Боляче констатувати, але ніде правди діти: нинішній наш професійний драматичний театр перетворився на міщанське болото, що обслуговує, образно кажучи, куликів, яких високий політ зовсім не цікавить. Ще від горезвісної перебудови, що започаткувала комерціалізацію мистецтва, ганьблять підмостки Мельпомени примітивні комедійки з елементами еротики та аморальним душком. Театральні гноми, як називає цю навколосценічну гоп-команду народний артист України Анатолій Хостікоєв, викреслили з афіші інтелектуальну драматургію, впроваджуючи свій плінтусовий смак безглуздим твердженням, буцім, та вистава є цікавою, яка “прикольна”.
Боляче констатувати, але ніде правди діти: нинішній наш професійний драматичний театр перетворився на міщанське болото, що обслуговує, образно кажучи, куликів, яких високий політ зовсім не цікавить. Ще від горезвісної перебудови, що започаткувала комерціалізацію мистецтва, ганьблять підмостки Мельпомени примітивні комедійки з елементами еротики та аморальним душком. Театральні гноми, як називає цю навколосценічну гоп-команду народний артист України Анатолій Хостікоєв, викреслили з афіші інтелектуальну драматургію, впроваджуючи свій плінтусовий смак безглуздим твердженням, буцім, та вистава є цікавою, яка “прикольна”.
Фестиваль “Проскурівська весна-2012” продемонстрував абсолютно протилежну тенденцію. У своєму огляді фестивалю я вже розглядав виставу “Калігула” Хмельницького народного молодіжного театру-студії “Дзеркало Всесвіту”. Тепер запрошую вас, шановні читачі, звернути увагу на спектакль Київського вільного молодіжного театру-7 “Тойбеле та її демон”, поставлений Олександром Птухою за п’єсою єврейського драматурга І.Башевіс-Зінгера. Епіграфом до спектаклю режисер узяв філософську формулу “Смерті немає, є тільки вічне кохання”. Власне в ній стисло, афористично передана ідея постановки киян. Притчі про кохання і смерть. Оце тяжіння до глибинних смислів, за символістського театру було характерною ознакою “Проскурівської весни”. Саме творча молодь самодіяльних театрів, наче шекспірівський Гамлет, повернула очі глядацького загалу в самісіньку серцевину буття.
Головний герой п’єси Башевіс-Зінгера Алхонон (артист Є.Смо-ліговець) безнадійно закоханий у самотню красуню Тойбеле (артистка В.Лукаш). Її покинув чоловік через те, що у них не було дітей. Тойбеле болісно переживає свою самотність, бажає кохати і народжувати, але, формально залишаючись у шлюбі, боїться віддатися жіночій пристрасті та поклику материнства. Якось Алхонон підслухав розмову своєї коханої з подругою. Тойбеле розповіла легенду про демона, який полонив серце земної жінки, і та народила від нього п’ятьох дітей. Алхонон відчув у цій розповіді бажання Тойбеле демонічне кохання: демон — не людина і близькість з “прибульцем” не призведе до порушення закону і суспільної моралі. Алхонон приходить до Тойбеле начебто в образі демона. Самотність уже настільки допекла покинуту жінку, що вона кидається в обійми міфічного гостя з усім запалом жіночої пристрасті. Нарешті Тойбеле щаслива! Такою ж пристрастю палає й усе єство “прибульця” — Алхонона. І він теж на вершині блаженства! Тут театр опиняється на карколомній межі: або піти за драматургом в апологетиці “доброго бісівства”, або вдатися до рефлексії переоцінки ідейного змісту п’єси.
Актори Є.Смоліговець і В.Лукаш грають любовне запаморочення майже цнотливо, не допускаючи жодного вульгарного руху чи жесту. Тіла коханців не торкаються одне одного, немов плавають у повітрі, і водночас складається враження, що вони злиті. Дуже красиве режисерське рішення, виконане в бездоганній, ніжній акторській пластиці.
Проте оманливе блаженство врешті перетворюється на муку: Алхонон хоче одружитися з Тойбеле і жити реальним подружнім життям. А їй іншого вже не треба: вона насолоджується живим коханням, хоч і сприймає його за демонічне. Аби повернутися до реальності, Алхонону доводиться ще більше загрузнути в брехні. Псевдодемон оголошує Тойбеле “вирок неба” — вийти заміж за помічника міського вчителя на ім’я Алхонон. Доля! Тойбеле страждає, але не може не підкоритися долі. Людина не має права на вибір на землі, а демон — на небі, твердить коханий “перевертень”. Він вмовляє свого друга виготовити фальшиве свідоцтво про смерть чоловіка Тойбеле, щоб рабин дозволив їй стати дружиною того, на кого “вказало небо”.
Мету шлюбного фокусу досягнуто. Алхонон одружується з жаданою жінкою, Тойбеле знову має законного мужа. Однак обоє втратили щастя, тому що Тойбеле продовжує кохати Алхонона-“демона”, а Алхононом-чоловіком нудиться. Від туги за втраченим коханням Тойбеле зазнала смертельної хвороби. Тоді Алхонон знову “перевтілюється” в демона і приходить до коханої, аби душа її заспокоїлася і відійшла у вічність упокореною. Алхононові довелося морально ламати себе. Після одруження він покаявся у демонічній витівці й пообіцяв Богові ніколи більше не брехати. Отже, обітницю порушено. Заради кого? Заради близької людини, від якої не дочекався взаємності. Вчинок, що тягне на подвиг.
Помираючи, Тойбеле кладе голову на груди “демона”-Алхонона і реально-інфернальне подружжя застигає у промені світла. Тихі, блаженні. У цій скульптурній, точній за смислом і почуттям мізансцені Алхонон і Тойбеле нарешті поєднані духовно і тілесно.
Так пластично виражено ідею вистави. На мій погляд, вона надто суперечлива, оскільки утверджує єдність добра і зла. З християнської точки зору будь-які ігри з демонами призводять до загибелі. Ніякої вічної любові в демонічному світі не існує. Історія Алхонона і Тойбеле показує, що занурення в суто плотське кохання завершується на дні сатанізму. Цікавою в цьому сенсі є сценографія вистави. На другому плані посередині сцени зав’язано із суконь жіночий силует, а за ним вертикально натягнуті перехрещені тонкі мотузки. Диявольські тенета, до яких потрапляє розпечена пристрастю душа? Хоча цей образ вистави багатозначний за смислом.
Режисер Олександр Птуха, виступаючи перед глядачами, зізнався, що виставу “Тойбеле і її демон” грати дуже важко, важко в духовному сенсі і що, напевно, доведеться зняти цю роботу з репертуару. Нічого дивного: гра в демонізм, навіть забарвлена благими намірами, естетичного задоволення не приносить, катарсису не викликає. Шукаючи своєї теми, свою правду в мистецтві, зовсім не обов’язково йти туди, де уздовж дороги демони з косами стоять…
Олександр МАТРОСОВ