Зізнаюся, що для мене режисерською біблією віднедавна залишається двотомник Георгія Товстоногова “Дзеркало сцени”. І саме цю книгу гортав напередодні вистави “Нора” (“Ляльковий дім”) за п’єсою норвезького драматурга Генріка Ібсена, поставленої в Хмельницькому обласному театрі ім. М.Старицького заслуженим діячем мистецтв України Григорієм Мельником. Відкривши навмання перший том “Дзеркала”, прочитав: “Нас хвилює… вічне питання мистецтв усіх епох: що є сучасним?”
Зізнаюся, що для мене режисерською біблією віднедавна залишається двотомник Георгія Товстоногова “Дзеркало сцени”. І саме цю книгу гортав напередодні вистави “Нора” (“Ляльковий дім”) за п’єсою норвезького драматурга Генріка Ібсена, поставленої в Хмельницькому обласному театрі ім. М.Старицького заслуженим діячем мистецтв України Григорієм Мельником. Відкривши навмання перший том “Дзеркала”, прочитав: “Нас хвилює… вічне питання мистецтв усіх епох: що є сучасним?”
На моє переконання, найсучаснішим сьогодні є класика. Тож взяти для постановки п’єсу зі скарбниці світової драматургії, п’єсу інтелектуальну, яка порушує засадничі моральні проблеми життя, могла лише мудра і мужня людина, якою є хмельницький режисер Григорій Мельник.
Адже театр ім. М.Старицького відтоді, як очолив його П.Данчук, на мою думку, значно втратив гідний репертуар. Чомусь зникла з нього чудова вистава “Для домашнього вогнища” за повістю Івана Франка в постановці молодого талановитого режисера Ярослава Дмитрика. Подальша творча доля обдарованого митця також невідома. У схожій загадковій ситуації опинилася і Наталя Небелюк — керівник літературно-драматургічної частини театру. Мабуть, саме через цю загадковість репертуарний портфель набито “шароварами”, “тротуарами” та з’явився сумнівного мистецького ґатунку Гоголівський “Ревізор”. На жаль, театр під орудою пана Данчука від справжнього мистецтва все віддаляється.
І ось Ібсен! Мене непокоїло, чи після “Azи” і “Нічних трудівниць” прийде глядач на Ібсена? Зрадів у день прем’єри, побачивши партер майже заповненим. Отже, віра в театр на Соборній ще не вбита. І “Нора” цю віру не зрадила. Протягом усієї вистави в залі панувала прониклива тиша. Розвиток сценічної дії захопив. Глядачі вслухалися в кожне слово з акторських уст. Нарешті на сцену повернувся ансамбль митців. Головну партію вела Нора в довершеному виконанні Сніжани Туткевич-Самойлової. Їй талановито асистували заслужений артист України Степан Борнічук (адвокат Хельмер), заслужена артистка України Лариса Курманова (фру Лінне), артисти Дмитро Олійник (приватний повірений Крогстад), Анатолій Остапенко (доктор Ранк), Віра Резнік (нянька Анна-Марія), Юлія Тасюк (хатня служниця). При цьому партнери Нори-Туткевич не були її безликим фоном. У симфонії Ібсена-Мельника виконавці інших ролей збагачували, підсилювали провідну тему.
У “Ляльковому домі” Ібсен порушує проблему подружніх стосунків у сім’ї, акцентуючи увагу на жіночій долі. Не випадково театральна історія дала п’єсі другу назву, пов’язану з іменем головної героїні. На думку Ібсена, жінка в родині, в суспільстві принижена. Для чоловіка Нори Торвальда Хельмера, адвоката, потім директора банку, дружина просто улюблена іграшка, лялька. Він не бачить в ній особистості. У виставі Нора, хоч і сильна натура, проте не сучасна гендеристка, яка качає права на кожному кроці. Сніжана Туткевич-Самойлова показує зворушливу “дитячість” Нори. Готуючи дім до Різдвяних свят, вона з радістю віддається турботам господині, дружини, матері, щебече, пурхає хатою, наряджає ялинку… Доросле дитя? Не тільки. Насамперед, чиста джерельна душа. Актрисі вдається настільки зачарувати зал своєю “дитячістю”, що трагічна розв’язка вистави стає для глядачів справжнім потрясінням. Вважаю цю діалектику долі Нори знахідкою режисера й актриси.
Щебетуха Нора, “лялька” виявилася спроможною на жертовне, себто справжнє кохання, на самозречення. Нора підробила підпис на борговому зобов’язанні, аби отримати кредит на лікування важко хворого чоловіка, чим врятувала Торвальдові Хельмеру життя. Торвальд дізнався про формальний злочин дружини. Актор знайшов цікаве пристосування для виявлення морального банкрутства Хельмера. Він розгубився. Хельмер звик жити за інструкцією: релігійною, юридичною. А подвиг Нори в інструкцію, в регламент не вписується — і Торвальд злякався. Злякався втратити успішність, авторитет в обивательському суспільстві, які так наполегливо, законослухняно здобував. І тоді, наче ураган, налітає на дружину і виносить їй вирок, позбавляє права виховувати дітей. Проте, коли приватний повірений Крогстад повертає Норі боргове зобов’язання, Хельмер змінює гнів на милість, “великодушно” вибачає “злочинницю”, а фактично свого ангела-хранителя. Тепер він безмежно радіє: кар’єру, репутацію, словом, життєвий успіх врятовано. Можна знову бавитися з лялькою.
Переживши зраду, Нора доходить висновку, що чоловік по-справжньому не кохав її. Обоє закоханість сприймали як любов. Під час обвинувального монологу Хельмера Нора стоїть мовчки. Сніжана Туткевич-Самойлова чудово грає без слів. Мізансцена тіла передає її душевну муку, очі блищать сльозами непідробного болю. Ми бачимо, як зрада обманює ангельську душу, як висихає джерело жіночого серця. Це — фінальна подія вистави.
Нора залишає чоловіка, дітей. Її рішення тверде, принципове: без любові сім’я уже не сім’я. Доволі жорстке тлумачення ролі. Однак режисер і актриса мають на нього право. Тим паче, що воно виправдане режисерською концепцією вистави і блискучою акторською роботою Сніжани Туткевич-Самойлової: образ Нори, створений нею, полонить, від нього важко звільнитися.
Ще однією знахідкою вважаю розкриття образу адвоката Хельмера заслуженим артистом України Степаном Бортнічуком у фіналі вистави. Самовідданість, жертовність Нори Хельмер сприймає як свою життєву катастрофу. Парадокс: жінка вирвала чоловіка з лап смерті, а він її засуджує. У цей час ефективний менеджер виявляється трухлявим обивателем. Але коли Нора-Туткевич-Самойлова впевнено ходою залишає дім, Хельмер-Бортнічук опам’ятовується. Він зморено опускається на пуф біля фортепіано, спирається на кришку. Ще зовсім недавно щасливий чоловік акомпанував дружині за цим інструментом, а вона танцювала тарантелу. Прожектор вихоплює болісний вигин спини розчавленої людини. Так жалюгідно закінчується гра в ляльки в подружньому житті, змагання за успіх у службовій кар’єрі, якою не заступиш совісті, любові, сімейного щастя. Суспільство, регламентоване мертвою буквою закону, суспільство, в якому статті, параграфи важать більше, ніж совість, і є тим біблійним будинком на піску. Це — головний посил хмельницької “Нори”, яка вразила майстерністю постановки, витонченою грою акторів.
“Важливі ті громадські моральні уроки, які стануть надбанням глядацької зали”, — стверджує Товстоногов. Виставою “Нора” хмельницький театр на Соборній дав сучасникам корисний і актуальний урок.
Олександр МАТРОСОВ, ведучий рубрики