З хмельницьким боксером Владиславом Вєтошкіним ми зустрілися по гарячих слідах першості країни серед молоді. Нова нагорода і ще один чемпіонський титул — ось результат його роботи на цьому форумі. Для 16-річного спортсмена це вже третє золото чемпіонатів України. Про нього і не тільки хлопець з радістю погодився розповісти читачам нашої газети.
З хмельницьким боксером Владиславом Вєтошкіним ми зустрілися по гарячих слідах першості країни серед молоді. Нова нагорода і ще один чемпіонський титул — ось результат його роботи на цьому форумі. Для 16-річного спортсмена це вже третє золото чемпіонатів України. Про нього і не тільки хлопець з радістю погодився розповісти читачам нашої газети.
— Владе, вітаю! Після перемог на школярському та юніорському чемпіонатах країни ти довів, що кращий ще й серед молоді. Це означає, що ти постійно ростеш, вдосконалюєшся і конкуренція тобі до снаги. Відчував, що повернешся додому не з порожніми руками?
— До змагань готувався ретельно, мав три навчально-тренувальні збори з національною командою, виступив на кількох всеукраїнських та міжнародних турнірах. Словом, підготовка була насиченою та різноплановою. Але перед будь-яким стартом робити прогнози не в моєму стилі. Просто виходжу на ринг і викладаюся по максимуму. Цього разу золото коштувало мені чотирьох переможних поєдинків, два з яких завершив достроково. У фіналі боксував із полтавським спортсменом Максимом Горбом. Наше суперництво закінчилося з рахунком 7:4 на мою користь.
— Наполегливість принесла свої плоди й одне з головних завдань на цей рік уже виконано. Попереду чекає ще складніше — чемпіонат Європи, який відбудеться у кінці літа в Ірландії.
— До того ще маю пройти цілу серію випробувань. Графік цих кількох місяців буде дуже насиченим і він покаже, наскільки я готовий до ірландських перипетій. Звичайно, що статус віце-чемпіона континенту хочеться доповнити чемпіонським титулом. Коли зупиняєшся за крок до омріяної мети, то відчуття незавершеної справи не дає спокою. Особливо в перші кілька тижнів…
— Торішній юніорський континентальний чемпіонат був для тебе дебютним. Відстояти перше місце тобі не вдалось, але й другою позицією, судячи зі сказаного, ти також не дуже задоволений?
— І так, і ні. Поганий той солдат, який не мріє бути генералом. Звичайно, спочатку після чемпіонату Європи почувався розчарованим і незадоволеним, але потім пристрасті вщухли. Я мрію про бій-реванш зі своїм кривдником — росіянином Бехтоваром Назіровим. Доля ще зведе нас на ринзі. І це буде дуже принципове з’ясування стосунків.
— Спорт — це завжди справа честі. Пригадуєш, коли вперше одягнув боксерські рукавички і погодився на всі плюси та мінуси спортивного життя?
— Бокс для мене, в першу чергу, — це задоволення, а вже потім усе решта. Його отримую не лише від здобутих перемог, але й від процесу навчання, коли пропускаю удари, коли йду стомлений додому після занять і т.д. Так було шість років тому, коли тільки-но починав, і так є зараз. А в секцію потрапив випадково. Друг запропонував прийти на пробне тренування, після якого вже наступного дня я записався у групу Івана Яструба. Перші змагання відбулися вже через місяць. Тоді все було, ніби в тумані, але добре пам’ятаю дебютний поєдинок, бо, на здивування собі, його виграв. На згадку про той історичний момент зберіг навіть шорти в яких отримав своє бойове хрещення (усміхається — прим. авт.).
— Відтоді багато, як кажуть, води стекло і ти, певно, вже втратив рахунок своїм боям. Але не тим, які стали особливими, можливо, навіть переломними?
— Сподіваюся, що всі найзнаковіші для моєї боксерської кар’єри поєдинки ще попереду. Хоча на кожному етапі становлення будь-якого спортсмена можна знайти моменти, котрі розділяють життя на до і після. Для мене таким був минулорічний чемпіонат Європи. Його срібна нагорода не змінила мого підходу до тренувань чи боксу загалом, але дала багато в плані досвіду та професійності.
Ще пригадався чемпіонат України серед школярів трирічної давнини, на якому я виступав у ваговій категорії до 36 кг та переміг. Фінальний бій був настільки виснажливим, що з рингу Іван Миколайович виніс мене на руках. Але це було ніщо, порівняно з почуттями радості та щастя, які довелося тоді пережити.
— Погодься, що й від улюбленої справи іноді потрібно відпочивати. Як ти запасаєшся душевними та фізичними силами?
— У мене майже не залишається часу на дозвілля, але, як і кожен, маю свої слабинки. Однією з них є риболовля. Страшенно люблю виїхати з друзями за місто, посидіти кілька годин за вудкою, потім приготувати улов. Це дуже розслабляє: я викидаю з голови думки про школу, тренування, змагання. Рідні кажуть, що пристрасть до риболовлі передалася від дідуся. Він помер, коли мені було три роки, а тому разом порибалити нам не судилося.
Я затятий прихильник активного відпочинку, саме тому маю велосипед, на якому залюбки з вітерцем катаюся містом і не тільки. З ним, до речі, в мене пов’язана цікава історія. Якось у дитинстві попросив маму в подарунок “залізного коня”. Вона відповіла: “Виростеш, заробиш грошей і купиш!”. Отримавши першу зарплату в 14 років, вирішив здійснити свою мрію. Пригадавши ту розмову кількарічної давнини, ми з мамою посміялися від душі і я таки придбав двоколісного.
Ще одне моє захоплення — собаки. На жаль, кілька тижнів тому наш улюбленець загинув. Думаю, ми не скоро його забудемо, але, щоб легше пережити втрату, вирішили взяти цуценя. Тепер ось у процесі пошуку.
Ольга Цимбалюк