Які спогади, асоціації у вас, шановні, пов’язані з Різдвом? Звичайно ж, у кожного вони свої, але не сумніваюся, що вони обов’язково до щему світлі, адже свято це найурочистіше не лише у нашому церковному, але і в родинному календарі. Навіть те, як за нами, малими, у комуністичні часи чатували біля церкви підневільні вчителі, аби не дати нам відчути “опіуму” нічної Різдвяної відправи, згадується нині по-доброму. Ще пам’ятаються перші наші колядницькі “рейди” по селу, які розпочиналися вже у Святвечір обов’язково з найрідніших людей — хрещених, дідусів і бабусь, до яких ми йшли крізь снігові замети і де нас завжди з нетерпінням чекали перші святошні дари…
Ідилія та й годі, скажете, не дивлячись на тодішній ідеологічний пресинг радянської системи, якій так і не вдалося з нас витравити національні Різдвяні традиції та звичаї. Бо ж недарма геніальний Антонич вважав, що “народився Бог на санях в лемківськім містечку Дуклі”… Нині ж, коли вже все можна, чомусь наша дітвора та молодь не надто культивують те, що ми, підрадянські їхні ровесники, зберігали попри всі тодішні заборони Різдва. Ще в останні переднезалежницькі та перші незалежницькі роки відродженням Різдвяних традицій ідентифікувалася навіть наша українськість, патріотичність. Пригадується, як у часи творення РУХу у нашому краї з’явилися перші вертепні та колядницькі гурти. Здається, ніби вчора це було, коли перед Різдвом 1990-го до нашого міста завітав вертепно-колядницький “десант” зі Сколе на Львівщині, а його виступи у центрі біля “чкальника” з захопленням сприймали хмельничани. Як потім наша доблесна міліція й спецура не пробували перешкодити цьому вертепному рейду по області, усе нам тоді вдалось і ці вертепні дійства сколівчан таки пройшли у Богданівцях, Деражні, селищі Вовковинці і завершилися у селі Кармелюкове на Вінниччині. Так, так, у рідному селі Устима Кармелюка, де місцевий партактив пробував перегородити колядникам дорогу тракторами…
Розкажеш нині про таке нашій просунутій молоді — не повірять. Хоча чи зацікавить її нині подібна романтика відродження національних традицій? Тут, он, знічев’я переглядаючи передноворічні святкові телешоу, взагалі впіймав себе на думці, що потрапив у сусідню північну країну, бо робився цей телепродукт загалом російською мовою, та і в більшості пропонованих святкових теледійств з нібито нашими національними ознаками явно шаржували їх або відверто насміхалися з наших традицій, історії. Можливо, я й перебільшую, проте таким було моє особисте суб’єктивне відчуття того, що встиг побачити, щоправда, порадувала краща українська у передноворічному вітанні нашого прем’єра й “український” концерт Поплавського.
І все ж, якими бачаться нам Різдвяні свята? Найдужче хотілося б, щоб ми, українці, як і наші предки, відчули, що свято це є хоч і родинним та національним за своєю суттю, проте від цього не менш громадським і публічним. Мені здається, що нам з вами треба у такі дні вчитись отієї первозданної щирості, з якою українці завжди вміли зустрічати світле свято Різдва Христового. Не дарма ж бо “Щедрик” Леонтовича у ці дні співає весь християнський світ, який навіть і не підозрює, мабуть, що ця різдвяна колядка народилася таки у нас, на Вкраїні. Деколи, особливо у ті моменти, коли спостерігаєш за виявами цинізму, жорстокості, нехтування елементарними людськими правами у нашій країні, здається, що ми вже не здатні до щирих виявів подібних почуттів. Та попри все це знаю напевне, що у Святвечір, у Різдвяну ніч ми не будемо байдужими до себе, до своїх рідних, нагадаємо про традиції таки українського Різдва, а це вже, повірте, немало…