого народу і пам’ять про подвиги його кращих синів і дочок не є порожнім звуком”, — підсумував цю історію координатор “Героїки” Павло Подобєд.
В.Сівач
Історична довідка
Дроздовський Левко Антонович (15.02.1869-1951) — генеральний хорунжий армії Української держави.
Народився у м. Деражня Подільської губернії. Закінчив Керченську Олександрівську класичну гімназію, військово-училищний курс Київського піхотного юнкерського училища (1894), математичний факультет Новоросійського університету (Одеса). Служив у 32-й артилерійській бригаді (Рівне).
Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за першим розрядом (1904). Брав участь у російсько-японській війні. З 1905 року служив на штабових посадах у Кавказькому, Віленському та Туркестанському військових округах.
З 05.02.1911 р. — помічник справовиробника Головного управління Генерального штабу. З 25.03.1912 р. — полковник. Учасник Першої світової війни. З 09.08.1917 р. — начальник штабу 3-го армійського корпусу. Був нагороджений Георгіївською зброєю (1916) та всіма орденами до святого Володимира ІІІ ступеня з мечами та биндою. Останнє звання у російській армії — генерал-майор.
З 20.04.1918 року — 1-й генерал-квартирмейстер Генерального штабу УНР, згодом — Української держави. З 25.10.1918 р. — військовий агент Української держави у Швейцарії. Після повалення гетьмана П.Скоропадського визнав владу Директорії. Станом на 09.05.1919 р. — військовий агент УНР у Швейцарії та Італії (Берн).
З 1920 р. — в еміграції, 17 років жив у Абіссінії, з 1948 р. — у Перу. Помер та похований у м. Ліма (Перу).