Власне, з подібними діалогами редактора “Проскурова” Богдана Теленька з відомим українським письменником Броніславом Грищуком ми вже знайомили наших читачів. Теми цих “відвертих розмов”, як ви розумієте, далеко не літературознавчого характеру, хоч нібито йдеться у них загалом про літературу, мистецтво, нашу духовність, історію, про той “вічний двигун”, який попри все рухає наше з вами життя з правіку. Сподіваємося, що і цей діалог з Броніславом Грищуком вас не розчарує…
Власне, з подібними діалогами редактора “Проскурова” Богдана Теленька з відомим українським письменником Броніславом Грищуком ми вже знайомили наших читачів. Теми цих “відвертих розмов”, як ви розумієте, далеко не літературознавчого характеру, хоч нібито йдеться у них загалом про літературу, мистецтво, нашу духовність, історію, про той “вічний двигун”, який попри все рухає наше з вами життя з правіку. Сподіваємося, що і цей діалог з Броніславом Грищуком вас не розчарує…
— Броніславе, мені хотілося б погомоніти про… про твоє повоєнне дитинство, звичаї і традиції твоєї Сергіївки, нашу мову і пісню. Одним словом, куди розмова поведе, туди й “підемо”. А почати нашу “одіссею” можна з прозового твору, вміщеного в твоїй грубезній книзі “Голос нічної ластівки”. Є в цьому майже сімсотсторінковому збірнику і романи, й повісті, й притчі. І одна новела, яка особливо збентежила мене, — “Перпетуум мобіле”, себто фантастичний вічний двигун. Та новела має ще й підзаголовок: “Спроба відтворення діалекту рідного села”.
— Мені приємно, що ти помітив серед десятків творів книжки саме оту річ. Вона справді дорога для мене. Дорога і отим діалектом, і незнищенними дитячими спогадами, і… Хоч я не хотів би виглядати тут аж надто сентиментальним суб’єктом, та варто тільки нагадати читачеві, що у новелі діють лише два персонажі: баба Маланка та сусід її Стефан, “винахідник” отого вічного двигуна.
— У новелі “Перпетуум мобіле” нічого особливого, на перший погляд, не відбувається, просто зображено кілька годин повсякденного життя-буття баби Маланки. Але, насмілюся думати, в цих годинах спресовано стільки ПОДІЙ, стільки драматизму, стільки сюжетних колізій, що їх вистачило б на панорамне полотно, на якийсь роман-дилогію (чи й трилогію), а тому оте бабине буденне страдницьке життя з повним на те правом можемо наректи ЖИТІЄМ.
— Власне кажучи, жіноче страдницьке існування, безбарвне животіння — втім, про всякденну його безутішну присутність Маланка й не здогадується! — то, на мій нескромний погляд, і є не що інше, як буття народу, уособлене в характері однієї жінки…
— …зібрана в кількох годинах півсотлітня доба трагічного літопису нації, крах найсвітліших її сподівань. Сюжет новели, вибудуваний за музичним законом тривожного крещендо (від піано — до форте), постійного нагнітання відчуттів, спонукає читача до зростаючої напруги очікування якоїсь неминучої розв’язки, до чогось лихого, невідворотного, фатумного (якщо дозволено так сказати). І у фіналі оце лихе, невідворотне таки стається: гримить вибух, що кладе край мріям сільського винахідника Стефана, “конструктора” перпетуум мобіле.
— Але вічний двигун у новелі — не просто аматорський винахід Стефана Жбурка… Вибач, що я, автор, “втручаюся” у власний задум… Вічний двигун — то, власне, життя самої баби Маланки, одвічне (й довічне) горе народу, безконечні його поневіряння, гризоти, муки.
— І хоч у новелі справді діють лише два персонажі, ми не маємо підстав нарікати на “малозаселеність” твору, на його часову і просторову обмеженість. Адже Маланка уособлює життя мільйонів — її обійстя з румовищем хлівчика, затуманена дорога, що пролягає повз бабину хату, кавалочок приколійної посадки за дорогою, озвученою сигналами безсонних потягів, собачка Найда, коза Маруся…
— Старий бородатий цап, гниди, воші, брусок дустового мила… — усе це неозора Україна, повоєнна і нині суща, терпляча, двожильна, сповнена трагедіями і любов’ю, одухотворена молитвою…
— …виснажена рабською працею і піднята до небес незбагненної краси, глибини і висоти піснею… От вам і малозаселена. От вам і обмежена в часі й просторі.
— Богдане, давай-но ставити крапку на цій темі. А то щось занадто розчулено, занадто пафосно в нас виходить. Отже, в новелі глухо гримить вибух — остаточна крапка в розповіді про житіє Маланки Безкоровайної.
— Не квапся. А що за вибухом? Безвихідь? Небуття?.. Вже після вибуху Маланка розмірковує, радиться з козою Маруською, чи не віднести молочка й сухариків своєму антиподові Стефану Жбуркові. Так що остання крапка все ж — не вибух. Остання крапка — милосердя. Українське, вічне і довічне милосердя. Доки воно житиме в народі, доти й житиме самий народ, доти й не замулиться джерело живлення його невмирущого перпетуум мобіле.
“Впаду у битві я за Русь…”
— Якби моя воля (і влада), то б змінив назву держави. Точніше, повернув би їй назву первісну: Русь. Нехай би собі “Україна” залишалася. Як синонім. Але офіційною назвою має бути Русь. Так, як і йменувалася наша земля справіку. На цю тему я колись вірша написав, а наш Микола Балема поклав ці вірші на музику. “Прощай, жона — ясна краса! Прощайте, сині небеса! Прощайте, пагорби святі! Прощайте, храми золоті… Впаду я серед ковили від половецької стріли…” У мене — зазвичай — не зберігся оригінал тих віршів, але добре пам’ятаю рефрен приспіву: “Я не вернусь, я не вернусь, поляжу в битві я за Русь!” Бо допоки дріматимемо на хохляцьких наших перинах, у нас дорозкрадуть геть чисто все: історію (історіографію навіть!), географію, топографію, топоніміку… фольклор, етнографію, споконвічний наш мелос…
— Я, Броніславе, пам’ятаю згадану тобою пісню, цей марш для чоловічого хору називався, здається, “За Київську Русь”. А ти кажеш….
— Кажу сущу правду. У мене не було слова “Київська” — ні в назві, ані в самому тексті. Мені сказали тоді обережні хлопці, дмухаючи на холодну воду після гарячого молока (сміється), — ну що ти, Броніславе, мовляв, про яку Русь пишеш? Виходить, що твій ліричний герой впаде у битві за Росію? Давай зробимо — “впаду за Київськую Русь” — і все встане на місце! Гм… Як я не доводив тим обережним хлопцям-патріотам, що в ті давні часи ніхто не говорив, не писав “Київська”. Говорили просто — Русь… То чи не через отой красивий епітет… Тобто я хотів сказати — чи не через вживання отого епітета ми й втратили, загубили нашу первісну назву? У нас її просто вкрали. І присвоїли, попередньо забезпечивши себе “колискою трьох братніх народів”. І, виявляється, крім Київської, була ще й Московська Русь… — хоч ні про яку “Московську”, а тим більше “Русь” досі не говорили, не писали, не фіксували такої назви в історичних документах. То просто історична нісенітниця, ТЕПЕРІШНЯ вигадка московських істориків.
— Знаєш, Броніславе, в Острозькій академії закликають ушанувати 1160-у річницю заснування української державності. Як пише газета “День”, головним союзником острожан у донесенні своєї ідеї є “Повість минулих літ”. Саме цей літопис фіксує, що в 852 році наша земля почала йменуватися Руською, і цього року Русь (тобто державне й воєнно-політичне формування, центром якого була Київщина) здійснила похід на столицю Візантії… Про це можна говорити багато. Але залишмо цю справу історикам, вони, сподіваюся, дуже легко доведуть, що Росія не має ніяких прав, ні історичних, ні офіційних, ані моральних відзначати у наступному році 1150-річчя народження російської державності. Про це вже й указ Президент Російської Федерації Д.Медведєв підписав! І заявив при цьому (на зустрічі з істориками у місті Володимирі): “В контексте празднования зарождения русской государственности…. мы должны думать о расширении пространства “Русского мира” всеми возможными способами, которые только есть”.
— Точніше не скажеш: “всеми возможными способами”. Виходить, у тому числі й військовими?
— Давай на якийсь час забудемо про політику. Я знаю, що, крім прози, поезії, драматургії, ти ще й перекладами займався. Які ж особливості тих перекладів?
Сльоза — розчинений кристалик солі
— Ось ти питав про особливості мого перекладу. Я не вважаю себе професійним перекладачем і тому тих “особливостей” не так уже й багато, бо переклад, на жаль, так і не став для моїх ремісницьких зусиль визначальним. Якщо говорити про перекладені мною повісті та романи, то це чудова повість Віри Панової “Сергійко” і гостросюжетний роман братів Вайнерів “Ліки від страху”. Перекладав я їх для видавництв “Веселка” і “Молодь” із російської на українську. Хоч бувало й навпаки. До прикладу — повість Миколи Гнидюка “Про що дзвеніли рейки”, вірші Миколи Федунця, Петра Карася, львівського поета Миколи Романченка (їх я перекладав російською), а також поетів-львів’ян Григорія Глазова, Василя Глотова, які писали російською мовою, вийшли в світ у моєму українському перекладі… Доводилося перекладати й байки, хоч до жанру байки я цілковито байдужий. Але мусив перекладати (посада військового кореспондента зобов’язувала). Мені було все одно, хто з авторів (і кого) переспівував, бо ще з університетських лекцій виніс переконання: всі сучасні байкарі переспівують давньогрецького автора Езопа…
— Або візьмімо наших, вітчизняних, Крилова і Глібова. Хто з них (і кого?) переспівував? Ясна річ, Глібов — Крилова, якщо дотримуватися хронології. А Крилов? Наслідував усе того ж Езопа.
— І все ж Глібов не дослівно перекладав Крилова. Порівняймо закінчення байки “Волк и ягненок” — “Вовк і ягня”. Крилов: “Ты виноват уж тем, что хочется мне кушать”. “Сказал и в темный лес ягненка поволок”. А Глібов? “Нащо йому про теє знати, що, може, плаче бідна мати та побивається, як рибонька об лід: він вовк, він цар… Йому не слід…” Може, я не точно цитую, просто в пам’яті залишилося ще від шкільних уроків. От скажи, що це: переклад? Переспів?
— У будь-якому випадку різниця в текстах незаперечна — і в лексиці, й у формі передавати власну думку: російський варіант, як і належить РОСІЙСЬКОМУ, — безпардонний, рішучий, ультимативний. А ось наш, ріднесенький варіант, — розчулений, жалісливий, сентиментальний, бо ж заплакана мати побивається, як рибонька об лід…
— Отак, Богдане, я й підходжу до тексту поетичного: коли він, текст, не піддається на предмет перекладу більш-менш дослівного, більш-менш точного, тоді вдаюся до глібовського “принципу”, до зовсім ІНШИХ слів, які проте не спотворювали б змісту оригіналу.
— Наведи бодай один приклад.
— Тих прикладів — “хоть пруд пруди”, тобто хоч греблю гати. Якось одна співачка звернулася, аби я переклав українською мовою загальновідомий оперетковий текст одного із дуетів (йшлося про дует Сільви й Едвіна з оперети Імре Кальмана “Сільва”). Перекладати доводилося з російської, іншої “опереткової” мови в Україні й у Союзі тоді, років тому із двадцять, не існувало взагалі!
Усе в мене з “транскрипцією” розвивалося більш-менш нормально. Робота застопорилася на словах: “Помнишь ли ты, как счастье нам улыбалось…” Крутив я це “счастье” і так і сяк, аж доки збагнув: мусиш добирати зовсім ІНШІ слова, які, не міняючи особливо “структури” матеріалу, залишалися б адекватними чи еквівалентними змісту казаного (співаного), тим більше, що закоханий Едвін далі в тексті нібито докоряє Сільві за те, що вона забула оте “счастье”, яке “нам улыбалось…”
— Ти часом не про свою співпрацю з Валентиною Степовою оповідаєш?
— Ніскілечки. Про Валентину Степову варто окрему главу писати. А я надто лінивий, щоби займатися цим. Узагалі-то я не раз вдавався до сценічної “самодіяльності”, перекладав, приміром, “Пісню Сольвейг” із балету “Пер Гюнт” Гріга-Ібсена, арію Керубіно з моцартівського “Весілля Фігаро”, “Лебідь” Сен-Сана та інші твори.
— Ми відійшли від теми. Так що там, урешті, склеїлося із отого “помнишь ли ты, как счастье нам улыбалось…”
— Не пам’ятаю усього тексту, але саме ці рядки звучали так:
Як ти могла
все, що минуло, забути,
день, коли світ
сяяв тобі і мені?
Спогад живе,
наче мелодія лютні…
А наприкінці нашої співпраці з хмельницькою співачкою у мене, прозаїка, народилася ось така поезія:
ВІДБИТОК ДНЯ
Олені Леоновій,
виконавиці “Пісні Сольвейг”
Нема вже дива на землі,
нема ні казки, ані пісні,
ані царевича в сідлі,
ані Яги у темнім лісі.
Де водяник? Русалка де?
Нема, хоч облети півсвіту!
А папороть якщо й цвіте,
то тільки в товщі антрациту.
Знак зодіаку… гороскоп…
“Табу”… “Династія”… Кіркоров…
комп’ютер… гомік… бритий лоб…
“Тойота”… шоп… салямі… долар…
касети… кліпи… НЛО…
Який Пер Гюнт, яка там Сольвейг,
коли й сльоза вже Н2О,
розчинений кристалик солі!
— Бачиш, Броніславе, на який файний вірш наштовхнули тебе переклади та прекрасна їх виконавиця Олена Леонова!
— Це взагалі чудове сімейство — Сергій Леонов, художній керівник обласного симфонічного оркестру Хмельницької філармонії, Олена, викладач вокалу в музичному училищі, їхній син Віталій, він закінчив Київську музичну академію, скрипаль, музикант Національного президентського оркестру.
— Але ж ти не тільки пишеш? Ти ще й читаєш немало літератури?
— Не знаю, що мені ближче — писати чи читати. Мабуть, читати. Хотілося б “заковтувати” хоча б стільки книжок, скільки перечитує їх український критик Михайло Слабошпицький.
— Не тільки критик, а й есеїст, прозаїк, мистецтвознавець…
— Але зараз ми говоримо про читання. Так-от, саме Михайло Слабошпицький нараяв мені ознайомитися з творчістю сербського письменника Милорада Павича. Зокрема з його романом “Хозарський словник”, що вийшов у світ українською мовою у харківському видавництві “Фоліо” 2006 року. Переклала роман із сербської Ольга Рось. Це чудовий роман, своєрідна мандрівка у століттях, по різних країнах, у різних епохах. І дивовижний той чоловік, Милорад Павич. Йому, здається, вже вісімдесят стукнуло, а він зберіг дитячу здатність дивуватися світом і життям, зберіг невичерпне почуття гумору. Знання його в світовій літературі просто безмежні, недаремно ж М.Павич викладав літературу в стількох університетах світу. Є в романі “Хозарський словник” просто бешкетливі, хуліганські фрази, приміром: “Найтяжче орати чужу ниву й свою жінку, але оскільки кожен чоловік розіп’ятий на своїй жінці, як на хресті, виходить, що важче нести свого хреста, аніж чужого”. Або фраза, виписана мною із якогось перекладу Павича російською мовою: “Лейтенант (глядя ей вслед). Баба без жопы, что село без церкви”.
— Ну, це взагалі…
— Але це пише віруюча людина, яка до того ж блискуче знає не тільки християнство, але й іслам, іудаїзм. Але було б із мого боку дивним зупинятися лише на літературному хуліганстві Павича, бо не це в нього головне. Чого вартий оцей вислів письменника: “Справжнє слово завжди, як яблуня зі змією кругом стовбура, з корінням у землі і кроною в небі”. А ще, пишучи про старовинну Хозарію, Мілорад якимсь дивним чином пише і про Україну. Можливо, сам того не підозрюючи і не бажаючи.
— Знову ж таки наведи приклади.
— Будь ласка. “У хозарській державі можна зустріти вчених — євреїв, греків і арабів, які чудово знають хозарське минуле, їхні книги і пам’ятники та докладно і захоплено оповідають про це, а деякі з них навіть пишуть хозарську історію; проте самим це заборонено, і про своє минуле вони не сміють ані говорити, ані писати книг…
Відомо, що коли зникає якийсь народ, в першу чергу втрачаються найвищі верстви разом з письменством… Те ж саме можна сказати і про хозарів. Ціни на проповіді хозарською мовою у їхній столиці — непомірні, натомість проповіді єврейською, арабською чи грецькою мовами зовсім дешеві або й взагалі дармові… У самій державі в громадських і адміністративних службах вище цінуються ті, хто виявляє своє недостатнє знання хозарської мови, хоч вона і є офіційною мовою. Через це навіть ті, хто добре знає хозарську, часто навмисне говорять чужинською вимовою, з помилками і перекрученнями, з чого мають очевидну користь”.
— Просто убивча фраза! Один до одного — про Україну! Хоч я не знаю, чи той Павич узагалі бував у наших краях. А ти знаєш?
— Так, як і ти… Я навіть не скажу одразу, скільки було в нас отих Енських указів, катерининських, валуєвських і т.д. Знаю, що всі вони зводилися до одного: “украинского языка не было, нет и быть не может”. А тепер? Знаєш, що пропонують нам “обрусевшие” хохли? Після усіх тих урядових заборон, указів, постанов? Ці люди кажуть (по телевізору і радіо), пишуть у ЗМІ: ми нічого не маємо проти української мови, нехай вона “на рівних” конкурує з мовою російською. Уявляєш? Це все одно що…
— Чому ж тут дивуватися? Вони ж вважають, що російська мова — найдавніша зі слов’янських мов. Давніша за ту ж сербську, болгарську, українську, польську… Хоч насправді усе навпаки. Кажу це за всієї поваги до російського глагола. А російські шовіністи? Вони кпинять із кожного слов’янського слова, що не є російським. І не тільки шовіністи. Вже й так звані прості люди беруть на сміх мало не кожне неросійське слово… Є така телепередача “Міняю жінку”. Мені запам’ятався ось такий сюжет: дружина українця їде в Москву, а дружина росіянина — в Київ. Міняються сім’ї господинями. Українка вперше опиняється в Москві, на квартирі якогось бізнесмена. Росіянка — в Києві, в помешканні керівника фольклорного ансамблю. Показують, як симпатична жвава росіянка мчить на маршрутці, читає вголос назви українських населених пунктів і аж задихається від сміху. Так вони, назви, чудують вродливу жінку-хохотушку. Чомусь будь-яка слов’янська мова (українська, білоруська, польська, сербська…) сприймається “п’ятою колоною” як пародія на мову російську. Як своєрідний на неї дружній шарж. Над тими пародіями й шаржами можна, в гіршому випадку, доброзичливо поглумитися-поглузувати (мовляв, нехай, чим би дитя не бавилося). Але ж “колона” прагне не просто покпинити, а ВИСМІЯТИ! Бо таке покликання дитяти Хама, який висміює заснулого власного батька.
— Щось ми знову з’їжджаємо на політику…
— Та яка ж це політика — звичайнісіньке щоденне життя! Хоч саме ота телепрограма “Міняю жінку” нітрохи мені не подобається… Мені ж хотілося погомоніти з тобою про звичаї і традиції твого села: посівання, щедрування, колядування…
— Безмежна тема! Давай-но ліпше зупинимося на одному зі звичаїв: на різдвяному віншуванні. Переконаний, що такого звичаю, як віншування у повоєнній Сергіївці, не було в жодному селі Поділля.
До хати заходить… кінь
— Що ж то за звичай такий на Поділлі, якого не було, приміром, у моїй Галичині?
— Уяви таку картину: ти ще маленький, лежиш собі на ліжечку. І раптом — тупіт у сінях, якісь голоси. Розчиняються двері й разом із морозяним хмаровинням у хату ступає… коняка! А з нею кілька парубчаків. Доки ти, укрившись аж до носа ковдрою, ошелешено споглядаєш це дійство, парубчаки віншують, себто поздоровляють господарів зі святом, бажають усіляких гараздів (шкода, вже не пригадаю того віншувального тексту!). І коли кінь у хаті, вибач, накладе купу “слив”, то така антисанітарна акція вважалася гарною ознакою, казали, що добре вродять овес та всяка пашниця.
— Стривай-но, а долівка ж то — глиняна!
— Ну, певне. Глиняна. Навпіл із такими ж конячими “сливами”, у березі визбируваними, ще перед паскою. Або зеленими святами… Я минулого літа купив кілька горсточок татарського зілля, так-сяк розкидав його по хаті… Й згадав повоєнні зелені свята у Сергіївці. Тоді наш тато косив зілля косою. Ні, не косив — жав серпом! А потім разом із мамою застеляли у хаті долівку рівнесеньким шаром щойно ужатого зілля. Той шар мав три-чотири сантиметри товщини. Як же ми, дітлахи, перекидались на цій зеленій розкоші, вдихали її неповторні аромати! Зілля пахло річкою, прибережною хитавицею плавнів, зіллям-лепехою-очеретом…
— То запахи твоєї — і моєї також! — малої батьківщини, її одвічний дух. Тобто те, чого не передати словами.
— Розкажу іще про один запах. Ти знаєш, по війні бракувало всього: хліба, картоплі, солі, сірників. А тато наш любив курнути. Але як же його курнеш, коли нема чим припалити самокрутку? Було у батька кресало (сталева трубка, відламок крем’яного камінця), але ж потрібна ще й губка! Знаєш, Богдане, губку наш тато готував самостійно. Ти ж бачив очерет? Волоття його знаєш? Але я маю на увазі не отой жмут, що його вітер хилитає, а стрижень пуху, що тримається на стеблі трохи нижче, ніби качан кукурудзи. Бачиш, які ми з тобою селюки, не знаємо навіть, як той пух спресований називається!.. Так-от, батько ходив на річку, виламував оті “качани” з очерету, а потім вивільняв стрижні від пуху і замочував його у великій мисці, наповненій кінською сечею і ще якимсь “інгредієнтом”, а через кілька діб усе це висушував на сонечку. От вам і губка! І коли пух остаточно висихав, батько брав щіпку того пуху (уже губки!), притискав його великим пальцем до відламка каменя і кресав, кресав сталевою рурочкою, аж іскри сипалися. А батько тим часом припалював самокрутку до утворюваного кресанням жару. І що то був за аромат — словами не передати! Ось такий букет: димок від самосаду і саморобної губки!
— Мабуть, саме тоді ти й почав курити?
— Ні, значно пізніше, аж у шостому класі. І курив дуже довго, собі ж на шкоду. Уже три роки, як покинув оте осоружне заняття. Але досі сниться: курю жадібно, ненаситно і навіть аромат отої повоєнної губки відчуваю…
— На цій ностальгійній ноті час уже й крапку поставити.
— Згоден. А то дуже вже ми розбалакалися.