Напередодні Дня вшанування пам’яті воїнів-афганців я вирішила поспілкуватися з Євгеном Гуком. Він — член управління Хмельницької спілки ветеранів Афганістану, кавалер ордена Червоної Зірки, власник медалей “За бойові заслуги”, а також директор єдиного на пострадянському просторі приватного музею афганської слави, який уже п’ять років працює при барі “Пелікан”, що в Раковому.
— Ви йшли на війну добровольцем?
— Звісно, все відбувалося з власної волі. Тим паче, що я до цього був готовий як фізично, так і морально. Гарною школою для мене стали служба в армії, чотири роки навчання в Кам’янець-Подільському вищому військовому училищі, потім — у десантному взводі. Пов’язавши своє життя з військовою справою, я продовжив сімейну династію. Через це, а також і з багатьох інших причин, зокрема, й виховання, виконання інтернацінального обов’язку стало для мене не порожнім звуком.
— Яка почувалися там — у гарячих точках, коли небезпека та смерть чатували на кожному кроці?
— В Афганістані мені довелося побувати тричі як сапер повітряно-десантних військ. Пригадую, що був шокований не стільки війною, скільки умовами життя, біднотою мирного населення цієї гірської країни. Не раз вдавалося рятуватися лише завдяки згуртованості та професійності нашої команди. Саме в цьому була наша сила. Напружену атмосферу намагалися розбавити по-різному: грали на гітарі, співали. Це допомагало легше переживати негаразди.
— Опісля, коли повернулися додому, відчували психологічний тиск війни?
— У таких ситуаціях кращим лікарем можуть бути лише час і саме життя. Звичайно, що спочатку неприємно та боляче було чути фрази, на кшталт: “Для чого ви туди поїхали?”, “Хто вас туди посилав?”. Доводилося ковтали образи про себе та сподіватися, що розуміння до тих, хто повернувся, й до тих, хто поклав там своє життя, прийде з часом.
— Певно, на знак шани до живих і померлих учасників афганської війни й створювали свій музей?
— Це швидше не музей, а своєрідна кімната пам’яті афганським побратимам. У пошуках трофеїв довелося об’їздити всю країну. І якби не друзі, то мені навряд чи вдалося б зібрати раритетні та рідкісні нині афганські речі. Серед них зброя, військова форма, чорно-білі світлини, газети двадцятирічної давнини. Разом із військовими товаришами частенько збираємося в цих стінах, щоб пом’янути фронтових друзів. На екскурсії, які я проводжу сам, приходять і школярі.
— Знаю, що ви мрієте створити ще одну кімнату пам’яті.
— Це лише в планах, на реалізацію яких потрібні немалі кошти. Хочеться зробити все за вищим розрядом, а для цього необхідно залучити професійних дизайнерів, художників, зібрати нові експонати.
Розмовляла Ольга Гуртовенко