Є речі, до яких хочеться і хочеться доторкатися. Вони ваблять тебе, заворожують, тішать. Ти відчуваєш, що це — твоє: не видумане, не штучне, не засмічене. Бо малювати можна по-різному: пензлем, різцем, а можна пером, закоханим у слово. Такою мені відчувається поезія Володимира Ярчука, презентацію нової книги якого — “Наперсток духмяного літа” ми відсвяткували в колективі спілки “Поділля”.
Є речі, до яких хочеться і хочеться доторкатися. Вони ваблять тебе, заворожують, тішать. Ти відчуваєш, що це — твоє: не видумане, не штучне, не засмічене. Бо малювати можна по-різному: пензлем, різцем, а можна пером, закоханим у слово. Такою мені відчувається поезія Володимира Ярчука, презентацію нової книги якого — “Наперсток духмяного літа” ми відсвяткували в колективі спілки “Поділля”.
Є різні поети: одні віршують, як філософи, другі рубають з плеча, треті безкінечно шукають себе, інші, прагнучи слави, премій, статків та визнання, стараються вловити ритм часу, знайти “модну” тему, заграють чи то з читачем, чи то з меценатом, і, врешті, гублять свій дар.
Але є такі, поезія у яких справжня. Кажу це щиро й відверто. І не як голова спілки, а як вдячний слухач, бо дуже люблю казки, а тут, що не вірш, то справжня казка. От де гармонія! Автору не треба шукати ні себе, ні сюжет. Він тут, серед цих, наповнених мелодіями, барв природи, він сам частинка цієї природи, він і спостерігач, і об’єкт спостереження.
В українській мові є дуже влучне слово, яке описує стан медитації: “задивився” (кожен з нас неодноразово мимоволі переживав цей стан). Так от, Володимир Миколайович — митець, тонкий лірик, який виписує свої маленькі шедеври, неодмінно перебуваючи саме у такому стані.
Таке може написати лише людина, яка знає, як воно: ходити босими ногами по росі, бачити, як сходить або сідає сонце, в який саме день літа розквітає бузок або піони, що шепоче бджола на айстрі, де саме у лісі випасає своїх діток пан-опеньок… Такого не напише людина, яка не виросла у природі, людина асфальту, людина задимленого бездушного міста, людина соціуму…
Простежується впевнений авторський стиль: надзвичайно глибокі метафори, свіжі, незвичні і нові порівняння, милозвучні суголосся та співзвучні асонанси: “Лелечий клекіт кличе знов під грушу…”, “Барвінком, маком слід в полях встелився…”, “І піч приємно пахне пиріжками”. Причому в авторському виконанні “пірожками” і ти аж чуєш, як вони пахнуть, ті пірожки…
Як приємно, що у своєму віці, щиро вірячи у те, що “літам-гусятам-перших сімдесят..”, поет зберіг здатність щиро хвилюватися, переживати і любити. Любити свою дружину, яку судилося зустріти у легендарному Севастополі, своїх батьків, які дали найцінніше — життя, і свою рідну землю. Любов’ю, саме любов’ю пронизаний кожен рядок його поезій, іноді аж сльози проймають…
Як мудро, що внутрішній стрижень книги Володимира Ярчука побудований на числі сім — числі землі, яке по вертикалі з’єднується з числом “сімдесят” — числом Бога, а ще вище, із числом “сімсот” — числом душі — чи то людської, чи то вселенської… Бо є сім кольорів райдуги, сім нот у музиці, сім днів у тижневі… Бо сім разів потрібно відміряти, щоб один раз одрізати… Бо у кожної людини є сім її внутрішніх “я”, які ніби закодувались у слові сім’я… Бо сім світил об’єднує наша Сонячна система… А втім цей перелік можна продовжувати без кінця…
Важливо насамкінець сказати ось що:
Спасибі, зоре, вічна і незгасна,
Ну, як без тебе жити — в самоті?
Моя ти музо-музико прекрасна
Від юних літ ти прихисток
в житті.
Зерням від материнської утроби
На батьківських долонях проросла.
До них з любов’ю, до рідні, природи.
Від пісні колискової села.
Настій любистку п’єш із вуст
кохання,
З-за хмар осяйність стелиш
стежку в лет.
Смакуєш навіть гіркоту
страждання,
Коли віршуєш ямбовий сонет.
І шляхом знову й знов летиш
лелечим.
Свої й чужі лелієш зграї мрій.
І завжди духом пройнятий предтечі.
Пробач, що тісно у душі моїй.
Це — поет Володимир Ярчук, який у своїх семи книгах зумів умістити сім своїх обріїв. А скільки ще вмістить? Браво!
Віктор Цимбалюк, голова літературної спілки “Поділля”