Біографія будь-якої людини вкладається в декілька офіційних рядків: народилась, вчилась, працювала, воювала, знову працювала, вийшла на пенсію… Слів обмаль, але за ними ціле життя з усіма його складнощами, гіркотою втрат і нещедрими радощами. Таким є життя цілого покоління, котре побачило та пережило війну, розквіт і занепад великої країни, соціально-політичні та економічні реформації сьогодення. Таким було і є життя Віри Володимирівни Ромшиної, учасниці клубу “Бойова подруга”, який об’єднав жінок того героїчного, але, на жаль, маловідомого нинішній молоді покоління.
Біографія будь-якої людини вкладається в декілька офіційних рядків: народилась, вчилась, працювала, воювала, знову працювала, вийшла на пенсію… Слів обмаль, але за ними ціле життя з усіма його складнощами, гіркотою втрат і нещедрими радощами. Таким є життя цілого покоління, котре побачило та пережило війну, розквіт і занепад великої країни, соціально-політичні та економічні реформації сьогодення. Таким було і є життя Віри Володимирівни Ромшиної, учасниці клубу “Бойова подруга”, який об’єднав жінок того героїчного, але, на жаль, маловідомого нинішній молоді покоління.
Віра, тоді ще Тринкова, народилась у самісінькому серці Росії — Підмосков’ї. Її село Губино, як і весь Воскресенський район, здавна славилося ткацьким виробництвом, отож дівчинці з простої селянської родини шлях у доросле життя був визначений ще до народження: семирічка, ФЗУ, школа підмайстрів, ткацька фабрика. У 1930 році сім’я втратила головного годувальника — батька, відтак для восьмирічної Віри якогось іншого шляху просто не могло і бути: ткацька фабрика “Красный Октябрь”. Там разом з подругами вона зустріла війну, коли звична фабрична робота доповнювалась іншою: риття траншей вздовж Москви-ріки, вкопування протитанкових надовбів, важка праця на торфорозробках поблизу Шатури. Типове, хоча й важке життя тривало недовго. У листопаді 1942 року дівчина була мобілізована в евакогоспіталь №4865 33-ої армії, відтак ткаля стала санітаркою.
На Смоленщині госпіталь розмістили просто неба, в лісі. Поранених дівчата-санітарки доглядали у наметах, а ночували у бліндажах, залишених німцями. Спати доводилось на солом’яних матрацах, а відігріватися вдень за роботою. Санітарки були вільнонаймані, отож їхній пайок значно відрізнявся від харчів військовослужбовців, тому ситими дівчата ніколи не були, але з усіма труднощами справлялись, адже розуміли заради чого доводиться страждати.
Госпіталь рухався за частинами армії, ліси змінювалися полями, станціями, селищами… Іноді намети ставили навіть у спорожнілих оборах для худоби, роботи санітаркам вистачало. Ось так, пересуваючись дорогами війни, Віра Тринкова дійшла до Прибалтики. Тут, у литовському Каунасі, ці дороги для неї закінчились. З госпіталя у листопаді 1944-го її відпустили доглядати за хворою мамою, яка залишилась одна. Вірині брати були на фронті, тому вона й повернулася додому. Заробляти на хліб і ліки для мами їздила щодня за 70 кілометрів до Москви, де влаштувалась на Ленінградському вокзалі. А через рік життя її різко змінилося, вона стала Вірою Ромшиною, дружиною молодого танкіста.
У 1950 році молода сім’я опинилась у тодішньому Проскурові. Чоловік служив у танковому полку, а Віра Володимирівна була робітницею. Найдовше — 15 років на трансформаторному заводі, де працювала на різних ділянках обліковцем. Про те, що була фронтовичкою, учасницею бойових дій, на заводі навіть не знали. Військову біографію розповіла у соцзабезі, лише виходячи на пенсію у 1977 році. Вважала, що нічого героїчного за плечима не було, відтак скромно стала пенсіонеркою, більше часу проводила з синами, допомагала у вихованні онуків. Нинішньої неділі, 30 вересня, Віра Володимирівна Ромшина відзначатиме своє 90-ліття — ювілей такої простої й такої славної біографії. Славної — від слова “слава”, з яким асоціюється все її покоління воїнів і трударів, яким зобов’язана наша земля мирним небом і трудовою величчю.
Зі святом вас, дорога і вельмишановна ювілярко, бойова подруго й мати — Жінка з великої літери.
Володимир Разуваєв