Твоя буде правда, Господи,
якщо я стану судитися з Тобою,
та все ж буду говорити
про правосуддя перед Тобою:
чому шлях нечестивих
благополучний?
Чому брехуни живуть у спокої?
Ти посадив їх, і коріння пустили вони,
і проростають, і плодоносять.
Ти з уст їх не сходиш,
та від сердець їхніх далеко.
А мене, Господи, Ти знаєш, бачиш і випробовуєш серце моє.
Єремія 12.1-3
В мальовничому краю,
з садами квітучими,
лісами грибними,
полями хлібодайними,
джерелами і струмками прозорими,
лугами цілющими,
на ЗЕМЛІ РОДЮЧІЙ —
муруй, радій, співай!
Та замулились душі джерела!
Чого в глеки налили —
То будемо пити.
Бунтує, кричить, просить, вимагає, гримить, кличе, клекоче, волає — ДУША ПОЄТА…!!!
Творив, творив — порвав; та аркуш чистий взяв…
Будували.. Будують країну.
А рідну УКРАЇНУ?…
Не руйнуйте УКРАЇНУ…!!!
М.Левків Отам, де ніч, світається село.
Шепочуть кулі давніми словами.
Червоно-чорно терпне знамено,
І голоси прощаються над нами.
Отам, де ніч, світаються вогні.
Холодне слово душу не рятує.
Вже побратими стали при мені,
Яких ніхто, крім неба, не почує.
Голосить дим, а ми помовчимо.
Стоять вітри над нами й поза нами.
Червоно-чорно терпне знамено.
Шепочуть кулі давніми словами.
***
Ще вдосвіта світалося у подорож —
Чи попід лід, чи підтюпцем у ніч —
На Україну, де сьогодні порожньо,
Але бодай поглянути на Січ,
Не відаю, як воля поховалася —
В світах, де ходять душі неживі.
Гетьманщина була, але не сталася.
Мені ж — аби гармата на рові
Була завжди споряджена й обстругана,
І побратими стали, як живі…
Ходили попід панськими хоругвами,
Які усіх покрили на траві.
Але — про інше.
Що там, по гробовищу —
Ті самі вдови і самі пустки,
Горьовища, гнойовища, руйновища,
Пощо-ніяк, навіщо і таки?!
А понад тим одвічне безгоміння,
І попідтиння в небо, і вітри…
Те вічне безголосе голосіння,
Яке і досі дихає згори.
Отак. Бо так!
Даремного не дасться.
Отак, бо так.
Трясовища і гнів.
Та я, Іван Сірко, не на пропаще
І не на зле себе порозумів.
Останній змах.
Остання крапелина,
Цілуючи, сахається плеча.
Оце моя остання хуртовина.
Пороги по молитві.
І свіча…
***
Сіромашко мій, сіроманцю,
Світе мій білий!
Сіропташечко моя
Сизокрила!
Ходимо по росі —
Ноги босі.
Сіродоленько моя
Простоволоса…
Ми рідні, ми живі.
Одної мови.
Було і далі — стали при межі.
Тота свобода обкипає кров’ю,
Лютуючи на дикому ножі.
Ми — побратими.
Сироти скажені.
По нас нічна сваволя присяглась.
Неприхатьки, несвітки, неоженьби,
Але колись згадають і за нас,
Як вовкулаки вродяться…
По всьому
Тобою перекинусь — і мине.
Хай думають, що я не маю втоми,
Коли удвох голосим про сумне, —
Оте, забуте, де і слів немає,
А тільки туга, туга або зойк.
А ти, вовчисько, з серця не втікаєш.
…Сіроманчику мій, ой…
***
І там, де слово слова не рятує,
Отам де навмання по навмання,
Не скаржитись, що Бог тебе не чує,
А просто прихистити вовченя —
Не сіре — чорне. Дичина і зваба.
Три хистки сивини. Нічий-нічий.
Його широка одчайдушна лаба
Покоїться у мене на руці.
***
Тихо на серці.
Відтала осіння вода.
Поночі небо пішло понад світлі безодні.
Сам я дорогою йду, що мені нетверда,
Тою, де чуються вперше слова Прагосподні.
Станеться світ.
У долонях — долоні землі.
Порох і туга по них — од пітьми і погару,
Ніч повертається в ніч.
Та мені й по мені
Сонце погляне у вічі з Холодного яру.
***
мені байдуже
просто стомився
ті думи навіч
краще б перехрестився
не гупав щоніч
не швендяв ото
серед світу
дорога німа
богданові заповіти
зрада й пітьма
як би оце доплуганитись
моці набрати
аби оцим вередовищем
не панувати
доволочитись добутися
до отчого дому
того який під стріхою
там і на тому
…Я — кошовий.
Громада обирала.
Не відречусь. Такі мої борги.
Що сам на сам — того, напевно, мало
Аби були достойні вороги —
А так нема з ким кия шанувати, —
Якесь невір я, дике і чуже.
Стоять мої вози.
Мовчать гармати.
Жінки і діти плачуть в неживе.
Та треба йти. Нужда закон зміняє.
Наопашки, наголо — і пішов…
Оце мій непокаяний Почаїв.
Оце сліди від зайшлих підошов.
Куди — у Межигір’я?
А по тому
Ще Соловки наявляться мені…
Час озиратись, вовче, і додому,
Якого не бува в самотині.
***
Чи свідки, чи брати…
Як заповівся.
І понад силу кличу: “Отче наш…”
Мені туманом затягає військо
Над голосами нині й повсякчас.
Завжди їх сто — на тих, кого покластися.
І тих отих, що триста, наче скло…
А лава суне, наче попокрастися
В своє уже обкрадене село.
А там — дитята. Сироти і вдови.
Старий священик з шаблею на всіх.
Та ще отой безрукий, безголовий,
Що навіть сатану бере на сміх.
А ти, Сірко, уже не вовченя.
Тобі не навпростець, а навмання.
А вовк — як вовк.
Йому гетьманувати.
Мені ж, сіромі, крихітка з імли.
Та рушили почавлені гармати
І “слава” покотилась з будь-коли.
Той вовк піде.
Щасливо тобі, вовче,
Твій дух отам — від попелу й крові.
Ти позирав на нас во ім’я Отче,
А сам себе кусав у кропиві.
А степ — що степ?
Сховатись — не сховатися,
Але ще є мороз на кропиву.
Є тихе небо, де і я вмиратиму. І віща мова.
… Годі. Поживу.
***
Отам, де ніч, світається село.
Шепочуть кулі давніми словами.
Червоно-чорно терпне знамено
І голоси прощаються над нами.
Оце мої покути і свята,
І тиха сповідь, і остання сила, —
Не вороги зімкнуть мої вуста —
Брати по вірі викинуть з могили.
Голосить дим, а ми помовчимо..
Стоїть остання воля під громами.
Червоно-чорно терпне знамено.
Собаки похлинаються за нами.
А ти — як я,
Відьмацьке вовченя.
Кого коли ще матиму за друга?
Оце хіба проситиму коня
І поцілую шаблю і попругу.
Голосить дим, а ми помовчимо.
Стоять дими за нами й поза нами.
Червоно-чорно терпне знамено.
Шепочуть кулі добрими словами.
Павло ГІРНИК