Про невідомі подробиці прийняття Конституції України в ніч на 28 червня 1996 року, про особливості “Шовкового шляху” для нашої країни та своє бачення земельної реформи і не тільки йшла мова в нашім інтерв’ю з головою ВАТ “Проскурів”, народним депутатом України ІІ скликання, відомим у нашім краї громадським діячем Іваном Рудиком.
Про невідомі подробиці прийняття Конституції України в ніч на 28 червня 1996 року, про особливості “Шовкового шляху” для нашої країни та своє бачення земельної реформи і не тільки йшла мова в нашім інтерв’ю з головою ВАТ “Проскурів”, народним депутатом України ІІ скликання, відомим у нашім краї громадським діячем Іваном Рудиком.
— Не сумніваюся, Іване Леонтійовичу, що теми, яких ми вирішили торкнутись у нашій розмові, зацікавлять наших читачів. Тим паче, що є для цього кілька поважних приводів: відзначаємо у ці дні 15-річчя Конституції України, ви нещодавно повернулися з Грузії… Отже, спершу хотілося б почути ваші думки на конституційну тему, адже вже і нова влада всерйоз заговорила про зміну Конституції, перед тим своєю більшістю у парламенті знову її перелицювала під себе. Та саме ви були серед тих народних депутатів, які приймали 15 літ тому Основний закон України, і тому ваша думка з цього приводу є дуже цікавою.
— Дякую, що “Проскурів” про це пам’ятає, бо були часи, коли керівники області навіть не запрошували мене на урочистості з цієї нагоди. Щоправда, я цим ніколи не переймався, адже тоді, у ніч на 28 червня 1996 року, ми здійснили справу великої державної ваги: Україна на п’ятому році своєї незалежності таки одержала Конституцію всупереч усім перепонам, які тоді стояли на шляху конституційного процесу.
На жаль, історики і політологи чомусь забувають, що наша Конституція писалася і приймалася на основі багатьох компромісів та через долання штучних перешкод. Адже не секрет, що тодішній президент Леонід Кучма був проти тієї редакції Конституції, яка лягла в її основу, а прагнув її “писати” не під президента держави, що ще було б якось зрозуміло, а конкретно під себе, нехтуючи елементарними засадами навіть президентської моделі влади. Не секрет і те, що він готувався до розпуску Верховної Ради, що не могло не насторожити, а то й налякати частину депутатів. А чого тільки вартий тиск Кучми на державних посадовців, своїх міністрів, що мали депутатські мандати, які всі, окрім тодішнього міністра юстиції Сергія Головатого, відверто ігнорували роботу над Конституцією. Балансування ж під час її голосування йшло на два-три голоси доти, поки на трибуну парламенту не вийшов Євген Марчук, який попередив депутатів, що добре знає, хто і як голосує, не зважаючи на те, що підрахунок голосів йшов у таємному електронному режимі. Справді, я горджуся, що ідею його виступу тодішньому голові Верховної Ради Олександру Морозу та його заступнику Олександру Ткаченку подав я, мені ж довелося на їх прохання говорити з Євгеном Кириловичем, який своїм різким виступом таки переломив ситуацію у парламенті. До останку впиралися комуністи-депутати з Криму, але коли їх попередили, що автономії вони не побачать, якщо не проголосують, то з’явились і їх голоси “за”. І це також правда. Як і те, що Леонід Кучма, здивований фактом прийняття Конституції, на ранок з’явився у парламенті, обіцяв усім депутатам урядові нагороди та зорганізувати бенкет для нас з дружинами. Досі ні нагород, ні бенкету, бо зрозуміло, що це була лише лицемірна спроба з його боку зберегти хорошу міну при поганій політичній грі.
Та факт залишається фактом: наша Конституція з’явилася на основі компромісів. А те, що Віктор Ющенко відверто, не вірячи у силу Майдану та Помаранчевої революції, здав ряд засадничих владних положень Конституції — це також факт, як і те, що нині вже нова влада почала свої “правки-копюри” в ній. Нам би навчитися виконувати свій Основний закон, а то говоримо спершу, що наша Конституція чи не найкраща в Європі, а тепер знову беремося її змінювати.
— Суттєвий висновок. А якщо зважити, що сьогодні під виглядом завершення земельної реформи в українців можуть забрати право бути господарями на власній землі, знову й знову задумуєшся, що важить у нашій державі Конституція.
— Мене у цьому зв’язку знову насторожує те, що ми, як це часто вже траплялося, спершу приймаємо одні законодавчі норми, зокрема, у земельному законодавстві, які дозволяють, скажімо, скуповувати землю на підставних осіб, а потім вже по факту будемо накладати якісь мораторії на продаж землі тощо. Безперечно, земля повинна мати ціну, бути товаром, але законодавчі норми “правил гри” її перерозподілу повинні служити тільки нашій нації та державі. Адже ж є тут досвід Європи, який засвідчує, що там добре усвідомлюють, що земля є фактором національної безпеки. Тож там, приміром, іноземець може купувати і мати свою власність, але земля, на якій вона знаходиться, перебуває тільки у його користуванні (!). Наголошу, що право користування нею не обмежує права продавати йому свою власність, проте земля у власності може бути тільки у громадян цих країн.
Все це вже давно є у світі, то чому ми вигадуємо якісь мораторії, а не чітко і зрозуміло пропишемо у законодавстві, що таке є юридичні норми користування та власності на землю.
Україні Господь дав унікальне багатство — родючу землю і її цінність ще більше нині зростає в силу продовольчої кризи та глобалізаційних процесів у світі. Втративши свою землю, ми втратимо державу, тож, проводячи земельну реформу, влада зобов’язана думати про наш спільний національний інтерес і загальну безпеку країни. Якщо ми використаємо тут досвід цивілізованих країн, то обов’язково одержимо позитивний ефект від земельної реформи, не дамо загинути українському селу, допоможемо власному сільгоспвиробнику, фермерському руху, створимо сприятливий клімат для закордонних та внутрішніх інвестицій у власне сільське господарство.
— Мабуть, з огляду на глобалізаційні процеси слід розглядати і конференцію Міжнародного Союзу автотранспорту (ІRU), яка нещодавно відбулась у Грузії і в якій ви, як керівник Хмельницького обласного відділення Асоціації міжнародних автоперевізників України, брали участь. Наскільки знаю, основною темою цього форуму стала ідея відродження так званого “Шовкового шляху”, звичайно, у сучасному автоперевізному форматі, який колись єднав Азію та Європу.
— Справді, це був дуже поважний форум, участь у якому брали делегації з десятків країн, адже ІRU нині об’єднує автоперевізників з понад 60 держав, в тому числі з України. Можна лише шкодувати, що у складі нашої делегації не було міністра транспорту, чого не скажеш про більшість делегацій, окрім Росії. Тож якщо говорити про перспективи нарощування міжнародних автоперевезень, які вже стали переконливою альтернативою водно-морському та залізничному транспорту, то якраз Україна на автошляху до Європи є однією з його основних складових. До речі, нині наша країна перевозить набагато більше міжнародних автовантажів, ніж Польща і навіть Росія, а наш спеціалізований автопарк налічує понад 30 тисяч автомобілів TIRів. Тільки в області таких машин зареєстровано в нашій Асоціації 1246 одиниць. Для порівняння зауважу, що колись автопарк “Совавто” СРСР мав у своєму розпорядженні лише три тисячі таких автомобілів.
Розглядати діяльність IRU з огляду на глобалізаційні процеси в світі також треба і нині дуже важливо, щоб це розуміли уряд та влада загалом. Таке враження, що там не до кінця усвідомлюють, що Україна є транзитною державою і для міжнародних автоперевезень, що і тут нам треба активніше вливатись у світову спільноту. Зауважу, що у більшості країн Європи, в тому числі Росії, Грузії, Казахстані, у прибалтійських країнах, тільки не в Україні, уряди передали функції регулювання міжнародними автоперевезеннями таким структурам, як наш АсМАП.
— А з якими враженнями, власне, від самої Грузії повернулися?
— З гарними враженнями, адже за три дні конференції мав нагоду спілкуватися з різними людьми. Вразило те, що, не зважаючи на недавню війну з Росією, яка, зрештою, підтримує сепаратистські дії проти Грузії, грузини дуже миролюбно налаштовані до росіян, а російську мову у тому ж Тбілісі можна почути скрізь. Відчувається, що в цю країну йдуть інвестиції, насамперед зі США. Попри критику політики Михаїла Саакашвілі у розмові з деякими моїми співрозмовниками, вони все ж визнають результати його боротьби з корупцією, зокрема, у правоохоронних органах. Більшість сходиться на тому, що сучасне керівництво Росії ніяк не може змиритися з незалежністю Грузії та України також. До речі, ставлення до українців чудове. Ні від кого не чув ідей приєднання до Росії чи відродження СРСР, як це нерідко трапляється у нас, тож національної гідності не завадило повчитися у грузинів багатьом з нас, а нашим політикам у першу чергу. На моє переконання, пріоритет національних інтересів у державі повинен бути в усьому — чи говоримо про міжнародні автоперевезення, чи про земельну реформу, чи про дотримання і прийняття законів, бо без цього ми просто перестанемо існувати як незалежна країна.
Розмовляв Богдан теленько