Суєта сучасності відводить людину від духовності, мистецтва. Але відрадно, що і в наш заклопотаний час є люди, котрі своїм діянням не дають зітліти вічному, привертають до нього оточення. Такими є члени подільського товариства Григорія Сковороди — Олександр та Лариса Чернови. Минулої п’ятниці у приміщенні міської ради вони організували виставку “Народна хатня ікона Поділля”. Усі 36 експонованих святинь знайдено на території нашого краю. Кожен переданий художником лик святих несе в собі інформацію про минуле, традиції, обряди, побут наших пращурів. Приватна колекція Чернових — скарбниці народної культури, що акумулюють у собі глибину духовного світосприйняття українського народу загалом і нашого Поділля зокрема. Корені найстаріших із приватної колекції ікон сягають ХVIII століття, а найбільш наближена до сучасності ікона ХХ століття. Чому експоновані ікони називають хатніми і народними? Та тому, що авторами таких ікон були художники-самоучки, які малювали переважно не для церков, а для селян, мешканців провінційних містечок. Наші прародичі, земляки розміщували ці ікони у причілкових кутках або на спеціальних полицях для зберігання образів. Прикрашались ікони вишиваними рушниками, квітами, кетягами калини. Їх образно-колористичний лад гармонійно поєднувався з декоративними настінними розписами, тканими виробами, витинанками, керамікою.
Суєта сучасності відводить людину від духовності, мистецтва. Але відрадно, що і в наш заклопотаний час є люди, котрі своїм діянням не дають зітліти вічному, привертають до нього оточення. Такими є члени подільського товариства Григорія Сковороди — Олександр та Лариса Чернови. Минулої п’ятниці у приміщенні міської ради вони організували виставку “Народна хатня ікона Поділля”. Усі 36 експонованих святинь знайдено на території нашого краю. Кожен переданий художником лик святих несе в собі інформацію про минуле, традиції, обряди, побут наших пращурів. Приватна колекція Чернових — скарбниці народної культури, що акумулюють у собі глибину духовного світосприйняття українського народу загалом і нашого Поділля зокрема. Корені найстаріших із приватної колекції ікон сягають ХVIII століття, а найбільш наближена до сучасності ікона ХХ століття. Чому експоновані ікони називають хатніми і народними? Та тому, що авторами таких ікон були художники-самоучки, які малювали переважно не для церков, а для селян, мешканців провінційних містечок. Наші прародичі, земляки розміщували ці ікони у причілкових кутках або на спеціальних полицях для зберігання образів. Прикрашались ікони вишиваними рушниками, квітами, кетягами калини. Їх образно-колористичний лад гармонійно поєднувався з декоративними настінними розписами, тканими виробами, витинанками, керамікою.
Поширена на Поділлі хатня ікона, зазвичай, мала кілька зображень, виконаних олією на дошці чи полотні. Це були найулюбленіші святі народного культу: Богородиця, святий Микола, свята Параскева П’ятниця, свята Варвара… До них зверталися з усіма помислами як до покровителів і заступників у земних нещастях. Привертають увагу простодушне олюднення канонічних образів, вміщення їх у побутові ситуації, щиросердна наївність зображень. Так, на експонованій іконі “Тайна вечеря” (на фото) художник зобразив Ісуса й апостолів, сидячими за розкішним застіллям, з притаманними пересічним селянам манерами та жестами. Отже, хатня ікона, насамперед, була пов’язана з народним побутом і замість канонічного тлумачення християнської віри виявляла народне розуміння явищ навколишнього світу і народне розуміння краси. Досліджуючи хатню ікону, колекціонери-історики збирали свідчення і про їх авторів. Серед знайдених матеріалів був вірш, у якому художник милується своїми зображеними святими. “В мене личко, як яблучко, в мне очі, як терночок, в мене брови, як шнурочок”, — так описує художник-аматор намальовану святу. З багаторічних хатніх ікон на нас дивляться кароокі, чорноброві українки з рум’яним личком, які тримають на руках таку ж рум’яну дитину… Персонажі ікон не лише наділені рисами українських національних типажів, але й часто одягнені у народне українське вбрання. Виразною ознакою приналежності до національної культури є прикрашання ікон стилізованим квітковим орнаментом, використання орнаментальних смуг, що обрамлюють ікону, подібно до того, як облямовували вікна чи двері настінні розписи в українській хаті.
Характерною особливістю цих ікон є і їх професійна недосконалість. Вона лише підсилює враження умовності образу і в поєднанні з чистотою та щирістю погляду дала підстави для виникнення мистецьких термінів “наїв” та “народний примітив”.
Глиба знань з історії та народного мистецтва — виставка хатніх ікон з приватної колекції експонувалася не тільки у нашому місті, її бачила вся Україна, була вона представлена й за кордоном. Відшукувати ікони колекціонери почали ще у 1990-х роках, з тих пір зібрали до чотирьох десятків мальованих святинь, кожна — особлива і цінна по-своєму. Про те, що колекція варта уваги хмельничан, давно знають у міській раді, тому охоче зголосились організувати цю виставку. Як зазначила керуюча справами міськвиконкому Людмила Черевченко, ці ікони — спадщина предків, мистецька знахідка.
Ірина САЛІЙ
Фото Дмитра СВІДЕРСЬКОГО