У рамках проекту “Тріщина крізь життя” учні НВК №10 тиждень гостювали у своїх нових друзів у Німеччині. Це був візит-відповідь, адже в червні 2011 року німецькі учні та вчителі мали змогу побувати в Хмельницькому.
У рамках проекту “Тріщина крізь життя” учні НВК №10 тиждень гостювали у своїх нових друзів у Німеччині. Це був візит-відповідь, адже в червні 2011 року німецькі учні та вчителі мали змогу побувати в Хмельницькому.
Цей проект об’єднав учнів двох різних країн спільними темами, а саме “Друга світова війна”, “Остарбайтери”, “Листи німецьких солдатів” тощо. Також у рамках проекту була представлена виставка, яка висвітлювала долі українських жінок — примусових працівниць у Німеччині. Адже саме з цієї теми розпочали свою роботу німецькі представники проекту. Про свої результати вони розповіли нам, будучи в Україні. Та після їхнього від’їзду робота не припинилась. І цього разу вже ми, українські учні, вирушили до Вупперталя, де провели чудовий та незабутній тиждень.
Про наше прибуття в Німеччину одна з учасниць проекту Катерина Сендель сказала так: “З довгої дороги всі вже були дуже втомлені, але як тільки опинилися в Дортмунді і побачили знайомі посмішки, втому, як рукою зняло”. В аеропорту нас зустрічала вся німецька група. На нас чекав великий автобус, на якому ми поїхали до Вупперталя. Невдовзі ми опинилися в готелі, де на кожного в номері нас чекали …цукерки. Якщо чесно, то взагалі склалося враження, що нас постійно хотіли нагодувати, адже куди б ми не йшли — всюди була їжа! Та навіть у цьому плані було розмаїття, тому що були іспанський, італійський, турецький дні… “Перше, що здивувало мене, — сніданок. Як виявилось, німці їдять пластівці з холодним молоком. Коли ми попросили, щоб нам підігріли молоко, в працівниці кухні був шок. Також мене здивували десерти, наприклад, рис, розварений у молоці, і желе з молоком. Без хліба і супчиків прожити можна тільки в Німеччині!” — такими враженнями поділилась Катерина Петрушенко.
А якщо серйозно, на нас чекала насичена програма і ми зовсім не мали коли байдикувати. Навіть на уроки ходили в гімназію ім. Й.Рау разом з друзями. Враженнями від навчального закладу ділиться Віталій Шиченко: “Вразила старовинна будівля гімназії, її інтер’єр. Сподобалися просторі зали, висока стеля та гарна оздоба при вході. Натомість стриманість у кабінетах — нічого зайвого, лише те, що потрібно для навчання. Здивувало, що учні на перервах ведуть себе досить вільно, сидять на сходах, вчитель не звертає уваги на їхню поведінку”.
Особисто я відвідала уроки німецької літератури, політології, яка ділиться на політику та економіку, а також біології. І хоч я не дуже зрозуміла, про що там розповідають, було цікаво спостерігати за поведінкою учнів на уроці, за вчителем, взагалі за звичайним уроком у німецькій школі.
Вупперталь славиться підвісним трамваєм, на якому ми мали змогу кататися. Та якщо чесно, цей вид транспорту якось не дуже припав до душі. “Ми дуже зраділи, що будемо їхати до кінця маршруту, але після кількох зупинок виявилося, що ми до нього зовсім не пристосовані, адже трамвай їде на висоті восьми метрів і постійно хитається. Але оскільки ми на ньому їздили кожного дня по декілька разів, то згодом звикли”, — так вважають Руслан Рудик та Едуард Чайковський.
За час перебування у Вупперталі ми відвідали багато закладів, пов’язаних з темою проекту. Серед них — синагога, де мали змогу дізнатися більше про культуру й традиції євреїв, ознайомитися зі змістом щоденника одного з примусових працівників Башева та попрацювати у групах.
Цікавим було для нас і відвідування Музею ранньої індустріалізації. Вразили механізми реальних розмірів, які й досі працювали. Також ми прослухали екскурсію, присвячену Карлу Марксу та Фрідріху Енгельсу, відвідали будинок Енгельса. Один з учнів після екскурсії сказав: “У музеї ми побачили часточку життя людини, а не просто символу соціалізму. На мою думку, щоб зрозуміти людські вчинки, потрібно проаналізувати її особисте життя, а не дивитись на все з політичної, соціальної чи якоїсь іншої точки зору. Ми дізнались про смаки, вподобання Енгельса”.
А ще нас привітали з Днем святого Миколая, адже в Німеччині його відзначають раніше — 6 грудня, тому кожному вручили подарунок. Та й взагалі нас кілька разів вітали з цим святом. А ввечері до нас у готель святий Миколай завітав особисто. А ми зробили вигляд, ніби не впізнали нашого друга Юліана. Та щоб отримати від нього подарунок, потрібно було заспівати українську пісню. Скільки ж талантів виявилося серед нас!
За час перебування в Німеччині ми побували не лише у Вупперталі, а й у Кьольні. Саме там відвідали організацію, завдяки якій змогли приїхати до Німеччини та й взагалі завдяки якій існує цей проект, — це крайове об’єднання “Райленд”. До речі, на столах нас знову чекали солодощі. Під час цієї зустрічі ми обговорювали німецькі та українські свята, їхні спільні та відмінні риси, а також подальші перспективи проекту. Одразу ж після зустрічі ми піднялися на оглядовий майданчик на даху будівлі. Нам відкрився неперевершений краєвид, весь Кьольн був, мов на долоні!
Коли ми дійшли до Кьольнського собору, перехопило подих від його величі. Нам розповіли, що постійно ведуться роботи з його реконструкції, тому що матеріал, з якого він побудований, з часом темніє, тому необхідно його постійно оновлювати. Саме так з’явилося повір’я, що поки будується собор, робота над яким досі ще не припинялась, доти і буде процвітати місто. Оглянувши собор ззовні, ми ввійшли всередину. Наші друзі Меліса та Лукас коротко розповіли про історію цього собору, а далі ми мали вільний час, щоб усе оглянути. “Кьольнський собор — це вершина досконалості. Ти заходиш всередину і наче потрапляєш в інший світ. Тебе більше не турбує буденність життя, ти стаєш вищий за всі проблеми та справи, відпочиваєш душею, а погодьтесь, що це майже нереально зробити під час швидкоплинного годинника життя”, — саме такими враженнями поділилася Олена Черніюк.
Після чудового дня у Кьольні ми знову поринули в роботу. Цього разу відвідали місця колишнього терору. Вадим Кудрик: “Ми були в залі засідань, де відбувся гучний судовий процес над німецьким поліцейським батальйоном, з вини якого було підпалено синагогу і винищено єврейську громаду в місті Бєлосток в Білорусії. Під час екскурсії з розповіді пані Гоффманн ми дізналися про Пауля Кребера, який, ризикуючи своєю роботою, життям, зробив усе, щоб врятувати ромські родини, і за цей вчинок, хоч і з великим запізненням, був відзначений найвищим орденом Німеччини”.
Також цього дня ввечері ми зустрілися з жінкою, яка під час війни була примусово вивезена в Німеччину і вже 67 років проживає тут, хоча сама родом з України. Одразу ж було видно, що це рідна українська душа! Звати її Наташа Браун (дівоче — Денисова). І хоч вона не мала з ким говорити українською до цього часу, та з нами вона з задоволенням розмовляла рідною мовою. В кінці зустрічі вона попросила їй заспівати і, звичайно ж, ми не могли відмовити. “Цій жінці вже 88 років. А вона живе повноцінним життям: варить вареники, готує пиріжки за власним рецептом, досі працює на городі. Вона так багато пережила! Декілька років тому вона втратила кохану людину, але не втратила сили духу, любові до життя і досі приносить радість усім навколо”, — такою запам’яталась Наташа Браун Юлії Федорук та Катерині Сендель.
Ось так цікаво та насичено минув наш тиждень у Німеччині. Впевнена, що ця поїздка залишиться в наших серцях на все життя!
Вікторія Ковальчук, учениця НВК №10