Якось в одній приватній фірмі була зачарована великою кількістю вазонів, які прикрашали невелику виробничу кімнату. Горщиків із рослинами я не рахувала, але було їх, на мою думку, більше півсотні: і на столі, і на підвіконні, і на підлозі, і на спеціальній підставці. Слово за слово і моя журналістська допитливість була вдоволена.
Якось в одній приватній фірмі була зачарована великою кількістю вазонів, які прикрашали невелику виробничу кімнату. Горщиків із рослинами я не рахувала, але було їх, на мою думку, більше півсотні: і на столі, і на підвіконні, і на підлозі, і на спеціальній підставці. Слово за слово і моя журналістська допитливість була вдоволена.
Виявилось, що Олександра Вовка (на фото) — директора фірми “Реклама Поділля” дуже просто розговорити на тему квітів, бо ні він, ні його родина не мислять свого життя без краси. І наскільки дозволяв час, Олександр Дмитрович розповів про своє квіткове царство, яке плекають удвох із дружиною. А згодом на електронну пошту нашої газети надійшли світлини, які він зробив, коли їздив у рідне село Ярославка, що на Летичівщині, і невеличкий лист. До речі, написаний він дуже трепетно, одразу видно, що від душі. Тож я вирішила, що краще познайомити читачів з цим затятим квітникарем через його невеличку й щиру розповідь…
“З раннього дитинства, скільки себе пам’ятаю, мама Марія прищеплювала мені любов до праці, а також до квітів. Пригадую, був зовсім малий, коли навчився доїти корову. І поки матері не було вдома (працювала на колгоспному полі), я порався по господарству. Для мене не було кращої похвали, як та, що казали мамині подруги по роботі: “Марусю, от добре тобі: Сашко вже й корову видоїв!” А мені від тих слів гордість розпирала груди. Якось задумав зробити сушку для слив, як у сусідки баби Ганни. І таки зробив її, щоправда, батько на її місці побудував значно більшу. І кімнату, що була прибудована до сушки, сам впорядкував. Ногами глину вимісив, а долонями — вигладив. А ще, пригадую, як з Морозючкою (тепер покійною) ми вигладили глиною все її горище. Для мене це дуже багато означало. Мама навчила мене всього: і пекти пиріжки, і куховарити. Я старанно виробляв квіти з тіста, а мама розпалювала піч. Коровай не встигав зачерствіти — ми його з’їдали. Десь у класі п’ятому я придивився до маминих вишиванок і побачив, що вони постаріли, втратили привабливий вигляд. Я вирішив їх оновити. Наторочив шерстяних ниток, намалював квіти на наволочці й вишив першу подушку. Невдовзі вся хата густо замайоріла моїми вишиваними квітами — на рушниках, шторах, серветках, простирадлах…
Квіти у моєму житті посідають чільне місце. І як би не було важко, лише подивлюся на квітку — наче камінь з душі знімаю. Квіти надихають мене продовжувати жити, хоча були моменти, коли цього зовсім не хотілося — втратив батька, первістка-сина, маму, дорослу донечку Настусю. Але не зламався. Не став заливати своє горе горілкою. У мене чудова сім’я — дружина Вікторія — моя муза. Син Назарій — моя гордість, мій помічник. Ми чудово спілкуємося, розуміємо одне одного. Дружина після втрати доньки знаходить певну відраду у вишиванні. Зараз вона вишиває бісером ікони. Проживши тридцять років у селі, ми переїхали до Хмельницького. Тривалий час працював у приватній рекламній фірмі, а потім відкрив власну справу. І ось уже п’ять років керую невеличким колективом “Реклами Поділля”. Виробничі справи не дозволяють щодня бувати в рідній Ярославці. Але щотижня ми туди їдемо обов’язково. Відвідуємо рідне обійстя, а головне — доглядаємо за квітниками. Щороку вони збільшуються. І чого на них тільки немає?! З ранньої весни починають цвісти нарциси, тюльпани та гіацинти. Потім — піони, іриси, троянди, лілії. Хату обвиває клематис. Наша клумба не обходиться й без чорнобривців. І калина у нас є. До пізньої осені квітуватимуть гладіолуси, жоржини, айстри, а найпізніше — хризантеми. Пораємося на грядках усі разом. Син також допомагає доглядати за квітами, та й не тільки, бо все, що б я не попросив, зробить неодмінно. Він розуміє, що має працювати за себе і за сестричку, яка нам також допомагала… Колись один чоловік з мого села Микола Білошапко сказав: “Хто не розуміє краси квітки, той не розуміє краси життя”. Ось з таким гаслом я іду життям. Дякую тобі, матусю, що навчила мене гарно жити…”
Хто б не проходив повз хату Вікторії та Олександра Вовків в Ярославці — обов’язково зупиниться біля огорожі, щоб помилуватися красою подвір’я. Це справжній куточок раю. Це ж як треба любити квіти, щоб створити таку красу! Яких тільки квітів тут нема! Усіх не перелічити, як і не передати словами радості, яку відчуваєш, милуючись цією красою. Квіти, як і люди, відчувають тепло, ласку, любов і, наче віддячуючи за піклування, з ранньої весни до пізньої осені виграють барвами найрізноманітніших відтінків. Кожну вільну хвилину сім’я віддає квітам: доглядає за ними, прополює від бур’яну, поливає, підживлює, а взамін отримує неперевершену квіткову казку — їх сімейний рай.
Вікторія СТАНДРІЙЧУК