Як би я скептично не ставився до подібних професійних днів, та думаю, що певний позитивний зміст в них таки є. Адже мимоволі пробуєш дивитися на справу, яку робиш, з огляду на її суспільне значення. Тож одразу визнаю, що наша журналістика несе пряму відповідальність за викривлену систему координат в українському суспільстві і, на жаль, не скоро перетвориться в оту “четверту владу”, якою її компліментарно називають, зокрема, з нагоди ось таких професійних свят.
Як би я скептично не ставився до подібних професійних днів, та думаю, що певний позитивний зміст в них таки є. Адже мимоволі пробуєш дивитися на справу, яку робиш, з огляду на її суспільне значення. Тож одразу визнаю, що наша журналістика несе пряму відповідальність за викривлену систему координат в українському суспільстві і, на жаль, не скоро перетвориться в оту “четверту владу”, якою її компліментарно називають, зокрема, з нагоди ось таких професійних свят.
І причин, які впливають на подібний стан преси, більш ніж доволі. Зрозуміло, легше було б шукати їх в об’єктивних факторах, пов’язаних зі складнощами українського державотворення, відсутністю у нас патріотичної владно-політичної еліти та в інших подібних причинах. Та переконаний, що багато цих проблем замкнуті якраз безпосередньо на нашому журналістському цеховому сере-довищі, де, на жаль, вистачає професіоналів іншого ґатунку, які, ностальгуючи за минулими часами, коли, як відомо, преса була пропагандистом, організатором і агітатором за комуністичні ідеали, дуже комфортно себе почувають уже нині у ролі “провідних ременів” влади. Що ж до самої влади, то її очільники на всіх рівнях, на моє переконання, за роки незалежності так і не виросли з “комуністичних штанців” у своїх поглядах на пресу. Тож якщо ми маємо у царині свободи слова та преси якісь здобутки за цей час, то радше всупереч тому алгоритму послуху та стандартів “паркетної журналістики”, що постійно нав’язуються з владних коридорів. Особливо відверто і цинічно ці “правила гри” запроваджуються нині новою владою в Україні і, здається, що якраз в нашому краї вони знайшли дуже сприятливий ґрунт. Досить тут згадати події у Городку, Летичеві, Славуті, де місцеві владці цинічно переслідують наших колег, не кажучи про той тиск владної цензури, який з’явився у роботі районної преси, на нашому обласному державному телебаченні. Не дивуюсь, що практично мовчить з приводу цих фактів наша обласна спілка, яка із “запізненням” спромоглася на заяву з приводу кількох цих фактів, а наш обласний офіціоз “прославляє” одного з таких гонителів преси і навіть не наважується запитати у нього про цей інцидент, що прогримів уже на всю країну. Окреме питання про стан преси загалом в Україні, де вже відбуваються катастрофічні процеси з втратою нами інформаційного простору.
Тож зрозуміло, що у ці дні, слухаючи на адресу преси епітети на кшталт “четвертої влади” тощо, мені здається, журналісти просто зобов’язані, принаймні для себе, чітко ставити діагноз хворобі, яка вразила і наш професійний цех, на жаль, не без нашого поступливого сприяння. Ми таки справді створюємо викривлену систему суспільних координат, коли грішимо проти правди, коли не ініціюємо вдумливий діалог навколо тих складних і неоднозначних суспільно-політичних процесів, що відбуваються в нашій державі та за кордоном. Не знаю як вам, а мені нині дихається набагато важче у своїй професії ще й від того, що деколи майже фізично відчуваєш, як наша суспільність просто не чує правдиве журналістське слово, яке, на жаль, девальвується не без нашої ж участі. Ось така, якщо хочете, шановні, спроба сповіді у переддень того дня…