Сподіваюся, багато хто з вас, шановні читачі, бачив телекадри з того засідання нашого парламенту, коли там виникла перша потасовка, яку спричинив розгляд Верховною Радою законопроекту “Про засади мовної політики”. Згадайте, як один з ініціаторів цього провокативного закону Колесниченко у футболці з портретом Пушкіна штурмував трибуну…
Сподіваюся, багато хто з вас, шановні читачі, бачив телекадри з того засідання нашого парламенту, коли там виникла перша потасовка, яку спричинив розгляд Верховною Радою законопроекту “Про засади мовної політики”. Згадайте, як один з ініціаторів цього провокативного закону Колесниченко у футболці з портретом Пушкіна штурмував трибуну…
Звичайно ж, я не проти Олександра Сергійовича, на імені якого паразитує цей українофоб. Але уявіть собі, щоб хтось з етнічних українців у Держдумі Росії, яких там таки вистачає, у ці дні, наприклад, у футболці з зображенням Тараса Шевченка протестував проти ліквідації у цій країні Об’єднання українців Росії чи, ще страшніше, вимагав норму цього антиукраїнського законопроекту про права мов нацменшин, виходячи з 10-відсоткової чисельності проживання на певній російській території, задіяти у російських реаліях для українців?
Скажете, що це нині зі сфери фантастики, хоч не є секретом, що, на думку експертів, у тій же Москві, Санкт-Петербурзі проживає, ну, аж ніяк не менше 10 відсотків українців: у першопрестольній — понад мільйон, а у Північній Пальмірі — до 600 тисяч.
Звичайно ж, якщо змоделювати ситуацію саме так, то російська влада обов’язково нагадала б по-дібним віртуальним борцям за мовні права української нацменшини, що ці наші співвітчизники аж ніяк не прагнуть відстоювати свої мовні права у їхній країні, і таки буде права. До речі, окрім провокативного мітингу, який, як альтернативу захисникам української мови, під Верховною Радою у вівторок зорганізували регіонали, інших виявів масових обурень з приводу утисків мов нацменшин і, найперше, російської мови в нашій країні не спостерігається.
У нас впору вже приймати закон про захист державної мови на усіх територіях країни, адже саме вона піддається русифікаторській експансії не гірше, аніж у комуністичні часи. Бо, як ми розуміємо, згаданий провокативний законопроект якраз і повинен узаконити не лише де-факто, але й де-юре цей факт, і це при тому, що поява “російського фактора” в нашій країні пов’язана, насамперед, зі штучним імперським гнітом українців часів царату та всевладдя комуністичної системи, які свідомо здійснювали русифікаторську політику, чим зараз успішно займаються вже наші манкурти.
До речі, щодо українського питання в самій Росії, то варто нагадати усім цим “радєтєлям” російськості на наших теренах, що у склад цієї держави у різні часи увійшло немало етнічних українських земель або таких, які були колонізовані нашими співвітчизниками, як, до прикладу, Далекий Схід, де навіть на початку 1920-х існувала “своя” Українська далекосхідна народна республіка? Не кажучи вже про Кубань, яка рішенням свого найвищого тоді представницького органу — Ради козацьких та робітничих депутатів ухвалила рішення про об’єднання з Українською народною республікою. Про Воронежчину, Орловщину, Стародубщину, Приазов’я, де споконвіку жив український етнос, сподіваюсь, також відомо подібним “спецам” з українського питання в Росії, де ще в 1930-і роки діяли українські школи, вузи, преса, винищені комуністичною системою…
Словом, у нас з вами достатньо аргументів, аби ставити на місце і свою “п’яту колону”, і “агентів впливу” Кремля, було б тільки бажання у нашої влади. А ось з тим, чи вона “наша”, нині великі проблеми, адже тест на національну гідність вона явно не проходить. Є тут, як бачимо з подій у парламенті та навколо нього, і серйозні питання до опозиції та, зрештою, й усіх нас. Мабуть, усім нам слід, як “Отче, наш”, повторювати про себе вислів нашої геніальної поетеси Ліни Костенко: “Нації вмирають не від інфаркту — спочатку у них відбирають мову”.