З кінця 70-х років минулого століття у своїх роботах історики активно почали використовувати ego-документи. Уу цьому виді джерел автор висловлює власне “я”, сюди можна віднести листи, щоденники, мемуари тощо. Ego-документи є дуже цінними при вивченні феномену шістдесятництва. Нині вже побачили світ книги, які містять ego-документи про багатьох дисидентів. Але для більш повного відтворення цього явища часто використовують і мемуари, які містять спогади учасників національного руху опору на місцях.
Серед таких відомих особистостей і громадський діяч, правозахисник, колишній політв’язень, інженер за фахом Кузьма Матвіюк. Напередодні свого 70-ліття він зробив гарний подарунок собі та людям, видавши, за підтримки доброчинців, книгу споминів та роздумів “І ми цей шлях пройшли (спогади, свідчення, оцінки подій)”. Цілком зайвими є авторські застереження у вступному слові, що спогади будуть переобтяжені багатьма неяскравими деталями, бо саме їх часто бракує вченим, щоб історію не конструювати, а реконструювати. Такі вартісні “окрушини” щедро розсіяні по всій книзі. Одним із таких важливих прикладів, що наводить автор у книзі, є згадка про просторікування викладача-русифікатора одного з уманських інститутів: “Ещё одна п’ятилетка — и с украинским языком будет покончено”.
У книзі не наголошується, з чого почався шлях автора в дисиденти, але з контексту стає зрозуміло, що все почалося з підсвідомого почуття ураженої людської й національної гідності при спогляданні дійсного стану речей, з природної реакції людини,
яка не ігнорує проблеми власної ідентичності та переймається долею свого народу. Можливо, такі пориви посилилися після знайомства в Умані з відомою українською діячкою доби УНР, письменницею, яка в 1927-1957 роках перебувала в тюрмах, таборах і на засланнях, Надією Суровцовою. Матвіюк тоді працював викладачем в Уманському технікумі механізації сільського господарства після закінчення сільськогосподарської академії в Києві та армійської служби. Мужність, мудрість, тонкий гумор цієї незвичайної жінки прослідковуються у кількох невеликих художніх замальовках, які є справжньою окрасою книги. Далі автор розповідає, як в Умані долучився до поширення підпільної літератури. Він займався тиражуванням твору Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. За це Матвіюк, за його ж словами, спочатку потрапляє “на гачок КДБ”, а в 1972 році за зберігання і розповсюдження “літератури антирадянського змісту” був засуджений на чотири роки у виправно-трудовій колонії суворого режиму без заслання.
Цікавими є його міркування про методи роботи КДБ, особливості судового процесу.
Окремий розділ книги присвячено радянській каральній системі й, зокрема, розповідям про життя політв’язнів мордовського табору ЖХ-385/19, де автор перебував під час ув’язнення. Особливої уваги читачів заслуговують рядки, присвячені Василю Стусу. Про стосунки літератора з адміністрацію табору автор писав: “Василь не вставав ні тоді, коли його начальник режиму проходив повз нього, ні тоді, коли той підходив до нього впритул. На запитання “Почему не встаете?” він відповідав: “Ви бандит. Вас слід судити міжнародним трибуналом, а не вставати перед вами”. Серед багатьох фотоілюстрацій у книзі експонується й лист Стуса, датований 24 квітня 1977 року, який він надіслав із заслання в Магаданській області після першого ув’язнення до Кузьми Матвіюка, де писав: “Про Україну дещо знаю. Але дещо. Більше думаю про неї — і невесело думаю”. У найповнішому виданні творів Василя Стуса є лист до дружини, в якому поет просить переслати Олександру Болонкіну в Бурятію адресу Кузьми Івановича.
Під час поневолення у таборах величезний вплив на Матвіюка справили воїни УПА. “Повстанці залишалися лицарями і в умовах війни”, — так бачив автор цих мужніх людей, які ніколи не падали духом. Або: “Найбільше, що мене вражало в бандерівцях, — це їхня гідність у неволі”. Думаю, що автор тоді відчував себе частиною єдиного великого потоку національно-визвольної боротьби. Далі в книзі розповідається про митарства сім’ї Матвіюків, пошуки Кузьмою Івановичем роботи за спеціальністю після ув’язнення. Під наглядом КДБ за свої переконання автор не раз зазнавав дискримінації.
Останні розділи книги присвячені спогадам Матвіюка про розгортання з 1985 року на Поділлі та у місті Хмельницькому, зокрема, руху за національне відродження та політичне самовизначення. На сторінках своєї книги Кузьма Іванович, як сумлінний
літописець, виклав хроніку подій з іменами, цифрами та фактами. Деякі з них є унікальними, цікавими не лише краєзнавцям, а й дисертантам. Автор згадує про причетних до громадського життя мітингових “амбітних
хлопців”, які хочуть займати посади, але не вміють чи не хочуть робити буденних справ. Очевидно, вроджена делікатність не дозволила йому конкретизувати подібні положення.
А, можливо, це було непотрібним, адже такі люди, по суті, самі себе обкрадають…
Варто відзначити, що Кузьма Іванович не лише великий правдолюб, а й спостережлива та мудра людина. Про його моральну висоту свідчать наступні рядки: він і сьогодні докоряє собі, що на судовому процесі в його думках мало місце хвильове “балансування між прагненням не втратити гідність і прагненням вижити”. Читаючи книгу Кузьми Матвіюка, пригадуєш афоризм: “Не бійся ворогів — в гіршому випадку вони можуть тебе вбити, не бійся друзів — в гіршому випадку вони можуть тебе зрадити, а бійся байдужих — тільки з їх мовчазної згоди кояться на землі зради і вбивства”. Можна продовжити: і зникають мови та національні культури, і міліють ріки та людські душі, і немає гармонії в суспільстві та в родинах… Кузьма Матвіюк один з тих, кому не байдуже, з тих, хто живе не хлібом єдиним. Його книга про небайдужих, наближатиме, як писав Василь Симоненко, отой “веселий похорон” байдужості, щоб “ніжнішали квіти” й “воскресала любов”.
Василь Яременко НКО, кандидат історичних наук, доцент ХНУ