Нещодавно презентовано книгу “Я, потяг і вагон” поета і журналіста, колишнього редактора газети “Нетішинський вісник” Миколи Заріцького. Книга вийшла в Івано-Франківську, СПД Ярош Л.М ., накладом 500 примірників.
Цю подію можна було б віднести до розряду рядових явищ у літера-турно-видавничому морі Хмельниччини, якби не сама книга і не обставини, в яких вона створювалася. Усі 156 поезій, що увійшли до збірки, опубліковані вперше. Вони вражають непідробною щирістю та глибиною думок, оригінальністю. Книга побачила світ рік по тому, як автора не стало. “Задум видати поезію з’явився ще за життя Миколи Матвійовича, — розповідає Руслана Чернюк — координатор і співвидавець книги, вірна подруга Миколи Заріцького (до останньої хвилини була з ним поруч, надихала, підтримувала). — Поезію, як і прозу, він писав усе життя. Як зазначено у вступному слові, більшість із написаного згоріла під час пожежі на дачі. Залишилася творча спадщина за два останні роки. Микола був вимогливим до себе, самокритичним і жодного разу не наважився винести вірші на суд читачів. Чи то жартома, чи всерйоз казав: якщо ти не зробиш цю книгу, то її не зробить ніхто. Після його передчасної смерті я взялася за справу…”.
Нещодавно презентовано книгу “Я, потяг і вагон” поета і журналіста, колишнього редактора газети “Нетішинський вісник” Миколи Заріцького. Книга вийшла в Івано-Франківську, СПД Ярош Л.М ., накладом 500 примірників.
Цю подію можна було б віднести до розряду рядових явищ у літера-турно-видавничому морі Хмельниччини, якби не сама книга і не обставини, в яких вона створювалася. Усі 156 поезій, що увійшли до збірки, опубліковані вперше. Вони вражають непідробною щирістю та глибиною думок, оригінальністю. Книга побачила світ рік по тому, як автора не стало. “Задум видати поезію з’явився ще за життя Миколи Матвійовича, — розповідає Руслана Чернюк — координатор і співвидавець книги, вірна подруга Миколи Заріцького (до останньої хвилини була з ним поруч, надихала, підтримувала). — Поезію, як і прозу, він писав усе життя. Як зазначено у вступному слові, більшість із написаного згоріла під час пожежі на дачі. Залишилася творча спадщина за два останні роки. Микола був вимогливим до себе, самокритичним і жодного разу не наважився винести вірші на суд читачів. Чи то жартома, чи всерйоз казав: якщо ти не зробиш цю книгу, то її не зробить ніхто. Після його передчасної смерті я взялася за справу…”.
У Нетішині і далеко за його межами Миколу Заріцького знали як досвідченого журналіста, а ще як людину добру, товариську, щедру. Десять літ очолював першу в місті атомників газету “Енергобудівник”, потім кілька років поспіль редагував “Нетішинський вісник”. Зробити газетний номер чи то свято для колег, комусь дієво допомогти — для нього це було справою честі, улюбленою справою. Навколо Заріцького завжди збиралися люди, для них він жив і творив. Здавалося, всім був близьким і знайомим. Проте, як зазначає у передмові колега по перу Віктор Гусаров: “Я добре знав цю людину і не знав зовсім”. Ми не знали його як замисленого, щемливого лірика, закоханого у Батьківщину, в жінку, сповідника перед совістю.
Перед читачем збірки “Я, потяг і вагон” постають рядки, “оголені, як електричні дроти, болючі, як штрикання голки під нігті, не просіяні у решеті літературних бомондів, а розтрясені і спресовані, як від маталання по рейках останнього вагону стрімкого експресу”. Ось таке ємке визначення дано у передмові. І таки правда, що поет гостро відчував Любов і Смерть, що між цими станціями він прожив земне і творче життя.
Голова літоб’єднання, один із упорядників книги Віктор Гусаров, внутрішнім чуттям збагнувши біль і тривогу представлених поезій, і запропонував назву книги. Один із віршів, зовсім коротенький, передає сон: “Я, потяг і вагон… Б’юсь об рейки На невидимім шнурку”.
У низці поезій неспокійна душа наче підсумовує прожиті роки, окреслює громадянську і суто людську позицію. “Хрещу себе щоденно І вірю в вічність, У Бога і людей…” або ж “Ввіткну у серце камінь. Нехай розквітне там, Немов розмай: Перемагай! Перемагай!”. Та найбільш промовистий у цьому сенсі вірш, у якому передано розмову з другом. Той запитує: “У прожитих літах Ти слід залишив чи морок?” А поет дає відповідає самому собі: “…завше — бив на сполох!”
Перед нами — людина-дзвін, вірний служитель Слова, що стоїть на сторожі правди. Висоту і значення слова — головного інструмента в руках публіциста і поета, автор збірки постійно підкреслює: “Як страхом братись за перо, то краще себе зранить…”, “Які ви ниці, Вкладаючи у слово й спів Доларову дещицю. А свято слова?”. За приклад непідкупних співців громадянського звучання поет має Шевченка, Стуса і Симоненка, яким дуже хоче подивитися в очі, але “їх нема й не буде, Вони там — безтілесні — У піднебессі!”
Що б не казали, вмовляючи, друзі, про що б не шипіли у спину вороги, Микола Заріцький завжди вмів залишатися самим собою. Як зізналась у розмові Руслана Чернюк, він часто був непередбачуваним, ненавидів шаблони і не визнавав ніяких рамок. Цю непохитну позицію закріпив у програмній поезії, винесеній на титульну сторінку книги:
Ямби, хореї, дактилі, катрени,
Стопи-перестопи…
Мені на них – начхать.
Я люблю слово
І це головна моя
Печать.
Часто у поетичних роздумах автор повертається до колиски дитячих снів — рідного села. Гіркота проймає єство, бо в той час, коли “міста прогнилі від розпусти”, “село терпляче і пусте”. А он там “…Серед буревіїв І вітрів Стоїть калина Самотньо…Стомившись дивитись На свою кров У пелені снігів”. О, цей нестерпний смуток спустошеного сучасного села! Багато виспівано чуйними поетичними душами на цю тему, але жодного разу не зустрічала такого гострого жалю: “Поховайте мене Посеред мого села, Померлого Без голодомору… І дочки чорну хустку Пов’яжуть На ясени…” Українське село таке ж, як і тисячі інших. У кожному є “дід Улас”, якому “ярмо зітерло шию”, бо ж тягне і тягне на собі… та кого тільки не тягне. У нього й мозолі на шиї, і вже упав, і понесли його до могили. Та до невдячних захребетників він і з потойбіччя звертається: “Ви ж, мабуть, голодні?”
Поета охоплює праведний гнів, який виливає у коротких, “некомфортних”, хльостких фразах: “Що? Сліпнем? Перед могилами батьків Й дуркуватим поколінням Голосраких красунь?” Дратує все штучне, потворне, чуже: “вибрикіонізм, викаблучіонізм”, які “на роду людському лежать здавен несито”.
Драма особистого світовідчуття… Та даремно Ви, Матвійовичу, верлібром докоряєте, що не бачать, як мучитеся, на зімлілій душі вічний біль і вічний жаль (вірш “Хіба ви не бачите?”). Цього не помітить лиш від роду сліпий. Але й визволяти Вас якось не виходить, бо із того згорьованого серця виривається справжній Прометеїв вогонь. До нащадків поет звертається: “У місяцевих снах Ще вас нема, а я вже Йду додому — У віка!”…
Як не погодитися з істиною, яку “люди забули: смерть — це початок життя”. Для Миколи Заріцького фізична смерть, яка прийшла забрати його всього лиш у 62, стала початком славного поетичного шляху. Прийшло визнання — і у цій іпостасі — до багатогранної творчої особистості.
На презентацію книги до центральної бібліотеки міста Нетішина зійшлися місцеві літератори, творча інтелігенція, зрештою, там були всі ті, хто ще недавно зі смутком проводжав Миколу Матвійовича у вічну дорогу. Давні друзі говорили чудові слова, читали проникливі вірші-посвяти. Для багатьох присутніх поетична книга Заріцького стала несподіваним відкриттям. І тим приємніше відкриття, що це благодійне видання прекрасно оформлене (дизайн і верстка Інни Воронової). Під час презентації було нагороджено молодих талантів — переможців журналістського конкурсу імені Миколди Заріцького.
Книга “Я, потяг і вагон” поповнила полиці нетішинських бібліотек і приватних колекцій. Віриться, що і душі людські — не на день. Будучи справжнім поетом, автор вказує на міцне коріння своїх яскравих мислеобразів: “В моїх думках Немає дати, Вони зринають Зі століть, З поліської Бідної хати, Зі стежки, Що поміж доріг…”
Людмила РУДКОВСЬКА