Як ми вже повідомляли в попередньому номері, диво сталося в селі Ставчинці Хмельницького району. В греко-католицький храм на три дні було привезено Зарваницьку ікону Матері Божої. Доторкнувшись та помолившись перед нею, Зінаїда Сокальська повернулася додому вже без палиці.
Як ми вже повідомляли в попередньому номері, диво сталося в селі Ставчинці Хмельницького району. В греко-католицький храм на три дні було привезено Зарваницьку ікону Матері Божої. Доторкнувшись та помолившись перед нею, Зінаїда Сокальська повернулася додому вже без палиці.
Звістка про недугу Зінаїди Іванівни пролунала, ніби грім серед ясного неба, більше 12 років тому. Але ще більшим потрясінням став сам діагноз — розсіяний склероз. Точної причини хвороби медики так і не визначили, припускаючи, що найімовірніше її спричинили якісь нервові потрясіння. Однак запевнили, що вилікувати недугу неможливо. Тоді молода жінка мусила по-новому пристосовуватися до життя. Найперше, навчилася терпіти біль, який кожен день з’їдав сили та підкошував здоров’я. Трохи згодом змушена була покинути роботу, бо пересуватися, навіть з палицею, було неймовірно складно.
“Хвороба прогресувала дуже швидко, а коли мені дали першу групу інвалідності, я заплакала і подумала, що вже треба чекати смерті, — пригадує жінка. — За цей час я лежала в лікарні лише кілька разів. Востаннє — три або чотири роки тому. Після лікування мені не ставало краще і я вирішила, що це зайві витрати сімейного бюджету. Тим більше, що медики одразу ж констатували невиліковність. Останнім часом думала про можливу госпіталізацію, але грошей на обстеження, таблетки, уколи, крапельниці не маю. Та й після зцілення, яке послав мені Господь, вона навряд чи вже потрібна”.
Про те, що в церкву привозять чудотворну ікону, Зінаїда Іванівна дізналася від сусідки Людмили Кульпеки. 21 січня жінка встала з самого ранечку, аби встигнути на автобус, бо дійти самотужки до храму 800 метрів їй було не під силу. Разом із усіма вона послухала богослужіння, потім помолилася та доторкнулася до привезеної святині. Добиратися назад додому мала разом із тією ж сусідкою.
“Мене ніби хтось підштовхнув встати та йти, а тому з церкви я вийшла сама, але ще опираючись на палицю. Людмила обіцяла наздогнати за кілька хвилин. Чекати на неї не стала, бо в ногах були впевненість та сила, яких бракувало протягом усіх років хвороби, — пригадує Зінаїда Іванівна той день. — Потім зрозуміла, що можу йти без опори. Від радості та хвилювання не чула під собою землі. Й відстань від церкви до хати не пройшла, а пролетіла. Вже вдома, певно, від навантаження в ногах відчула легеньке поколювання, ніби мурашки бігають”.
Жінка переконана, що її зцілення — це справа рук Божих. Впевнені в цьому й її односельці, які також поверталися з храму та були свідкам її дивовижного одужання. Серед тих, кому пощастило це побачити, була й Людмила Кульпека.
“Ми не вірили власним очам: Зіна йшла сама, а палицю несла в руках. Якщо доти для неї пройтися подвір’ям було подвигом, то подолання цього шляху, який вона повторила і в наступні два дні, можу назвати справжнім дивом”, — розповідає вона.
Погоджується з цим й інший сусід Зінаїди Іванівни — Володимир Перун. “Після випадку з Зіною не повірити в чудотворні здібності образу не можливо. Того ж дня я обдзвонив дітей та родичів, аби вони приїхали помолитися перед цією іконою, — каже чоловік. — Мені самому довгий час дошкуляли болі в лікті, але після трьох днів молитви перед образом рука перестала турбувати”.
Справді, чутка про диво, яке створила Зарваницька ікона, миттю облетіли всі сусідні села. До храму потягнулося багато людей, в тому числі й ті, зі слів настоятеля отця Романа, хто досі був далеким від релігії та церкви. До речі, Зінаїда Іванівна того щасливого дня також уперше переступила її поріг. Але після такого щедрого подарунка пообіцяла, що приходитиме в храм щотижня. Тим більше, що тепер їй це справді під силу.
“Хочу, щоб Господь дав мені ще трохи здоров’я, аби я могла поратися по господарству, навести лад у хаті. Днями чоловік запитав, чим займатимуся, коли повністю одужаю. Я відповіла, що залюбки повернулася б на цегельний завод, де пропрацювала десять років”, — каже жінка, не перестаючи вірити в нові дива.
Ольга Цимбалюк
Фото Дмитра Свідерського