Іван Бухал — відома і добре знана особистість у Хмельницькому. Тривалий час він був його керівником: головою міськвиконкому, очолював міську раду. Заслужив славу забудовника міста, генератора ідей з його розвитку, Почесний громадянин міста Хмельницького. У складі нинішнього депутатського корпусу міської ради є головою постійної комісії з питань містобудування, земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища. Про деякі питання зі сфер її діяльності та його особисто наша розмова.
Іван Бухал — відома і добре знана особистість у Хмельницькому. Тривалий час він був його керівником: головою міськвиконкому, очолював міську раду. Заслужив славу забудовника міста, генератора ідей з його розвитку, Почесний громадянин міста Хмельницького. У складі нинішнього депутатського корпусу міської ради є головою постійної комісії з питань містобудування, земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища. Про деякі питання зі сфер її діяльності та його особисто наша розмова.
— Іване Васильовичу, для міської ради вже декількох скликань практикою стала місцева ініціатива — протестна процедура людей проти забудови дворів чи прилеглої території навколо їхніх будинків. Депутати змушені розглядати ці протести, обираючи компромісні варіанти, щоб задовольнити інтереси людей і підприємців-забудовників. Чи можна запобігти цим конфліктам?
— Щоб їм запобігти, треба чітко розуміти причини цих конфліктів і змінити, якщо хочете, філософію забудови міста. Звідки пішла ця так звана “точкова” забудова? Із загальної практики системного порушення генерального плану забудови міста, яка розпочалась у 1990-х роках. До того цих порушень просто не могло бути, генплан чітко виконувався і все у ньому було детально розписано: де і що будувати. Масштабними ці порушення стали після розвалу СРСР та втрати належного контролю за будівництвом.
Чому “точкова” забудова поширилася в центральній частині міста зрозуміло. Коли у нас розпочався будівельний бум житла та офісів, забудовники насамперед дбали про високі доходи, адже в центрі житло завжди є дорожчим. Але ніхто не думав про перспективу, коли, наприклад, панельні будинки треба буде зносити по закінченню терміну їхньої служби. У радянські часи генпланом передбачалися великі вільні території навколо будинків, просторі двори саме з розрахунку цих робіт і місця для нових будинків замість знесених. “Точкова” забудова цьому перешкоджатиме.
Звичайно, виникає потреба у будівництві якихось об’єктів, особливо якщо вони слугуватимуть зручнішому життю людей, але це повинно вирішуватися спільно з ними. Саме люди мають сказати: потрібен їм цей об’єкт чи ні, згодні вони з його будівництвом чи ні. У нас це робиться збиранням підписів мешканців, але чи всі вони чітко знають, під чим розписуються? Але ж ці підписи повинні завірюватися у нотаріуса, що не робиться. Є загальноприйнята процедура громадських слухань з чітким вивченням думки громадян. Це повинна чітко контролювати влада, від неї все залежить. Вимагає цього і закон. Але у нас навіть обговорення загальноміських питань проходить формально, задля “галочки”, широка громада участі у цьому фактично не бере. Хоча це має здійснюватися через домові, квартальні комітети, комітети самоврядування у мікрорайонах. Є досить і технічних засобів, щоб вивчити і систематизувати думки громадян.
— Створення об’єднань співвласників багатоквартирних будинків може якось впливати на практику такої “точкової” забудови?
— Воно повинно на це впливати. Ми, депутати, радимо ОСББ приватизувати прилеглі території, щоб лише вони ними розпоряджалися. Це дозволяє і передбачає законодавство. Тоді жодних конфліктів із забудовниками не буде.
Але тут є одна річ, яка не може не обурювати. В місті достатньо фактично вільної землі для забудови. Так, наприклад, на Озерній є території, де свого часу були виготовлені робочі проекти — бери і будуй. Але ці земельні ділянки розбазарили, віддали “своїм” — хто ближче до корита. Маємо ситуацію, коли ці землі не використовуються і оренда за них не сплачується. Вважаю це злочином проти міста.
— Щодо землі є ще інше цікаве питання. В порядку денному кожної сесії міської ради найбільший пакет проектів рішень належить саме землеустрою. Ледь не до половини з них має зауваження юридична служба виконкому, хоча саме їх і готує до сесії виконком міської ради. Натомість депутати ці зауваження ігнорують. Чому так виходить?
— Через недосконалість нашого законодавства. Цього не було ні у радянські часи, ні ще раніше. Колись я спеціально для нинішніх депутатів роздруковував для прикладу один із законів Петра Першого — про борделі. На декількох сторінках розписано буквально все так, що не допускає жодних інших тлумачень, навіть щодо товщини перегородок у приміщенні. Сьогоднішні закони якраз і дозволяють різні тлумачення. Натомість юристи у трактуванні закону не повинні включати свою логіку, вони — не судді й не адвокати, вони мають лише слідувати букві цього закону. Але ж ця буква виявляється не одна. Тому юристи змушені страхуватися. Ми, зі свого боку, на засіданні постійних комісій зауваження юристів завжди детально обговорюємо, їхню позицію розуміємо, але рішення приймаємо виключно на користь громадян чи підприємців — як це і дозволяє тлумачення законів. На жаль, Міністерство юстиції чомусь не дбає про навчання юристів, про підвищення їхньої кваліфікації. А це потрібно як фахівцям ще старої школи, так і нинішнім вихованцям юридичних вузів.
— Питання землеустрою, забудови міста впливають на його зовнішній вигляд. Отже, рішення, котрі приймає міська влада, і формують обличчя міста. Як досягти того, щоб воно зберігало його історичне минуле і поєднувало з сьогоденням, щоб місто вирізнялося своєю індивідуальністю?
— Так сталося історично, що Проскурів у всі часи залишався глибоко провінційним містечком, не був центром саме міської культури, на відміну, скажімо, навіть невеликих міст Західної України. Інтенсивно розбудовуватися він почав лише у повоєнні радянські часи, але тоді панували стандартні, типові проекти забудови. Архітектурно значимих будівель ще старих часів у нас небагато, вони не визначають обличчя міста. Хмельницький у цьому питанні — не Кам’янець-Подільський. Наше багатство — зелені зони, яких не мають європейські міста, де суцільне каміння, нехай і привабливе зовні. Враховуючи це, свого часу ми будували плани перетворення Хмельницького у центр туризму та спорту, щоб до нас їздили люди з різних країн. Ці плани залишаються актуальними, у чомусь практично реалізуються. Наприклад, у будівництві спортивних об’єктів. Є чимало пропозицій з розвитку туристичної галузі. Маємо, наприклад, не забувати, що своїм розвитком місто зобов’язане залізниці, зокрема станції Гречани. Свого часу саме будівництво залізничних доріг сприяло промисловому розвитку Німеччини, Росії, США, вивело ці країни на провідні позиції в світі. Чому б не запровадити свій туристичний маршрут залізницею: від станції Гречани до Жмеринки, Козятина, де збереглися чудові архітектурні ансамблі вокзалів, до Кам’янця-Подільського? Відновити старовинні комфортабельні вагони і возити ними закордонних туристів. Потрібні лише мета і бажання її досягти, а гроші знайдуться.
— Але сучасна забудова міста повинна мати і відповідну архітектурну гармонію, навіть еклектика стилів має бути органічною, привабливою, чого у нас, на жаль, немає…
— А це залежить від головного архітектора, його фахового рівня, творчого масштабу, смаку. І головне — відповідних прав і можливостей реалізувати свої задуми, дотримуватися обраного принципу. Все це реально лише за умов його незалежності як посадовця. Як на мене, головний архітектор — не повинен підпорядковуватися навіть міському голові, а тільки — міській громаді. Головний архітектор — як художник, він створює мистецький твір — картину міського дизайну, обличчя міста. Талановитих людей у цьому середовищі вистачає, але саме творчої свободи вони позбавлені, залежать від культурного рівня можновладців, нерідко від їхніх примх. Через це та недостатні матеріальні умови так часто у нас і змінюються головні архітектори.
Щодо обличчя міста, то привабливим його роблять і пам’ятники. Колись у Хмельницькому пам’ятник був лише один — Богдану навпроти вокзалу, а нині гостям міста є на що подивитися, гарних пам’ятників у нас більшає.
— Один з них зараз зводиться на майдані Незалежності. Керувати його спорудженням ви взялися добровільно. Отже, скульптурна композиція “Віра Надія Любов” щось для вас означає?
— Історія має служити розуму. Згадайте, кому і чому ставилися у нас пам’ятники — вождям, трагічним подіям. Від чого все це відштовхувалося? Від зневіри, ненависті, зневаги, брехні. Ставили ці пам’ятники і потім їх забували, а вождям — зносили або зводили на тому ж місці новим ідолам. Чи була у цьому якась святість, любов, віра? Ні. Коли у нас на майдані знесли пам’ятник колишньому вождю, постало питання: що зробити на цьому “чорному квадраті”? Оголосили конкурс серед митців і за його підсумками зупинилися на проекті Миколи та Богдана Мазурів. Це було ще у 2002 році. Замовили його виготовлення в Києві, зробили, роботу прийняли. Але тодішнє керівництво міста від неї відхрестилося. Так розумію, що йому не з руки було відкривати цей пам’ятник і казати, що це чиясь була ідея, а не його особиста. Так і поховали цей пам’ятник. У Києві це відгукнулося відповідно: Мазурів звинуватили у тому, що пам’ятник нібито не завершений, грошей їм не заплатили, а місту ще й виставили штрафний рахунок у 3,5 мільйона гривень за оренду приміщення. Про всі ці перипетії дізнався у Миколи Мазура і жахнувся. Виявляється, він з сином завершував роботу за власні кошти, витратили все, що мали, залишилися без копійки, бідували. Але ж місто виділило необхідні кошти — бюджетні, тобто наші кошти, кожного з нас! Довелося наводити порядок, відновлювати справедливість, ставити все на своє місце. Завершити роботу домовилися на заводі “Ленінська кузня”, там зрозуміли важливість і значення цієї скульптурної композиції. Вона унікальна не лише в художньому вимірі, а й технологічно: з новітніх сучасних матеріалів, складається з понад 800 деталей. До речі, коли її побачив тодішній посол Росії в Україні Віктор Чорномирдін, загорівся викупити і встановити на кордоні між нашими країнами. Отже, ось така вийшла історія з цим пам’ятником: складна, суперечлива і драматична. Але ми його відстояли завдяки небайдужості нинішнього керівництва області та міста. Я вам гарантую, що ЮНЕСКО занесе його до світової скарбниці.
Завжди треба пам’ятати: за собою залишати слід, а не розруху, будувати, а не розвалювати. А патріотом міста треба бути не на гучних словах, а на ділі.
Ідей, пропозицій, щоб зробити місто привабливим для туристів, є багато. Ось, наприклад, скіфські кургани. Якби знати про них у радянські часи, ми б тоді не будували там примітивні будинки, а зробили б історичний пам’ятник, подивитися на який приїжджали б з усього світу. Треба застовбити це місце, розгорнути археологічні роботи і діяти далі. Потрібні лише воля і бажання. Маємо повернути суспільству історичну пам’ять, давні традиції моральності, шани, почуття святості.
— Найбільше це стосується молоді. “Віра Надія Любов” — це насамперед для неї?
— Так, інакше матимемо розплату за бездіяльність. Ми повинні відірвати молодь від надмірного занурення в Інтернет, повернути її до культури, мистецтва, історичної пам’яті, духовності. Можливості, умови для цього в місті є, їх треба лише розвивати.
Підготував Володимир Разуваєв