Можливо, з уст 16-річного хмельницького дзюдоїста Антона Савицького ця фраза звучить аж надто по-дорослому. Але те, що хлопець перевірив її на власній шкірі вже не раз, це стовідсотково. З дитинства наш герой засвоїв два головні уроки: бути впертим до труднощів та вимогливим до себе. Закріпити їх на практиці постійно допомагає спорт: у ньому весь час доводиться пливти проти течії, інакше знесе з дистанції…
Можливо, з уст 16-річного хмельницького дзюдоїста Антона Савицького ця фраза звучить аж надто по-дорослому. Але те, що хлопець перевірив її на власній шкірі вже не раз, це стовідсотково. З дитинства наш герой засвоїв два головні уроки: бути впертим до труднощів та вимогливим до себе. Закріпити їх на практиці постійно допомагає спорт: у ньому весь час доводиться пливти проти течії, інакше знесе з дистанції…
— Антоне, торік, перемогою на Європейському юнацькому олімпійському фестивалі, ти дуже підігрів інтерес до своєї персони.
— Не те, щоб дуже, але пожвавлення справді було. І не тільки до мене, а до всіх колег по команді, які повернулися з Трабзона (Туреччина) з медалями. Нас зустрічали та вітали з особливими почестями. Тоді мені вручили майстерське посвідчення і навіть орден “Гордість та надія України”. Завдяки олімпійському фестивалю я потраплю на фінальний матч Євро-2012: стану одним із чотирьох прапороносців. Великим футбольним фанатом ніколи не був, але місія мегаприємна. Тим більше, що поруч зі мною йтиме ще одна хмельничанка — легкоатлетка Марина Бех.
— Які були надії на олімпійський фестиваль?
— Я марив цим форумом, тренувався, ніби навіжений. Йому передували чотири відбіркові етапи: найперший у Хорватії — програв, у Києві став третім, в Чехії — сьомим, а в Польщі — п’ятим. На таких престижних змаганнях я ще не бував, тому на медаль не розраховував. Особливо, коли побачив імена суперників: жереб випав дуже складний і вже з першої сутички. Боротьбу зі срібним призером чемпіонату Європи, грузином Шалвою Чочелі запам’ятаю, певно, надовго. Після нього, ніби друге дихання відкрилося, відчув, що можу і буду претендувати на місце “в призах”. Далі мірявся силами з словаком Петером Коварою, бронзовим призером континентального чемпіонату ізраїльтянином Лі Кочманом, а у фіналі — з азербайджанцем Джалілем Шукуровим. Помічаю за собою, що вступати в суперечку з іноземцями мені морально набагато комфортніше, ніж з українськими суперниками. Певно, через те, що для своїх ти ніби прочитана книга: ми знаємо одне одного роками, разом буваємо на зборах, а це завжди ускладнює ситуацію.
— Поява олімпійського золота в медальній колекції щось змінила?
— До цієї думки треба було просто звикнути. Коли ажіотаж спав, життя забило звичним ключем, все стало, як раніше. Продовжую тренуватися, виконувати настанови тренера…
— Обоє твоїх наставників — жінки. Як живеться під опікою Оксани Пилипчук і Анни Каштанової?
— Відносини в нас чудові. Скажу, що жінка-тренер набагато суворіша та вимогливіша за чоловіка. Чи, може, то мені тільки так пощастило (посміхається — авт.)?
— Останні два роки ти жив у столиці, навчався у Республіканському вищому училищі фізичної культури, став майже киянином.
— Про училище розмову завела мій хмельницький тренер Оксана Михайлівна. Ідея мені запала в душу одразу, розповів про неї рідним. Коли ж дійшло до справи, то мама відреагувала на переїзд нормально: вона в минулому — волейболістка, теж навчалася в спортивному інтернаті. Тато сприйняв усе з меншим ентузіазмом, але суперечити моєму бажанню не став.
— Нещодавно ти отримав атестат, відсвяткував випуск, а з вишем уже визначився?
— Минулого тижня здав останній тест ЗНО. Залишається чекати результатів. Варіантів маю два: обиратиму між економічним і фізкультурно-спортивним факультетами. Буду студентом-заочником, аби сповна віддатися дзюдо.
— Твердо вирішив далі йти спортивним шляхом?
— Це було очевидно, як білий день. У дзюдо я вклав дуже багато: цього року в мене навіть невеличкий ювілей — десять років, як батьки привели в секцію в ДЮСШ “Динамо”. Доти я трохи займався плаванням, але через проблеми з аденоїдами з басейном розпрощався. Дзюдо стало рідним мені з першого заняття і допомогло подолати купу дитячих комплексів. У дитинстві я був щокатим і повненьким: страшенно цього соромився, переживав, намагався перегнати зайві кілограми в м’язи…
— Зараз ганяти кілограми доводиться?
— У ваговій категорії до 90 кг я виступаю уже рік і поки що почуваюся в ній комфортно. Їм усе, чого шлунок забажає, хоча раніше було інакше: змушений був відмовлятися від смачненького не лише перед змаганнями.
— Сезон у розпалі: як проходить завоювання трофеїв?
— Плани в нас, як завжди, майже наполеонівські (усміхається — авт.). Цей рік не буде таким насиченим, як попередній, але нудьгувати не доводиться. Зараз я виступаю серед спортсменів 1993-1995 років народження. Виходить, що в цій групі ми наймолодші, тому рука досвідченіших і технічніших суперників відчувається.
Не так давно я переміг на спартакіаді школярів, але знову провалив чемпіонат України. На вітчизняних першостях мені чомусь страшенно не щастить, ніби якесь зачароване коло виходить: максимум п’яте місце. Таке ж, три тижні тому, посів на кубку Європи.
Зараз головне — відвоювати путівку на континентальну першість. Заробити балів у особистий рейтинг можна буде на турнірах в Угорщині та Польщі: вони остаточно вирішать, хто ж захищатиме честь держави на європейському форумі.
— Багато спортсменів дуже забобонні. Як ти налаштовуєшся на потрібну хвилю перед змаганнями?
— Маю талісман удачі: “золоту” гривню. Цю монету на здачу мені дали ще, як переїхав у Київ. Відтоді з нею ніколи не розлучаюся: вона завжди є у кишені. Багато наших хлопців, за місяць до стартів стараються ні з ким не конфліктувати, не сваритися, щоб людина не тримала зла. Такий ритуал не може гарантувати перемогу, але стосунки з оточенням гарантовано покращить.
— Як воюєш із поганим настроєм, наприклад, після поразок?
— Це не дуже приємні моменти життя, але добре, що вони швидко минають. До вечора ще можу ходити насупленим, уникати спілкування, але вже наступного дня тренування виженуть з голови всю зажуру. Насправді не так важливо: виграв я чи програв. Думка й оцінка тренера — ось, що насправді цінне. Вся наша теперішня робота — це підготовка до дорослої боротьби. Лише тоді почнеться найцікавіше та найважливіше.
— Перед спортсменами відкритий чи не весь світ. Тобі не звикати до частої зміни пейзажів за вікном.
— Бути атлетом і не любити дорогу, подорожі — нереально. Я побував у багатьох країнах світу, навіть не одразу порахую. Неймовірно сподобалася Венеція: скільки б не чув і не читав про це місто, в реальності воно все одно в тисячу разів краще. Можливо, прозвучить трохи на контрасті, але список “особливо вражаючих” продовжить Казахстан. Країна бідна, але гостинність та відкритість її людей просто вразили мене. Дуже гарно в Словенії.
— А справжні друзі в спорті бувають?
— Певно, в кожному місті України я б знайшов, до кого зайти в гості. Розкажу про свого товариша по кімнаті Сашу Черняка: він родом з Ужгорода, а знайомі ми вже п’ять років. Коли виступали в одній ваговій категорії, в нас була не боротьба, а справжнє пекло. Але це не заважало і не заважає підтримувати прекрасні дружні стосунки.
Ольга Цимбалюк
Фото з архіву спортсмена