У ці дні минає сорок днів, як не стало Антона Дмитровича Варгатого, члена Національної спілки журналістів України, публіциста, письменника. Сорок три роки свого журналістського стажу він віддав праці у районній газеті Деражнянщини, де починав з кореспондента, був заввіділом, заступником та виконуючим обов’язки редактора. У день похорону хтось із колег справедливо назве Антона Дмитровича літописцем свого краю, рідного села, що насправді відповідає його покликанню. І можна нині лише пошкодувати, що він дуже пізно почав працювати як літератор, опублікувавши за життя з допомогою рідних книжку “Районко, доле моя…”. Палітурку своєї другої книжки “Люди мої, хороші мої…” він тримав лише у сигнальному варіанті і вона вийшла невеличким накладом вже після того, як він відійшов у вічність. Проте вдумливий читач його оповідань, новел, замальовок, поетичних одкровень відкриє в них унікальний світ творчої людини, справжнього патріота України, літератора, який встиг і зумів сказати своє останнє літературне “Прощай” усім нам. Друга і, на жаль, остання книжка Антона Варгатого вартує особливої уваги не лише своїм непідробним стилем, але залишається заразом для нас і важливим документом та зліпком часу, в якому жило покоління наших батьків. Разюче і гостро говорить автор про той час і у новелі “Бодай не казати…”, яку ми вирішили вмістити на сороковини пам’яті про Антона Дмитровича…
У ці дні минає сорок днів, як не стало Антона Дмитровича Варгатого, члена Національної спілки журналістів України, публіциста, письменника. Сорок три роки свого журналістського стажу він віддав праці у районній газеті Деражнянщини, де починав з кореспондента, був заввіділом, заступником та виконуючим обов’язки редактора. У день похорону хтось із колег справедливо назве Антона Дмитровича літописцем свого краю, рідного села, що насправді відповідає його покликанню. І можна нині лише пошкодувати, що він дуже пізно почав працювати як літератор, опублікувавши за життя з допомогою рідних книжку “Районко, доле моя…”. Палітурку своєї другої книжки “Люди мої, хороші мої…” він тримав лише у сигнальному варіанті і вона вийшла невеличким накладом вже після того, як він відійшов у вічність. Проте вдумливий читач його оповідань, новел, замальовок, поетичних одкровень відкриє в них унікальний світ творчої людини, справжнього патріота України, літератора, який встиг і зумів сказати своє останнє літературне “Прощай” усім нам. Друга і, на жаль, остання книжка Антона Варгатого вартує особливої уваги не лише своїм непідробним стилем, але залишається заразом для нас і важливим документом та зліпком часу, в якому жило покоління наших батьків. Разюче і гостро говорить автор про той час і у новелі “Бодай не казати…”, яку ми вирішили вмістити на сороковини пам’яті про Антона Дмитровича…
Нарешті ми добрьохалися до Зяньковець. “Ми” — це — я, студент-першокурсник педінституту, і троє “ремісників” — ще зовсім зелених хлопчаків — учнів ремісничого училища, які теж добиралися на зимові канікули. Тільки не до Івановець, як я, а аж до Женишковець.
Зійшовши о 8-ій вечора з поїзда, ми вирішили не чекати ранку, а зустріти його уже вдома, під теплою грубкою. На “свіжі” ноги, не зоглядівшись, майже підтюпцем здолали шмат засніженої і ледь позначеної уже засипаною санною колією дороги до МТСу (теперішня “Сільгосптехніка”).
А далі, коли та колія повернула на Літки, перед нами простелилася залита місячним сяйвом біла іскриста рівнина. Тут ноги одразу провалилися вище кісточок, а місцями грузли мало не до колін — довелося натягувати на штанини халявки шкарпеток.
Брели понуро і мовчки.
Аж нарешті попереду забовваніли силуети засніжених дахів, запахло дров’яним димком, а зовсім близько, праворуч, почулося протяжне “ку-ку-рі-ку”.
— Їй-богу, далі не піду, — розпачливим голосом озвався один із “ремісників”, — ноги геть мокрі і задубіли. Ляжу і буду замерзати…
— Та ще на горбок, а потім в долинку — і моя хата, — пробував я внушати змученому бідоласі, хоч сам почувався не краще. — Це вже Зяньківці, а ще трішки, зовсім трішки, і вже Іванівці. Моє село. Моя хата…
— Уже досвіток, — кволо мовив котрийсь із хлопчаків.
— Ого, як довго ми йдемо — цілісіньку ніч, — продовжив інший, — а ще як далеко до Женишковець.
Між тим, однокашник їхній враз упав навзнак і простягся на снігу:
— Тільки хвилиночку. Зараз, зараз же встану, — не переставав переконувати.
Я у розгубленості кинув поглядом на мовчазні прямокутники промерзлих вікон кількох хат, що скупчилися неподалік. В одній з них у вікні раптом блимнуло. Раз, вдруге — і тьмяно засвітилося.
— Пішли. Давай скоріш пішли туди, — зголосилися усі одностайно.
…Відтоді невблаганний час відлічив, ой, як багато зим — цілих чотири десятки та ще й три на п’ятий. Нині, убийте, не придумаю, де саме стояла рятівна хата, точніше, убога халупа. Обабіч асфальтової дороги, яка широко простелилась на місці давньої стежки “навпростець через поле”, звелися кам’яні світлиці з шиферними та блискучими жерстяними дахами — спробуй відтвори у пам’яті після довгих десятиріч навіть таку немаловажну “деталь” ризикованої студентської “мандрівки”. І вже зовсім негоже, що нічогісінько не знаю про тодішніх господарів тієї рятівної хатини, вірніше, господаря, якому ми, промерзлі до кісток і знесилені до останнього, зобов’язані якщо не життям, то здоров’ям — точно.
…Закляклі мої руки ледве намацують клямку у сінешніх дверях, а натискати на неї довелося ліктем. Не питаючи “Хто там?”, нам відчинили. Вже у хаті, в єдиній її кімнаті, хазяїн, дядько ще зовсім не старий, але вигляду надто кепського — худий, неголений, з навислою на вуха збитою чуприною, оглядаючи нічних пришельців, звелів: “Сідайте, хлопці, онде на лаву — грійтеся, скоро закипить суп — поїсте гарячого…” І пішов у куток поза піч, де у блиманні сліпого каганця виднілася схожа на широкі нари споруда на вбитих у земляну долівку полінах-кругляках.
Хвилю постояв над тою спорудою, немов у чомусь вагаючись, вернувся до палаючої, заставленої меншими і більшими горщиками печі. Тяжко зітхнув і не то до нас, не то сам до себе: “Хотів дітей будити, але нехай ще трішки посплять. Малі ще, то й спиться, а мені лиха година не дає. Ні звечора, ні рано не дає: будить і мучить…”
Замовк. А котрийсь із хлопчаків на ту дядькову мову запитав: “Яка ж то у вас така біда, га?”
— Біда та ще й велика, хлопці, — почав скрушно. — Жінка, мама наша у тюрмі. Вже скоро п’ять місяців, як сидить у Проскурові. А мені, ось бачите, четверо горобенят на руках залишила. Що хочеш, те й роби — чи живи, чи помирай разом з ними. Оце сьогодні надумав поїхати до неї, якусь передачу завезти. Обігрію трохи хату, наварю дітям супу й мамалиґи і побрьохаюсь снігами до Деражні, до станції. А, може, підвода яка буде, то підвезе. Не знаю, але раз надумав, то треба добиратися…
— А довго ще жінці сидіти? — стукаючи ногою об ногу, перепитує співчутливо той же хлопчак.
— Ого, ще тільки почала — три з половиною роки попереду.
— За віщо ж стільки дали? — уже продовжую я.
— Як за віщо? — з гіркою іронією перепитує господар. — Колгосп імені Дзержинського надумала розорити. Була б догола обдерла, та завчасно піймали. Успіла тільки півкіла з пшеничних колосків у полі натерти, та ще немолочених колосків назбирала кілограм. Усе до краплі зважили і записали. От і засадили…
І уже розпачливо, майже крізь сльози:
— А їх же, голодних ротів, четверо і щодня давай щось їсти… Мама ж їхня не з мішка колгоспного, не з комори узяла — у полі тих колосків надибала… І така довга тюрма… Господи…
Між тим, у печі, в горшках, засичало, забулькало і стало збігати.
— Зараз буде готовий, — повеселішав хазяїн і пішов знову до дитячого ложа. По якійсь хвилі, висунувшись з-під лахміття, четверо ротів на дощатих нарах, нас четверо біля розхитаного, збитого абияк стола і дядько коло припічка сьорбали гарячий суп.
Дарма, що з самої води і картоплі, зате гарячий.
А потім пішли у сіріючий морозяний ранок. Ми — копати набитими ногами сніги до рідних домівок. Наш добрий, гостинний рятівник… — бодай не казати, куди…