У Палаці творчості дітей та юнацтва відбулася традиційна зустріч старшокласників міста з воїнами-інтернаціоналістами, ініційована міським управлінням освіти, підготовлена та проведена педагогами й вихованцями Палацу.
У Палаці творчості дітей та юнацтва відбулася традиційна зустріч старшокласників міста з воїнами-інтернаціоналістами, ініційована міським управлінням освіти, підготовлена та проведена педагогами й вихованцями Палацу. Відмінність цієї програми від попередніх у тому, що вона побудована на творах переможців минулорічних конкурсів літературних творів “Афганістан вчив… Афганістан карав… Афганістан випробовував…”. Вихованки гуртка “Юний журналіст”, перечитавши літературні роботи своїх однолітків, склали сценарій тематичної програми-зустрічі і виступили на ній ведучими й акторами. А після програми юнкори запросили гостей до себе на гостини. І вже тут, у кабінеті журналістики, за чашкою духмяного чаю продовжилися спогади. На запитання гуртківців залюбки відповідали Сергій Босак, Микола Панов та Юрій Калініченко:
— Якби час повернути назад, чи пішли б ви знов на ту війну?
— Що сталося, те й сталося, в житті не буває “якби”. Тоді був наказ, який ми змушені були виконувати. Вже зараз, з висоти життєвого досвіду, маючи дітей, несучи відповідальність за свою родину, розумієш, яке це щастя — повернутися з війни живим. Але ж тоді не було жодних гарантій…
— Як ви ставитеся до юнаків, які відхиляються від служби в армії?
— Однозначно негативно. Раніше казали: не служив в армії — не чоловік. І треба було служити два-три роки, а зараз дев’ять місяців — максимум рік. Треба все ж таки відважитися і пройти через армійську школу життя. Та якщо на перешкоді стоять обставини, що просто не дозволяють служити, то це вже інша справа.
— Чи були серед ваших товаришів такі, на честь кого були названі вулиці?
— Звичайно. Ось, наприклад, вулиця Пилипчука у Хмельницькому названа на честь воїна-інтернаціоналіста.
— Як часто, перебуваючи в Афганістані, ви отримували звістки від рідних?
— Раз на тиждень весь Афганістан облітав літак-листоноша, який збирав усю пошту. Нагода отримати листа випадала раз на місяць. Фото відправляти заборонялося, перевозити теж, на митниці всі фотографії і плівки відбирали. Адже офіційно в Афганістані проходили військові навчання. А коли вже почали привозити хлопців у “чорних тюльпанах”, люди здогадалися, що там справжнісінька війна.
— У кожного з нас є певні забобони. Сергію Григоровичу, чи вірили ви в якісь прикмети під час служби в Афганістані?
— Коли я народився, мене назвали на честь дядька. Він також Босак Сергій Григорович. Отже, я завжди казав своїм рідним: оскільки дядько повернувся з війни живим, то й у мене доля щаслива. В скрутних обставинах переживаєш не за себе, а думаєш про рідних, кохану. Найбільша нагорода — це не ордени та медалі, що на наших грудях, а те, що ми залишилися живими. Слава Богу, війна для нас завершилася. Отже, бережіть своїх рідних і близьких, адже це найцінніший скарб.
Записала Аліна Калінська, вихованка гуртка “Юний журналіст”